Європа має стати «їжачком», якого прокачали ЗСУ, — Вишлінський про Україну після війни

У першій частині розмови із Вишлінським ми аналізували бюджетні перспективи на 2026 рік та зробили висновок про зміну парадигми: від очікування допомоги Заходу до переходу на модель плати за безпекові послуги. У цьому блоці обговорюємо роль Сил оборони після припинення вогню, аналізуємо незворотні втрати та інституційні здобутки держави, а також даємо пораду, на що звернути увагу у 2026 році, щоб до цього майбутнього дожити і не зламатися.

Письменник Сергій Жадан у промові на Мюнхенській безпековій конференції у лютому 2026 року говорив про ризик «емоційної втоми» світу від України після припинення активних бойових дій. Як нам зберегти увагу і повагу до себе, коли нас перестануть бомбити?

Зараз будь-які розмови про те, що буде після миру, часто сприймаються неоднозначно. Мовляв, війна триватиме вічно, не розхолоджуйте людей. Але і на рівні держави, і на рівні експертної спільноти ми повинні мати уявлення: які виклики та можливості з’являться у разі перемир’я.

З викликами простіше — ми звикли думати про погане. Найбільш очевидне питання: що робити зі Збройними силами? З одного боку, вони мають залишатися потужними, щоб у разі, якщо у путіна знову щось «переклинить», ми могли швидко дати відсіч. З іншого боку, уявіть собі 800 тис. людей, які сидітимуть у бараках без діла. Ми не зможемо платити їм усім високі зарплати вічно, і просто тримати їх у такому стані буде гірше, ніж демобілізувати.

Тут ми повертаємося до концепції експорту безпекових послуг. Власне, еліта українського війська — сержанти, офіцери та рядові, які мають найбільший бойовий досвід сучасної війни і хочуть продовжувати кар’єру в Силах безпеки і оборони, — поїдуть по країнах Європи. Вони навчатимуть іноземні армії, допомагатимуть закуповувати озброєння та освоювати його. За ці послуги Україні будуть платити. Мета в тому, щоб не лише Україна була «їжачком», якого всі бояться схопити, а щоб і Європа сприймалася росією як такий самий «їжачок», прокачаний українськими Силами оборони і готовий до війни сучасного типу.

У тій самій промові Жадан застерігав: не варто намагатися «повернути все як було». Коли пітьма війни розсіється, яку країну ми побачимо? Що ми втратили назавжди, а що здобули?

Є речі очевидні, як арифметика. Ми маємо усвідомити, що в осяжній перспективі Маріуполь не буде центром української металургії. Відповідно, роль всієї галузі в тому вигляді, як ми її знали, втрачена.

Але я думаю, що ми позбудемося й олігархів у їхній традиційній ролі. Ви помітили, як легко вони почали позбуватися своїх медіаактивів? Рінат Ахметов, який інвестував сотні мільйонів доларів у свою медіаімперію, закрив її за один день. Адже він розумів, що старі інструменти впливу більше не працюють.

Натомість ми отримуємо можливість швидкого вступу до Європейського Союзу, що означає набагато сильніші позиції для українських експортерів і значно привабливіші умови для інвестування в Україну. Це стосується як компаній безпосередньо з ЄС, так і тих гравців, хто хоче виробляти щось для європейського ринку і експортувати туди без митних кордонів.

Очевидно, що майбутнім драйвером економіки стане оборонне виробництво тих озброєнь, які вже зараз ефективно використовуються на полі бою. Я дуже сподіваюся, що для оборонно-промислового комплексу (ОПК) будуть створені найкращі умови для розвитку саме в Україні. Важливо, щоб цей сектор не пішов шляхом IT, де інтелектуальна власність часто юридично належить іноземним компаніям через неможливість захистити права всередині країни. Ми також маємо запобігти іншим системним проблемам, як-от корупція в експортному контролі.

Як українська економіка має адаптуватися до скорочення населення

Як зміниться структура економіки з урахуванням втрати активів та кадрового потенціалу?

Я думаю, що гігантських змін порівняно з тим, що ми бачимо зараз, не буде, але акценти змістяться. По-перше, ми побачимо трансформацію від сільського господарства до харчової промисловості — тобто перехід до глибшої переробки. По-друге, розвиватиметься «оборонка».

Також я сподіваюся, що держава відіграє свою позитивну роль у сферах природних ресурсів, видобутку та відновлюваних джерел енергії. Це галузі, що вимагають продуманого планування для побудови виробничих ланцюжків: від видобутку сировини до готової продукції — чи то електроенергії, чи то металів, вироблених із мінімальним вуглецевим слідом. Такі сектори стратегічно важливі ще й тому, що вони меншою мірою залежать від великої кількості робочих рук.

Як впливатиме на розвиток економіки скорочення населення?

Згадаємо демографічну піраміду України. Вона вже давно не схожа на піраміду. Мені вона нагадує «шаурму на палці»: зверху масивна, а знизу — там, де мають бути діти та молодь, — усе немов обрізано.

Цю піраміду також можна порівняти із похиленим деревом. Тобто основа піраміди перетворилася на тоненький стовбур, над яким височить важка крона. А «похилене» воно тому, що в нас висока передчасна смертність серед чоловіків, і під час великої війни ця тенденція лише посилилася. З роками це буде країна самотніх жінок похилого віку. Як можна адаптуватися до такої реальності?

Які є шляхи виходу? По-перше, механізація та автоматизація. Ми це бачимо вже зараз: коли немає чоловіків, бізнес змушений ставити роботизовані лінії на сортувальних центрах чи виробництвах. Це виглядає навіть дешевше, попри всі ризики. Але тут постає питання інвестицій — без них переоснащення неможливе. Промислове рослинництво — зразок для нас: воно дедалі більше автоматизується, і для отримання тонни продукції потрібно все менше людей. Колись ми бідкалися, що на селі не створюються робочі місця, а тепер це стає перевагою — галузі, де потрібно менше людей, будуть більш ефективними.

По-друге, потрібна зміна міграційної політики та подолання стереотипів. Якщо розбудити пересічного українця і запитати про мігрантів, він на автоматі скаже: «Ні, вони заберуть робочі місця». Але це ілюзія — українців на ці місця вже фізично немає. Питання у тому, чи поїдуть до нас кваліфіковані люди за наявності безпекових ризиків? Скоріш за все, ми конкуруватимемо за найбідніших, що приховує ризики міжкультурних конфліктів.

По-третє, на українців чекає робота до 70–75 років. Багато людей будуть змушені працювати до глибокої старості, фактично помираючи на робочому місці, бо пенсії не вистачатиме. Тим часом власники бізнесу благатимуть: «Петре Івановичу, не звільняйтеся!», бо замінити його нема ким. Але умовний Петро Іванович не звик стежити за здоров’ям.

Також ми бачимо структурні зміни через виїзд освічених жінок середнього віку. Раніше було легко знайти, наприклад, офіс-менеджерку для середньої компанії. Зараз, коли значна частина цієї робочої сили виїхала з великих міст, виникає питання: які функції тепер має виконувати дорогий високооплачуваний спеціаліст замість того, що раніше робив офіс-менеджер? Дослідженням цього питання ЦЕС займається від самого початку повномасштабного вторгнення.

Так, в лютому ЦЕС презентував вже п’яту хвилю дослідження українських біженців. Які головні тренди можна відзначити після четвертого року великої війни?

На жаль, наміри повертатися суттєво зменшуються з кожним роком. Це було очікувано з двох причин. По-перше, значна частина тих, хто виїхав у 2022-му, зробили це не через безпосередню небезпеку (як біженці з Покровська), а залишили відносно безпечні міста у пошуках кращого життя. Вони вже інтегрувалися.

По-друге, ми спостерігаємо величезний масштаб виїзду чоловіків «правдами і неправдами». Навіть на тлі дискусій про дозвіл на виїзд для молоді 18–22 років набагато масовішим був вихід через «сірі» схеми безпосередньо перед та після ухвалення закону про мобілізацію влітку 2024 року. Хтось переплив Тису, хтось пішов лісами, хтось скористався іншими схемами і не повернувся. Мова йде про значну кількість людей — близько мільйона осіб. Ці люди будуть останніми серед тих, хто повернеться. Адже ті, хто «біг лісами», навряд чи вирізнялися високим рівнем патріотизму чи вірою в майбутнє України як держави для життя.

Загалом за ці чотири роки люди немов «розсортувалися». Можна уявити шкалу патріотизму, на якій кожен українець посідає своє місце. Хтось ніколи не вірив у цю країну і вибрав спокійніше життя за кордоном під акомпанемент розмов про «нескінченну війну». Є й ті, хто мріє повернутися — особливо люди старшого віку, яким є куди їхати, але вони чекають безпеки. Проте величезна частина тих, хто має де жити вдома, свідомо залишаються за кордоном і будують там своє майбутнє.

Які стимули має запропонувати держава, щоб конкуренція за людей не була програна остаточно?

Найкращий інструмент — перетворювати тих біженців, які готові повернутися з-за кордону, на внутрішньо переміщених осіб. Держава має шукати точки, де таким людям можна запропонувати роботу в поєднанні з доступним житлом, аби вони могли повноцінно облаштувати життя на новому місці.

Ми багато говорили про виклики після припинення вогню, але війна триває. Пропоную завершити нашу розмову «рецептом стійкості» для українського бізнесу та економіки на 2026 рік. Як нам вистояти зараз?

Було б дещо зухвало з мого боку давати поради зі своєї «експертної дзвіниці» бізнесу, який вже пройшов через усе можливе. Але є одна річ, яка раніше в Україні була незручною темою, а зараз стала критичною — це психічне здоров’я.

Ми маємо усвідомити: ми всі — нормальні люди, які опинилися в ненормальних обставинах. І це треба прийняти на всіх рівнях. Власник бізнесу, помітивши, що ефективний роками працівник поводиться нетипово, має не карати його, а поговорити і, маючи кращі ресурси та контакти, відправити до фахового лікаря. Часто елементарне медикаментозне лікування може повернути людині комфортне життя та працездатність — те, чого вона сама б не зробила через внутрішні бар’єри.

На рівні держави це має бути доступ до якісних медичних послуг для тих, хто не може собі їх дозволити. На рівні приватного сектору — включення психологічної та психіатричної допомоги в програми медичного страхування працівників, звідки вони історично були виключені. Бо на п’ятому році війни ймовірність втрати працездатності через життя під постійними обстрілами набагато вища, ніж ризик зламати ногу на лижах.

Тобто секрет нашої стійкості у 2026 році полягатиме у людяності та взаєморозумінні?

Або, якщо казати сучасним сленгом, головне завдання на 2026 рік — «тримати зозуленьку».

Джерело: The Page.

Інші новини від експертів ЦЕС за посиланням.