95. НАБУ розслідує зловживання на державних підприємствах на 80 млрд грн — голова Фонду держмайна

Юлія Мінчева: Привіт! Ви слухаєте подкаст “Що з економікою?” – спільний проект аналітичних центрів VoxUkraine і Центру економічної стратегії.

Щотижня ми збираємося і в такому фаховому колі невимушено, але змістовно обговорюємо якусь важливу для України економічну тему. Мене звати Юлія Мінчева, я лідерка проектів Vox. Цього разу я не у студії, я записую цей подкаст з Харкова.

А у студії мій новий спів ведучий, Юрій Гайдай, старший економіст Центру економічної стратегії. Також сьогодні з нами його колега – Богдан Прохоров і Дмитро Сенниченко, очільник Фонду державного майна України. Вітання, колеги!

І як ви зрозуміли, ми будемо говорити про управління державною власністю, управління державними компаніями і державним майном.

Ви точно пам’ятаєте нещодавні новини про те, що нарешті продали завод “Більшовик”. І так нарешті стартувала “Велика приватизація”. Яка, взагалі-то мала розпочатися до “Великого будівництва” чи “Великої реставрації”, але розпочалась лише зараз.

Минулого року через COVID, хоча не дуже розумію зв’язок, але вона була заблокована на законодавчому рівні.

І якщо ви скажете що, можливо, приватизація розпочалася ще минулого року з продажу готелю “Дніпро” на Хрещатику. То я скажу вам, що ні – то була мала приватизація.

Малу від великої відрізняє початкова балансова вартість об’єктів. З малою трохи легше: якщо ви хочете щось купити в держави, наприклад, сушарку або тюрму, або вам треба якесь інше приміщення, то на аукціоні на ProZorro.Продажі ви можете зробити це достатньо легко.

З “Великою приватизацією” трохи важче. І чому важче, чому гальмуються ці процеси, як зараз відбуваються політики процедури у цій сфері ми і обговоримо з нашими гостями.

І моє перше питання до Богдана. Богдане, ви давно займаєтесь темою державних підприємств, приватизацією. І зокрема в останньому дослідженні дивились на економічну доцільність підприємств.

Наскільки державі вигідно ними володіти? Наскільки вони прибуткові чи не прибуткові? Чи треба ними займатися? Що ви скажете?

Богдан Прохоров: Насправді ми не аналізували загалом економічну доцільність і так далі. Ми лише подивились на те, чи є державні підприємства менш чи більш прибутковими у тих самих галузях і у тому самому році за 10 років.

І виявилось, що навіть якщо ми беремо той самий рік, ту саму галузь і інші фактори, то бачимо, що державні підприємства є менш прибутковими за приватні. І те, що вони, наприклад, витрачають на персонал більшу частку операційного доходу, ніж приватні.

І, відповідно, ми робимо висновок про те, що якщо дивитись на фактор доходу, прибутку на власний капітал, то державі немає сенсу володіти підприємствами.

Але ми усвідомлюємо, що є інші аспекти, певна соціальна функція, яку виконують державні підприємства. І от саме цю спеціальну функцію, наприклад, зниження провалів ринку держава і має чітко визначити у власній політиці власності.

Власне, про це і було наше дослідження. І на презентації якраз тоді ще перший заступник голови Фонду держмайна розказував про те, як фонду вдалося за рік покращити власне управління тими підприємствами, які є у нього в портфелі. Корпоративними правами яких він управляє.

Юлія Мінчева: Дякую, Богдане. Так, за 2020 рік всі наші державні підприємства перенесли Україні збитків на 50 мільярдів гривень, які насправді покриваються з державного бюджету. Так, не всіх з цих підприємств збиткові, є і прибуткові державні підприємства але сукупний результат невтішний.

І для мене, як для платника податків, не зрозуміле і взагалі сумнівне таке витрачання державних грошей. Я не дуже хочу, аби, у кращому випадку, вони йшли на погашення неефективності, а в гіршому – взагалі серйозних корупційних схем.

І я знаю, що я не єдина у цьому бажанні. Дмитро Сенниченко, очільник Фонду державного майна України теж хоче, і його команда добре вирішує цю проблему.

Проте розкажіть детальніше – у чому зараз воно полягає? Чому гальмується приватизація? І як швидко державі вдасться позбутись від цього тягаря?

Дмитро Сенниченко: Вітаю слухачів! Вітаю, пані Юліє! Дякую за запитання. Дякую, що запросили. Давайте розберемося у цьому комплексному питанні спочатку на макрорівні, а потім на мікрорівні.

Для того, щоб і ви, і наші слухачі розуміли всю екосистему і рівень прийняття рішень, хто за що відповідає у державі, якщо ми говоримо про державний сектор економіки.

Якщо ми дивимося на цифри, то дійсно, в Україні налічується, за різними реєстрами, які, до речі, дуже роздрібнені, 3600 державних підприємств.

Якщо порівняти нас з Польщею, то у Польщі було 8000 державних підприємств. Вони пройшли приватизацію, залишили тільки 50 і ними ефективно управляють.

Відповідно, нам в Україні також треба визначитися з тим, що саме залишати і чим управляти, а що передавати на приватизацію.

Тому що приватизація – це не тільки і не скільки надходження коштів у бюджет від продажу, це нове життя для цих занедбаних державних активів, які одночасно є найбільшою корупційною годівничкою.

Ви навели цифри – 50 мільярдів гривень. Це загальний збиток державних підприємств у 2020 році. І ще є друга цифра: антикорупційними органами в Україні розслідується вчинення збитків державним підприємствам, тобто корупції, на суму 80 мільярдів гривень.

Тому ми маємо архітектуру влади і Фонд держмайна – це центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику. Тобто ми організовуємо процедури продажу.

І у себе у фонді держмайна ми налаштували абсолютно прозорий процес виводу цих активів на ринок.

Замість газети, яка випускалася 400 екземплярів на всю країну маленькими літерами про те, що, де, коли будуть приватизовувати. То зараз онлайн-сайт – privatization.gov.ua, робляться аудити, віртуальна кімната даних, куди може зайти кожен покупець.

І ми провели вже більше двох тисяч аукціонів і найважливіший для мене показник – це середня кількість учасників. Якщо раніше було біля двох учасників, то зараз в середньому більше п’яти, але буває і 10, і 20 на один актив.

Тобто кошти, у принципі, є у світі і “під матрацами”. Треба їх діставати й інвестувати. І це і є основна мета приватизації – залучення інвестицій в занедбані державні активи.

Тепер розглянемо хто повинен приймати рішення і на якому рівні. 96 державних органів влади управляють оцими 3600 державними підприємствами. Тобто це як варим борщ і на кухні 96 господарок.

І наразі навіть немає консолідованої звітності цих державних підприємств. Знову ж таки, за рахунок міжнародних донорів і у співпраці з Transparency International ми зараз створюємо такий централізований реєстр, який повинен дати розуміння про те, що у цих підприємствах відбувається.

Тому що, повторююсь, ними управляє 96 державних органів влади. Міністерства, відомства, державні агентства, агенції тощо.

Вже не перший місяць у Верховній Раді, у комітеті економічної політики, у підкомітеті Олексія Мовчана лежить законопроект, який повинен визначити які підприємства залишити. А які державі передати на приватизацію.

Не треба вигадувати колесо – до нас у світі вже придумали принципи, що таке державні підприємства, які не можна приватизувати. Так звані “стратегічні підприємства”, які є монополіями, які не можна регулювати Антимонопольним комітетом.

Це підприємства, які виконують певну соціальну функцію. Наприклад, Укрпошта, яка доставляє в кожне село пошту – це відповідальність держави дбати про кожного громадянина. У деяких країнах, це військово-оборонний комплекс, хоча у Сполучених Штатах і в Ізраїлі 80% всього озброєння виробляється приватними підприємствами, держава є тільки замовником.

І отут основна проблема, що наразі, на 30 році незалежності України чітко не сформульовано, яку модель держави ми будуємо.

Чи ми ринкова держава, де держава повинна стати якісним стратегом, регулятором, влаштовувати правила, робити податкове законодавство, забезпечувати справедливе судочинство. А бізнес нехай займається бізнесом. Чи ми до сих пір утримуємо і якось намагаємося управляти 3600 державними підприємствами, які приносять збиток.

Відповідь на це полягає у найбільшій корупції в державному секторі економіки.

Тому приватизація – це найкращий спосіб позбутися політичної корупції. У якій ми вже 30 років ходимо по колу, коли політики приходять до влади не стільки для того, щоб формувати політику. Скільки розписати “шахматку”, призначити директорів, потім через цих призначених на державні підприємства директорів діставати кошти і цими коштами фінансувати білборди, мас-медіа і знову приходити до влади.

Тобто вибиваючи цей стільчик чи основу політичної корупції, менше державних підприємств – менше бажання нечесних політики іти у владу для того, щоб ними керувати.

Тому Верховна Рада повинна прийняти список і Кабінет міністрів повинен чітко забезпечити так званий “тріаж”, який теж, незважаючи на наявну постанову 2017 року, не зроблений.

Тріаж – це розділення: що залишати, а що приватизувати, а що частково приватизувати. Бо не все треба приватизовувати, є інші форми залучення приватного капіталу, як-то концесії чи довгострокова оренда з умовами.

Але, з моєї точки зору, держава не повинна управляти суб’єктами господарювання. Держава повинна робити справедливі правила, влаштовувати життя українців в Україні. Влаштовувати краще життя і робити кращі умови для створення бізнесу в Україні формувати базу для оподаткування і захищати нашу Україну.

Це основоположне того, що наразі поки що чітко не сформульовано ні в яких документах, які повинні бути прийнятими на рівні Верховної Ради і уряду.

Юрій Гайдай: Дмитре, ви дуже добре сказала про те, що приватизація є інструментом зменшенні втручання держави в економіку, зменшення долі економіки, яку перерозподіляє держава.

Ми на цьому подкасті вже неодноразово згадували про те, що зараз така доля, напевно, є завеликою. Вона, згідно досліджень багатьох економістів, гальмує розвиток економіки. Тому це все стороння блага річ – зменшувати долю втручання, у тому числі, за допомогою приватизації.

І от ви вже згадали про такі обмежуючі для вас фактори, як законодавчі перешкоди, тобто щодо прийняття законів. Що б ще ви виділили з того, що вам заважало впродовж вашої роботи у Фонді держмайна?

Тому що той же ж Гліб Каневский назвав вас “першим в історії головою Фонду держмайна, котрий займався своїми прямими обов’язками”. І що ви систематизували все держмайно, виділили те, що є там надлишкове, непрофільне, що потрібно реалізовувати. Але, напевно, ви встигли далеко не все, що планували от вже за цей відтинок часу. Які ще були найбільші обмежуючі фактори?

Дмитро Сенниченко: По-перше, я хочу сказати, що нам нічого не заважало. Те, що було і є у повноваженнях голови Фонду держмайна, ми зробили. Я зібрав команду, ми налаштували процеси, онлайн-процедури. Зараз є і приватизація онлайн, і orenda.gov.ua.

На жаль, ми все це робимо за рахунок міжнародних донорів. Ми зробили безкоштовний електронний сервіс оціночної діяльності, де вже на сьогоднішній день українці не переплатили посередника 1 млрд 700 млн грн. Тобто те, що у повноваженнях і функціях Фонду держмайна, ми налаштували.

Я собі давав два роки часу для того, щоб зробити незворотні зміни, налагодити цю машинку по перетворенню непродуктивних активів у продуктивні.

Тобто непрацюючі, занедбані державні, які передаються у Фонд, ми робимо повне розкриття їхньої інформації, прозорі аукціони. І далі бізнес їх розвиває.

І на одну вкладену гривню в купівлю об’єкта у подальшому в середньому вкладається  4,6 гривень. Ці кошти дістають “з-під матраців”, повертаються з так званих “офшорів” і розвивають нашу  економіку.

Наразі треба продовжувати цю політику на рівні Верховної Ради й уряду, тобто передавати у цей фон, у цю “машинку” непрофільні, нестратегічні активи. Там і є основний супротив, там і є основна протидія.

Ми навіть написали ряд законопроектів, які зараз знаходяться у комітеті економічної політики. І, користуючись нагодою, звертаємося до депутатів, а також до пана Олексія Мовчана з підкомітету, щоб вони прийняли ці законопроекти.

Тому що навіть після особистого втручання президента України цей комплексний законопроект “Про пришвидшення залучення інвестицій через приватизацію” був прийнятий у першому читанні. У другому читанні він зараз знаходиться, уявіть собі, майже рік – з січня цього року.

Цей закон “прорубає просіку”, яка долає зайву бюрократію, спрощує приватизацію, дає логіку і підвищує конкуренцію.

Тому що наразі багато бюрократів кажуть: “Ми не передаємо, бо це законодавчо непередбачено. Ми маємо право відмовитися.”

Я пишу листи від імені Фонду держмайна у різні численні органи, вказуючи конкретні об’єкти. Мотивуючи тим, що це є непрофільна задача цих органів.

Вони повинні формулювати політику і займатися регулюванням. А не управляти незліченною кількістю об’єктів, які потім ми утримуємо у збитках. Але, на жаль, отримую відповідь, що “все там дуже треба”, тут “ми використовуємо для якихось незрозумілих для логіки потреб”.

І ті об’єкти, які бюрократія передала у Фонд,  ми ті, що можемо, продаємо і продали. 2000 аукціонів, середнє зростання ціни більше 100%, а було 20%. Кількість учасників збільшилася втричі, і так далі.

Але об’єкти нам передають “з-під палиці”. Скажу статистику: із переданих державних підприємств у Фонд держмайна начебто на приватизацію, 180 – все майно в арештах, ми не можемо його приватизувати. 167 – уже у процедурах припинення, 97 – відсутній керівник підприємства.

Нам передають об’єкт, “рішенням уряду”, назва така-то, код ЄДРПОУ, керівник підприємства такий-то. Ми не можемо його знайти, ми подали в поліцію у розшук 97 керівників державних підприємств.  49 вже банкрути, 18 – вже борги більше вартості активів. І цю карму треба чистити.

Нам треба прийняти цей комплексний законопроект, і ще два законопроекти, які там знаходяться, включаючи розділення що таке стратегічне – не стратегічне. І пришвидшити передачу об’єктів на приватизацію. Тому що тягар, який приносить нам всім, громадянам України, ці державні підприємства – це щорічні збитки, які тільки збільшуються.

Звісно, треба залишити і налагодити якісне корпоративне управління з політикою власності на тих, так званих “стратегічних підприємствах”. Але наразі не визначено що стратегічно, а що не стратегічно. Тому такі от точки росту, так би мовити, я би хотів накреслити.

Богдан Прохоров: Ну так, в останні роки ми бачимо, що є такі незрозумілі рухи з боку і уряду, і РНБО. Ті об’єкти, які Фонд начебто готував до приватизації, наприклад, той самий “Турбоатом” або пакети “Обленерго”, їх передають назад в управління уряду. І, відповідно, роблять їх стратегічними.

А от у мене питання: я нещодавно читав, що пан Баранов, партнер компанії, яка нещодавно купила “Більшовик”, заявляв про те, що вони хочуть ініціювати приватизацію чотирьох об’єктів біля метро “Арсенальна”. Там, де вони розвивають об’єкт “A-station”.

І що вони знаходяться в перемовинах з Космічним агентством, яке управляє цими об’єктами. І якби збираються ініціювати приватизацію і  далі виходити на конкурс. А наскільки взагалі цей механізм використовуються бізнесом? І наскільки легко ініціювати приватизацію державного об’єкта?

Дмитро Сенниченко: У прийнятому у 2018 році Законі України “Про приватизацію” абсолютно чітко написано, що кожен громадянин – чи Баранов, чи Іванов, чи Петров можуть ініціювати такий процес, як приватизація.

Вони звертаються, а далі у цьому-то і є проблема, що органи управління, у яких наразі є управління. Не Фонд держмайна, а от Космічне агентство, чи Комітет рибного господарства, чи Міністерство те чи інше, вони дуже часто не дають згоди, тому що їм це невигідно.

Буває, що наразі вони або якось неправомірно ним користуються, або здають в оренду – у білу чи сіру. І от у цьому і лежить ключ для вирішення проблеми – заставити оцей незліченний бюрократичний апарат, який вже пережив 20 прем’єр-міністрів і 19 міністрів економіки. А всі ці люди досі на місці, передавати ці об’єкти на прозору приватизацію.

Якщо говорити про “Арсенал” – це підприємство, для киян чи гостей столиці – це територія, яка знаходиться у самому центрі Києва – на Печерську.

І управляє цієї територією, цими об’єктами Державне космічне агентство. Так от подивіться, що відбувалося за останні роки. Воно вже “обскубане” з усіх боків: те, що було по фасаду по вулиці Московській, уже якось стало приватне. Те, що було по фасаду на Мечникова – там вже “свічка” 44 поверхи.

Його з різних боків у непрозорий, але зараз законодавчо передбачений спосіб “відкушують” і розтягують.

Тому у цьому нашому законопроекті також запропонований прозорий, зрозумілий, чесний вихід і варіант. Пів країни вже розпилено через так звані “схеми невід’ємного покращення, поліпшення”, а потім безконкурсного викупу.

Ми запропонували такі чесні механізми: якщо ця або інша будівля дійсно не використовується державним органом влади. Ну от не використовується – вона чи здана в оренду на декілька років, на 20-30 буває. Просто вона реально не потрібна.

Але якщо там є якийсь підприємець, взяв в оренду і зробив там ремонт на 25%, щоб отримати право невід’ємного поліпшення. Так давайте хоча б чесно виставимо весь цей об’єкт на приватизацію.

На прозорих аукціонах, на ProZorro.Продажі сформується ринкова ціна за цей об’єкт, за 100%. І в цього підприємця є право першої ночі купити цей об’єкт по сформованій ринковій ціні за мінусом того, що він туди інвестував.

Якщо цей підприємець відмовляється, тоді право переходить до наступного покупця, який сплачує цю ціну і компенсує тому підприємцю витрати, які він зробив на ремонт.

Так ми розчистимо корупційну тематику і дамо бізнесу можливість чесно інвестувати. Тому що якщо Державне космічне агентство вчасно прийняло рішення перенести те, що цінне.

Я не знаю, що там цінного для космосу ще залишилось на території заводу “Арсенал”. І реально виставити це на аукціон, то тих мільярдів, які б держава отримала за це, вистачило б для того, щоб вже запустити багато супутників у космос.

Богдан Прохоров: Зрозуміло. Якщо трошки відійти від приватизації, то Фонд, згідно закону, тримає Єдиний реєстр державного майна. Коли ми його аналізували ще раніше, дивились на те, які договори оренди є.

То це була така Excel-табличка, де не всюди були якісно введені дані, і так далі. Я знаю, що зараз Фонд замовив дизайн цього реєстру, щоб він був більш наповненим, більш зрозумілим, більш гнучкими.

І взагалі, от ми говоримо про 3600 державних підприємств, а в держави ще є велика кількість адміністративних будівель.

Є, умовно кажучи, державні ліси, лісогосподарства і так далі. От коли Фонд зможе релізнути, випустити цей Єдиний державний реєстр в оновленому вигляді? І що громадяни зможуть там побачити?

Дмитро Сенниченко: Дуже професійне і актуальне питання, дуже дякую. Для прийняття будь-яких управлінських рішень – чи то у приватній компанії, чи то у системі державного управління необхідна аналітична база знань. Для того, щоб приймати зважені правильні управлінські рішення.

Відповідно до Закону України “Про Фонд держмайна” ми є утримувачами державних реєстрів. Але, уважно, слово “активів”. Ці активи складаються із державних підприємств, із корпоративних прав акцій, якими володіє держава.

І формат, який був заданий ще у 2005 році передбачає тільки те, що наразі в цьому в реєстрі знаходиться перелік назв тих чи інших активів з кодом ЄДРПОУ.

Що там в них всередині відбувається – який стан активів, скільки людей працює, яке майно в наявності, і так далі – цього там немає.

Знову ж таки, за рахунок міжнародної технічної допомоги була спроба створити таку централізовану систему, “Прозвіт” називається. Тому що Фонд держмайна не володіє інформацією, повторюсь, тому що ми не управляємо цими 3600 державними підприємствами.

Є такий міф, який я хотів сьогодні розвінчати, що не Фонд державного майна управляє державними підприємствами, а 96 інших державних органів влади.

Але абсолютно точно – і вам, і мені, і всім слухачам зрозуміло, що держава повинна володіти консолідованою аналітичною інформацією про те, чим же вона володіє.

Якщо говорити про ліси, то це окрема історія. Якщо говорити про надра – це окрема історія. А от про державні активи і державні підприємства, і що в них відбувається, і нерухомість, і будівлі, то це абсолютно необхідно.

Тому ми запустили процес модернізації самого такого реєстру для того, щоб наповнити його аналітичними даними.

Для того, щоб створити такий формат, який дає можливість приймати управлінські рішення. Наразі Transparency International є організацією, яка напрацьовує цю модель.

Так само, як колись було з ProZorro.Продажі, коли міжнародні фінансові організації допомагають громадській організації створити цю модель. Потім вона безкоштовно передається у власність держави. І вже держави потім нею управляє. Тому база знань абсолютно необхідна.

Наразі ми в ручному режимі намагаємось знайти і створити базу знань із того, а що ж у державі неефективно використовується. І про листи, які я направляю у різні державні агентства і отримую відмови я вам вже сказав.

Але ми ще зробили такий аудит тільки 9% відсотків державного майна. Не підприємств, а майна: різних будівель, які стоять по всій території України.

Ми зрозуміли, що нам вдалося перевірити 9%, як воно використовується. І, в середньому, дуже усереднено, 15% використовується не за призначенням: або це чорна оренда, або взагалі не використовується.

Якщо це мультиплікувати, помножити на загальну площу, то ми отримуємо  200 стадіонів “Олімпійський” в ряд нерухомості, яка стоїть по всій території України і не використовується.

З іншого боку, ми бачимо запит бізнесу, який каже: “Ми готові дістати кошти з-під матраців, інвестувати їх. Створити якийсь коворкінг, кафе, приватну крамничку і так далі. Державо, де ваше інвестиційне меню?”

А це інвестиційне меню треба передати із органів управління до бізнесу у прозорий спосіб. Перейшовши, у тому числі, й від такого Радянського Союзу до ринкової економіки.

Де роль держави мінімальна, держава розумна, компактна, стратегічно мисляча. Визначає напрямки, створює правила і є суддею на футбольному полі.

Поки ми не зменшимо цей державний сектор економіки і держава буде управляти ще великою кількістю державних суб’єктів господарювання.

То виходить, що держава начебто регулятор і суддя, і ще й футболіст, і ще й грає у футбол і хоче м’яч забити. Одне і те саме не виходить одночасно добре. Дякую.

Юрій Гайдай: Дякую, Дмитре. На десерт є ще одне запитання: одним з таких позитивних outliers у державному майні, державних підприємствах є Укрпошта. Котру, я думаю, більшість погодиться, вже можна назвати історією успіху.

Ви до приходу у Фонд держмайна, до 2018-го року були директором з Управління нерухомим майном і інфраструктурою Укрпошти. І є запитання, на котре було б цікаво почути вашу думку.

У вересні цього року керівництво Укрпошти, у тому числі, за участі партнерів – Європейського банку реконструкції та розвитку, Міністерства інфраструктури підписало договір про будівництво першого нового, сучасного поштового терміналу у технопарку під Борисполем.

І, наскільки я розумію, це має бути початком великого амбітного проекту по будівництву хабів і поштових депо по всій країні. Тобто такий великий масштабний інфраструктурний проект.

Але мою увагу провернуло те, що договір на будівництво цього терміналу, котрий буде здійснюватись на умовах “Built-to-Suit-With-Guarantee”, наскільки мені прокоментував Ігор Смілянський.

Так от цей договір був підписаний з маловідомою компанією. Точніше, з компанією, яка була зареєстрована 5-6 місяців назад.

Я розумію, що це може бути такий трюк для того, щоб здійснювати це будівництво. Але цікаво почути вашу думку: яка є перешкода для того, щоб залучати на такі проекти, скажем, підрядників зі світовим іменем?

Які, наприклад, здійснювали будівництво такої інфраструктури для провідних міжнародних поштових служб? На кшталт DHL, котрі мають напрацьовані процеси, досвід, підрядників. Чому так склалося?

Дмитро Сенниченко: Певні результати видимі з дистанції. Я думаю, те, що ми зараз зробили у Фонді держмайна також можна буде об’єктивно оцінити через декілька років.

Я дуже сподіваюся, що політика приватизації буде продовжуватися. І у Фонді держмайна це наше колесо, яке налаштоване на перетворення непродуктивних активів у продуктивні буде використано з максимальним ефектом.

Повертаючись до Укрпошти: я працював директором з управління майном, і ми тоді напрацьовували цю політику. Ігор Смілянський зібрав команду, я мав честь бути одним з членів цієї команди.

Зараз Саша Перцовський відповідає в Укрзалізниці за пасажирські перевезення, я у Фонд держмайна пішов. Але ми тоді напрацювали політику і вона полягає у тому, що, знову ж таки, державне підприємство, яке ми корпоратизували – спочатку це було ДП, а потім стало акціонерне товариство.

Так от всі активи внеслися у статут Укрпошти. І ми побачили, що там 12 тисяч об’єктів, які 100% не використовуються за призначенням. І в Укрпошти є інша задача: в Укрпошти є задача якісно розносити і доставляти посилки, чим, як можна побачити, вона займається. Покращуються сервіс посилок, пенсії, журнали газети. І це основний бізнес.

Тому треба відокремити основний бізнес від другорядного бізнесу. Управління нерухомістю і володіння нерухомістю – це так звані “Hard essets”, важкі активи, вони не потрібні.

Тому стосовно зайвих активів – відбувається продаж, який ми тоді запустили через ProZorro.Продажі. І оренда, і продаж непотрібних частинок Укрпошти.

А ці кошти використовуються для діджиталізації, комп’ютеризації, створення ефективних сервісів для громадян. З якими компанія Укрпошта повинна бути на ринку України.

Безумовно, компанії потрібні сортувальні центри. Але їй непотрібно володіти сортувальними центрами, її треба, щоб сортування відбувалося швидше. Тому була вибрана така модель – “Built-To-Suit-And-Operate”.

Коли Укрпошта замовляє сервіси, де якийсь професійний будівельник побудує по технічному завданню, яке формулює Укрпошта, саме таку сортувальну комплексну станцію.

І володіючи потім нею, робить для Укрпошти сервіс сортування цього. І Укрпошта не повинна витрачати багато коштів на купівлю цієї нерухомості і активу.

Вона просто протягом декількох років буде платити за такий сервіс. Але вона є системним замовником, і це перший, не останній такий сортувальний центр. Тому модель правильна.

Тепер відповідаючи на питання які компанії і тд. На жаль, країна Україна наразі не є мало ризикованою юрисдикцією для інвестицій.

Не реформовані суди і правоохоронні органи – це найбільша біда України для того, щоб українці зажили краще.

Бо у світі дуже багато коштів, які шукають місця для інвестицій. Україна дуже приваблива, але ми, на жаль, “вічно перспективна країна”.

Надра у нас є, земля є, навчені, розумні люди є, геополітичне становище є, гори є, море є. Треба цим ефективно скористатися.

Як цим скористатися? Треба не займатися бізнесом, а визначити стратегію, встановити правила – і сюди прийдуть бізнеси.

Такі, які побудують тут для Укрпошти логістичний центр і будуть ним оперувати. Я не знаю конкретно стосовно цієї компанії, але як модель “SPW” – “Special Purpose Vehicle”, вони використовуються в усьому світі, навіть у менш ризикованих юрисдикціях.

Коли ти маєш материнську компанію, і ти робиш для інвестицій чи для оперування, наприклад, в Україні спеціальну компанія, яка є дочірнею компанією. А, я впевнений, Укрпошта вибрала на конкурсах ту компанію, яка спроможна це побудувати.

Тим більше, що тут risk management – по цій моделі бізнесу ти замовляєш, щоб та компанія побудувала за свій рахунок. Щоб вона побудували це по твоєму технічному завданню.

Там ще є співфінансування міжнародних фінансових організацій – чи Європейського банку реконструкції, чи Європейського емісійного банку.

Юрій Гайдай: Що додає контролю.

Дмитро Сенниченко: Так. Тобто Укрпошта сама не інвестує – вона тільки замовляє цей сервіс по своєму визначеному технічному завданню.

І той, хто виграв контракт на організацію цього сервісу, він і несе ризик. Тому тут немає ніякої зради, тут є правильна бізнес-модель.

Назва компанії мені про це нічого не говорить тобі. Багато компаній, які працюють в Україні, є дочірніми міжнародних компаній для того, щоб інвестувати у новій юрисдикції.

Я сам колись був директором Британських компаній, які інвестували в Україну. І ми відкривали спеціальні компанії, які були дочірніми компаніями наших міжнародних материнських структур.

Юрій Гайдай: Дмитре, дякую вам за таку змістовну концентровану розмову. Наш студійний час добігає завершення.

Для наших слухачів нагадаю, що з нами був Дмитро Сенниченко, голова Фонду держмайна України. Богдан Прохоров, економіст Центру економічної стратегії. Юлія Мінчева, VoxUkraine.

Сподіваюся, наступного разу ви будете чути її прекрасний голос без перешкод зі студії. І Юрій Гайдай, теж Центр економічної стратегії. Будь ласка, слухайте, підписуйтесь і рекомендуйте нас своїм друзям. До наступних зустрічей!

Дмитро Сенниченко: Дякую всім!