227. Чому потрібно зняти гриф «таємно» з наших запасів? Єгор Перелигін про рідкісноземельні елементи

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Юрій Гайдай: Вітаю, з вами подкаст-передача «Що з економікою?». Сьогодні ми говоритимемо про корисні копалини. Я думаю, ви вже здогадуєтеся, що основним поштовхом до цієї розмови була заява, яку зробив новий президент США Дональд Трамп 3 лютого – про бажання отримати рідкоземельні мінерали з України в обмін на продовження допомоги. 

Це викликало багато обурення як у суспільстві, так і серед експертів, багато обговорень, як і більшість таких ініціатив і заяв Дональда Трампа. Спробуємо трохи заглибитися в цю історію. У нас сьогодні дуже доречний для цієї розмови експерт – Єгор Перелигін, колишній керівник Об’єднаної гірничо-хімічної компанії, який добре знається на видобутку, передусім титанових руд і їх збагаченні, але не тільки.

Єгоре, вітаю.

Єгор Перелигін: Доброго вечора, Юрія, дуже приємно бути з вами сьогодні.

Юрій Гайдай: Я для початку трохи зацитую колонку, яка вийшла на Liga.net у моєї колеги Марії Репко, заступниці директора Центру економічної стратегії. Власне, у ній йдеться про плюси та можливі ризики або перешкоди для залучення зовнішніх інвестицій у видобуток українських ресурсів. Саме від цього ми будемо відштовхуватися в нашій розмові.

Отже, чому добре, якщо США інвестують у видобуток корисних копалин в Україні? По-перше, це дасть нам поштовх до захисту. Американці будуть більш схильні захищати території, де є їхні інтереси та бізнес, аніж ті, де їх немає.

До речі, зроблю від себе таке зауваження. Ми вже кілька разів згадували про видобуток автогазу і те, як шкода, що він, власне, не розпочався раніше, адже це могло вплинути на глобальну диспозицію ще до 2014 року.

Другий пункт. Інвестиції сприятимуть розвитку наших наявних дослідницьких, видобувних і виробничих кластерів, які зараз, на жаль, тріщать по швах, поки ключові фахівці виїжджають за кордон у пошуках роботи. Дуже важливо їх зберегти. Адже це означає, що ми будуватимемо економічне зростання не з нуля.

Третій пункт – традиційний: прямі іноземні інвестори приносять гроші, створюють робочі місця як у самій галузі, так і в суміжних та обслуговуючих сферах. Це особливо важливо для ризикованих регіонів, де будь-яка економічна активність – це велике благо.

Четверте. Великі інвестиції зі США в будь-яку галузь – це своєрідна «чарівна паличка», яка відкриває Україну для тих, хто раніше не звертав на нас уваги. Це і страховики, перестраховики, фінансові посередники і банально якісні готелі та ресторани в регіонах. Ця супутня галузь, обслуговуюча, разом з іншими корисними людьми, які відкриють Україну як ринок, і створять систему, у яку легше буде притягувати інших інвесторів.

Крім того, нам самим буде добре, якщо від безпеки та самодостатності у ресурсних ланцюжках вартості виграють наші друзі й партнери. У США та Європі є потреба в матеріалах, необхідних для зменшення залежності від Китаю та інших експортерів. А у нас, теоретично, з певним запасом є якраз необхідні приклади.

Щодо мінусів. По-перше, це потенційна економічна недоцільність видобутку. Ми детальніше поговоримо про це з Єгором. По-друге, насправді не зрозуміло, з якою якістю у нас зараз проведена розвідка, адже дані закриті. До того ж, багато з того, що ми маємо, базується ще на радянській епосі, а нормальної геологічної розвідки за сучасними міжнародними стандартами майже не проводилося. А це дуже дороге задоволення. 

Також велика проблема – довіра інвесторів. Корупція, нестабільність законодавства, питання з ліцензіями – усе це ми також сьогодні обговоримо з Єгором.

Єгоре, для початку попрошу вас пояснити нашим слухачам, про що саме міг говорити Трамп. Тому що, напевно, не варто сприймати це у вузькому значенні як класичні рідкоземельні метали. Будь ласка, трохи розгорніть цю тему.

Єгор Перелигін: Так, дякую, це дуже коректне і важливе питання, тому що варто почати, скажімо так, із фундаментального розуміння. Потрібно зробити все, щоб правильно інтерпретувати меседж, який нам надсилає президент Трамп.

По-перше, я впевнений, що він не мав на увазі саме рідкісноземельні елементи (RZE). RZE – це дуже специфічні метали. У першу чергу це лантан і лантаноїди. Також є ще два менш популярні елементи, але загалом вони переважно використовуються для виробництва перманентних магнітів. Ці магніти, своєю чергою, є ключовими для виготовлення електродвигунів, вітряків, військової техніки, зброї, смартфонів тощо. Але базовий продукт у цьому ланцюжку – саме перманентний магніт.

Коли говорять про RZE або рідкісноземельні елементи, мається на увазі фундаментальна мінерально-металічна основа для виробництва перманентних магнітів у першу чергу. Далі можна сперечатися щодо їх важливості для виробництва екранів, освітлення та інших технологій, але основа саме така. Тож я думаю, що президент Трамп мав на увазі радше загальне поняття «рідкісні метали». Є ще поняття «рідкісні метали та металоїди». Воно дуже гнучке, і все залежить від країни та інституції, яка формує цей перелік, у кожній країні та в кожній організації він може відрізнятися. Наприклад, хтось включає до нього літій, а хтось – молібден.

Але метали, які найчастіше зустрічаються в цьому переліку, – це германій, галій, ніобій, тантал. Це метали з дуже вузьким профільним застосуванням, але завжди стратегічного значення. Вони не лише складні у видобутку, а й досить складні у збагаченні – це факт. Крім того, є ще поняття “рідкісні мінерали” і окреме поняття “критичні мінерали”. Критичні мінерали – це ті, про які ми найчастіше чуємо у публічному просторі.

Кожна країна формує свій перелік за власною методологією. Головні чинники – це геополітична позіціонювання країни, позиція на ринку та інтеграція в якісь ланцюги постачання, залежність від якоїсь конкретної групи елементів, мінералів чи металів. Кожен буде формати свою власну методологію при формуванні переліку критичних мінералів. 

Тим не менш, ми всі користуємося або австралійським, або канадськими, або американськими, або європейськими переліками. Вони найпопулярніші, і їхні позиції багато в чому повторюються. Ми бачимо у таких переліках зазвичай титан, літій, тантал, рідкісноземельні елементи (РЗЕ), нікель, мідь та багато інших ресурсів.

Головне – це те, що йдеться або про метали та мінерали, які найчастіше застосовуються у стратегічних, військових та аерокосмічних галузях, або про ті, що мають прямий вплив на виробництво акумуляторів – тобто літій-іонних батарей, електрокарів та всього, що пов’язано з електрифікацією. Більше того, Міністерство енергетики США навіть складало спеціальний перелік критичних мінералів, який вони назвали «Electric 18». Це були ті метали, мінерали та матеріали, які є критично необхідними для сталої, ефективної та постійної електрифікації Сполучених Штатів. Тому я думаю, що Трамп мав на увазі сукупність усіх цих категорій. І для нього не так важливо, чи має Україна саме РЗЕ, титан, тантал чи графіт. Для нього було важливо, що в Україні є певні мінерали, метали та матеріали, які мають стратегічне значення. І саме про них він говорив, коли заявив, що хоче їх отримати.

Юрій Гайдай: Я лише зроблю ремарку для наших слухачів, що накопичення електроенергії – це не лише про електромобілі. Майже вся відновлювана енергетика не є сталою, а є циклічною. Вітряки працюють, коли є вітер, сонячні батареї працюють, коли є сонце. Відповідно, додана вартість і цінність цієї генерації зростає тим більше, чим легше, надійніше і дешевше ми можемо накопичувати електроенергію. При цьому не всюди можна побудувати ГАЕС (гідроакумулюючі електростанції), і з розвитком технологій та здешевленням батарей їхня роль лише посилюється. Відповідно, всі матеріали, які використовуються у виробництві батарей, стають все більш затребуваними.

Гаразд, а якщо вже говорити про те, що саме цінного з переліку, про який згадував Єгор, є в українських надрах? Окреме питання – економічна доцільність видобутку. Його можна розкласти на дві складові. По-перше, не все, що є в надрах, може бути виправдано для видобутку з економічної точки зору, а по-друге, навіть якщо запаси є, їхня розробка може бути занадто дорогою або технологічно складною.

Єгор Перелигін: Абсолютно вірно. Це питання є дуже важливим – як стратегічно, так і операційно. Тому розділимо його на дві частини.

Я хочу зазначити, що Трамп дивиться на все крізь призму постійного протистояння з Китаєм. І сьогодні для нього головним аргументом буде те, який додатковий важіль впливу він може отримати або який додатковий ресурс (або, як кажуть англійською, leverage) він може застосувати в економічній та, можливо, промисловій боротьбі з Китаєм.

Ви дуже правильно згадали, що електрифікація сьогодні – це фактично нова промислова революція. Питання стоїть не лише у стабільній генерації, а й у накопиченні цієї енергії. Якщо ми подивимося на сьогоднішніх лідерів цієї галузі, то дві китайські корпорації – BYD і CATL – займають понад 50% світового ринку. Тобто вони абсолютно домінують. Далі йдуть корейські та японські компанії, але Китай залишається ключовим гравцем.

Тому для президента Трампа буде дуже важливо побачити в Україні якісь аргументи, ресурси чи продукти, які він зможе використати як противагу цьому китайському домінуванню.

Тож із чого почнемо? Почнемо з того, що в Україні є дуже багата історія, пов’язана з видобутком і переробкою титанової сировини. В Україні є досить велика група родовищ, які експлуатуються ще з кінця 1950-х років. Можна сказати, що в певній формі Україна була фундаментальною основою для розбудови радянського титаново-промислового кластера та всієї радянської титанової індустрії. У нас були й досі є дуже якісні розсипні родовища – тобто мінеральні піски, зокрема важкі мінеральні піски. Видобуток і переробка пісків набагато легші та економічно доцільніші, ніж розробка корінних порід. Це зовсім інші капекси (капітальні інвестиції) і опекси (операційні витрати). Собівартість однієї тонни продукції з корінного родовища буде значно вищою порівняно із собівартістю тонни продукції, отриманої у відкритих кар’єрах із розсипних пісків.

Юрій Гайдай: Тобто видобутку відкритого кар’єру – це видобуток схожий на те, як видобуваються залізні руди, тобто подрібнюється порода, засипається на величезний самоскіди, везеться на збагачувальну фабрику.

Єгор Перелигін: Це справді схоже, але є деякі принципові відмінності. По-перше, більшість наших титановмісних родовищ не такі глибокі, як залізорудні. Коли ми говоримо про розкривні роботи, то маємо на увазі процес зняття непродуктивного (порожнього) ґрунту та породи, яка не містить жодних корисних копалин. На титановмісних родовищах глибина розкривних робіт зазвичай не перевищує 60 метрів. Ми не говоримо про такі глибокі кар’єри, як у залізорудній промисловості, де глибина може сягати 150–300 метрів. У випадку титану – це порівняно неглибокі, адекватні за розміром кар’єри.

На сьогоднішній день усе видобувається за допомогою крокуючих екскаваторів та роторних екскаваторів. Далі все транспортується самоскидами на точку гідророзмиву, де гідромонітори формують пульпу під великим напором води та спрямовують її на збагачувальну фабрику. Там сировина проходить первинну обробку, перетворюючись на базовий рудний концентрат. Якщо процес двоетапний, то після первинного збагачення йде доведення. Якщо ж це повністю інтегрована фабрика, то весь цикл обробки завершується безпосередньо на місці, що значно спрощує виробничий процес. 

Історично в Україні титанові родовища були зосереджені в Житомирській та Дніпропетровській областях. Пізніше почалася розробка ще одного родовища в Кіровоградській області, але фундаментом титанової промисловості Радянського Союзу були саме Іршанський ГЗК та Вільногірський ГМК. Вільногірський ГМК мав особливе значення, оскільки там була металургійна інфраструктура. Крім того, у Радянському Союзі було побудовано Запорізький титаномагнієвий комбінат (ЗТМК), який переробляв титанову сировину у металічний титан. Проте це не був повний цикл – виробництво обмежувалося титановою губкою та титановим злитком. Також існували два великих підприємства – Кримський Титан та Сумихімпром. Вони переробляли більшу частину концентратів Іршанської групи у діоксид титану (TiO₂), який є основним білим пігментом (top-pigment). 

Цей пігмент ви знайдете всюди. Я завжди кажу, що титанова індустрія повністю йде нога в ногу з розвитком сучасної цивілізації. Чому? Тому що коли ми бачимо навколо себе білий колір, коли ми використовується крем, косметику, губну помаду, коли ми п’ємо ліки білого кольору – у більшості випадків там буде якісь вміст діоксид-титану. Навіть у білому папері. Білий папір – якщо він справді білий, він майже гарантовано містить діоксид титану. Тому це дуже важливий, конструкційний, інфраструктурний та хімічний метал, які застосовуються у повсякденному житті. Це перше.

Друге. Я повертаюся до металевого титану. Ви можете собі уявити, що без металевого титану неможливо побудувати сучасний літак, неможливо створити космічний корабель і неможливо уявити собі імпланти для хірургічних операцій, зокрема для заміни кісток та інших застосувань у медицині, а також для виготовлення хірургічних інструментів.

Тому головний фактор – це те, що ми маємо дійсно декілька угруповань родовищ та рудопроявів. Вони не глибокі, вони розсипні, і вони ще неповністю відпрацьовані. Ми звикли до трьох-чотирьох операторів у нашій країні, які працювали останні декілька десятиліть, розпочинаючи на базі радянського фундаменту, і на цьому все. Єдине нове підприємство, яке було дійсно побудоване з нуля, – це приватна компанія “Велта”. Вони були створені з нуля. Всі інші підприємства у тій чи іншій формі використовували якусь частину радянської спадщини. 

Ще є Демуринський ГЗК, який знаходиться в Дніпропетровській області. Він також був побудований з нуля, але він дуже маленький, і його вплив на ринок та на індустрію не є системним. Наразі він націоналізований, управляється державою в системі Фонду державного майна України. 

Я можу на пальцях рук назвати багато родовищ в Україні, які теоретично та практично можуть бути відпрацьовані. Це справді те, що ми можемо пропонувати потенційним інвесторам, операторам, американським партнерам.

Але завжди є «але». Економічна доцільність розробки титановмісних родовищ справді є. Важливий плюс – це те, що в Україні є багато комплексних родовищ. Тобто є родовища, де можна знайти супутні мінерали та метали – наприклад, циркон або рутил. Це означає додаткову вартість, додаткові продукти, які покращуватимуть економіку будь-якого проєкту.

Юрій Гайдай: Тобто компоненти, які самі по собі було б економічно недоцільно видобувати, можуть стати вигідними, якщо вже проведена розробка родовища заради одного елемента. Якщо в рудній масі або відходах містяться інші корисні елементи, то їх додаткове вилучення може зробити весь процес економічно виправданим?

Єгор Перелигін: Так, абсолютно. Я б навіть сказав більше: у деяких випадках рутил та циркон можуть бути самостійними продуктами. Ми бачимо це, наприклад, в Африці. Ми бачимо це в Азії. Не завжди ці мінерали є виключно супутніми. Дуже часто, наприклад, у операційній діяльності Об’єднаної гірничо-хімічної компанії, яку я очолював досить тривалий час, рутил та циркон були core products (ключовими продуктами) – так само, як і ільменіт. Вони відігравали дуже важливу системну роль у житті підприємства. Тому іноді це просто супутні продукти, а іноді – це паралельні, стратегічно важливі для підприємства продукти.

Я також додам, що зараз склалася цікава ситуація: єдина країна в Європі, яка добуває титановмісні мінерали та виробляє титановмісні концентрати, – це Норвегія. Більше гравців на ринку титану в Європі немає. Ще один важливий момент: наша індустрія безпосередньо залежить від ціноутворення на електроенергію. Ми не повинні про це забувати.

Я вам більше того скажу, що будь-який напрямок у гірничодобувному секторі критично залежить від ціни на електроенергію. Про що я хочу сказати? Якщо ми візьмемо Мозамбік, одного з найбільших видобувників та первинних переробників титановмісних мінералів у світі, то побачимо, що їхня структура собівартості включає електроенергію на рівні 13-15%. Якщо розглядати компанію Kenmare Resources, одного з найбільших системних гравців у світі, то в їхній собівартості електроенергія займає близько 13-15%, залежно від періоду. Я ніколи не бачив, щоб цей показник перевищував 17-18% у пікові періоди.

А що коїться в Україні? У нас в структурі собівартості електроенергія займає від 30 до 42%. Тобто ми вже на самому початку не маємо конкурентних переваг у цьому напрямку. Ми вже починаємо з дуже складних умов, що є проблематичним.

Друге, що я можу сказати у цьому напрямку, – це те, що якщо ми подивимося на більш глибоку переробку, зокрема на виробництво титанової губки, то слід постійно тримати в голові, що для виробництва якісної титанової губки необхідно пройти кілька етапів. Спершу потрібно взяти ільменітовий концентрат. Тоді у руднотермічних або дугових електропечах перетворити його на титановий шлак. Цей процес займає 3-3,5 мегават-години на одну тонну готового продукту. Потім цей шлак необхідно переробити у тетрахлорид титану за допомогою хлору. Цей процес потребує приблизно 1 мегават-годину на одну тонну продукту, але проблема полягає у великих витратах, пов’язаних із хлором та термічними процесами. Далі з рідкого титану необхідно зробити відновлення за допомогою рідкого магнію, щоб отримати титанову губку. Цей процес може займати від 12 до 15 мегават-годин на одну тонну готового продукту. І потім, якщо необхідно перегнати губку у злиток, то застосовується технологія VAR (Vacuum Arc Remelting) – вакуумно-дуговий переплав. Цей процес вимагає ще щонайменше 5 мегават-годин на одну тонну готового продукту. Таким чином, процес є надзвичайно енергоємним.

Юрій Гайдай: Тут я, до речі, зроблю відсилку до нашого попереднього подкасту, де ми говорили з аналітиком Dragon Capital Денисом Саквою про металургію. Він теж зачіпав тему електроенергії у собівартості. Раджу послухати – там цікаво, у тому числі про вплив втрати Покровська на металургію.

Послухавши Єгора, я думаю, що у наших слухачів тепер точно буде розуміння, чому титан настільки дорогий.

Чи пов’язано це, зокрема, з тим, що держава вирішила таки продати ОГХК окремо, а не, наприклад, спробувати продати вертикально інтегровану компанію, яка включала б металургійну або хімічну складову, залежно від напрямку? З точки зору меншої привабливості для потенційного інвестора, у даному випадку – Zarimazhanskogo Nickel.

Єгор Перелигін: По-перше, я скажу так: дякую, що ви підкреслили електроенергетичний компонент у залізній металургії. Це важливо для всіх нас, для всіх індустрій, для всіх, скажімо так, ніш або секторів загальної промисловості. 

Ви задали дуже цікаве питання, ви на правильному шляху. А чому в Європі ніхто не виробляє титанову губку? Головний чинник – висока ціна на електроенергію. Я більше того скажу. Ціна на електроенергію в Китаї, який є світовим лідером у виробництві титанової губки, значно нижча. Китай сьогодні виробляє майже 70% світового обсягу титанової губки. Це гравець, який стабільно виробляє понад 200 тисяч тонн на рік. Це просто гігантські масштаби.

Тому в Китаї ціна на електроенергію на 1 мегават-годину може бути 65-75 доларів на 1 мегават-годину у спеціальних індустріальних парках. А середня для промислових споживачів там буде 84, якщо я коректно пам’ятаю, на одину мега годину. 

Юрій Гайдай: А в Україні?

Єгор Перелигін: В Україні 120 євро. 6500 грн за одну мега годину на піковому моменті. 

Юрій Гайдай: У нас я розумію чому електроенергія дорога. А стосовно Європи, то виготовлення титану не дуже сумісне із зеленою енергетикою на сьогодні. І не тільки з енергетикою, а й загалом із зеленими цілями розвитку економіки.

Єгор Перелигін: Це дійсно так. Європа не дуже полюбляє важкі промисловості. Там де є хлор, рідкий магній, там де є багато проблем для екології. Але вони хочуть отримувати цей продукт, тому що в Європі є дуже гарний кластер з виробництва авіакосмічних деталей та готових продуктів та технологій.

Юрій Гайдай: Треба нагадати нашим слухачам. Airbus останні роки домінує над Boeing, особливо після проблем Boeing із їхньою моделлю MAX. Тобто розрив між ними дуже значний, і в найближчі роки немає підстав очікувати його зменшення. Таким чином, європейське авіабудування, принаймні на найближчі пів десятиліття, а, ймовірно, і довше, буде домінувати на глобальному ринку.

Єгор Перелигін: Абсолютно. І я вам скажу, Airbus має дуже великі надії на співпрацю з Казахстаном у цій сфері. Для них це дуже важливий напрямок, тому що вони забезпечуються сировиною саме через Усть-Каменогорський комбінат.

А США, у той самий час, мають велику залежність від Японії та Саудівської Аравії. Якщо скласти сумарний імпорт титанової губки до США, то Японія та Саудівська Аравія разом забезпечують приблизно 90% усього імпорту. Я точної цифри зараз не назву, але приблизно це так. Більше того, весь титановий кластер Саудівської Аравії – це фактично японські технології, патенти, ліцензії та спільні інвестиції. Тобто, по суті, весь титановий сектор Саудівської Аравії було створено разом із Японією. 

Тому зараз для нас є дуже сприятливий момент. Якщо ми хочемо щось запропонувати і президенту Трампу, і японським партнерам, які нас часто підтримують, і нашим партнерам у Європі, то зараз є гарна нагода. Ми можемо правильно позиціонувати себе як титанову країну. Так, у нас був і є титанова промисловість, і хоча вона зараз не в найкращому стані, але в нас є Інститут Титану. У нас є кваліфіковані спеціалісти, інженери, хіміки, які добре розуміються на цій галузі. Ми можемо щось запропонувати, відновлювати виробництво і входити у конкретні ніші цього вертикального ланцюга або ланцюга постачання.

Юрій Гайдай: Тобто на ваш погляд ця історія може допомогти нам отримати більш потужну довгострокову і сталу підтримку США, і військову, і дипломатичну, і фінансову через стратегічний інтерес.

Єгор Перелигін: Абсолютно. Я б назвав це дуже прагматичним підходом, прагматичним інтересом. Ми не повинні робити пропозицію американським колегам у стилі «візьміть хоч щось» – це некоректна парадигма. Ми повинні сформувати дуже конкретний перелік проєктів. Чотири, п’ять, шість – не більше. Нам не потрібна ця радянська гігантоманія, так само не потрібно ілюзій. Ми повинні обрати дуже конкретні проєкти, де є гарна економіка та стратегічний сенс із прагматичним підходом. Тобто ми розуміємо, що в цьому ланцюгу постачання ми можемо бути або великою, або ефективною частиною – і ми туди йдемо. І крапка. Це перше.

Друге – це те, що ми можемо подивитися на те, що зараз відбувається або що роблять Сполучені Штати. У місті Ravenswood компанія Legend TMED будує сучасне виробництво з переплавки титанових сплавів. Вони інвестують 500 мільйонів доларів у це виробництво. Паралельно США офіційно декларують (і є відповідна інформація з геологічної служби США, яку я моніторю) формування стратегічних запасів титанової губки та титанових злитків. Вони створюють так званий Strategic Stockpile.

Юрій Гайдай: Тобто, запас вже виготовленої продукції, яку можна використовувати, як матеріал для виробництва?

Єгор Перелигін: Абсолютно. Для нас це сигнал, що Америка прокинулася. Америка починає нову реіндустріалізацію. Це дуже важливо. Тобто ми говоримо не лише про reshoring (є такий термін – якщо був offshoring, то тепер reshoring, тобто повернення промисловості назад у країну). І ось ми бачимо, що вони дійсно прокинулися, вони ставлять правильні питання, вони намагаються розібратися, де ми можемо бути для них корисними. Я точно знаю, що американці постійно моніторять ситуацію в Україні, тому що тут є школа, є експертиза. 

Я знаю, куди поїхало працювати багато наших експертів. Наші інженери та фахівці масово виїхали в Індію, Казахстан, В’єтнам, країни Близького Сходу або безпосередньо в США. Тут дуже цікава ситуація, тому що наші спеціалісти мають високу ціну, вони респектабельні експерти, і саме тому американці моніторять нашу індустрію.

А тепер подивімося на факти. Коли ми бачимо, що у 2024 році, як і в 2023-му, США імпортували рекордні обсяги титанової губки – понад 40 тисяч тонн, то ми розуміємо, що США налаштовані дуже серйозно щодо розвитку власної титанової галузі та виробництва титанових матеріалів і компонентів. Це дуже важливо. Lockheed Martin, Boeing та інші компанії самі себе не забезпечать. Тут повинна грати роль держава.

Що стосується Китаю, то на сьогодні він домінує не лише у виробництві титанової губки, а й у виробництві титанових пігментів. Саме тому Європа запровадила антидемпінгові мита на китайський імпорт. 

Це дуже цікава ситуація, і ми повинні скористатися цим моментом. Я бачу, що в нас є максимум 18 місяців, щоб вийти на конкретні результати. Можливо, навіть менше – всього 12 місяців. Тобто ми не можемо сидіти і малювати якісь стратегії на 15 років. Тут повинні бути чіткі дії, тут повинна бути конкретика, і наша держава зі свого боку повинна бути готова робити певні кроки.  

Юрій Гайдай: Єгоре, які мають бути ці кроки? У нас, насправді, це розмова, яка триває десятиліттями – про те, що в Україні є багато корисних копалин, які стратегічно цікаві всьому світу. Але поки що немає черг інвесторів, особливо інвесторів із гарною репутацією, які не були б корозійними для нашої держави і які розвивали б видобуток корисних копалин так, щоб Україна була надійно вбудована у глобальні ланцюги доданої вартості, щоб це приносило кошти до державного бюджету як рентні платежі за користування надрами, які належать народу та податки, що надходять від підприємств галузі. Що конкретно потрібно зробити, на вашу думку, щоб ми могли прагматично скористатися цим вікном можливостей?

Єгор Перелигін: Ну, по-перше, потрібно зняти гриф «таємно» з наших запасів та геологічної інформації. Це пріоритетне завдання, це головне, тому що як ми можемо залучати інвестора, якщо він навіть дистанційно не може подивитися на те, що у нас є? У більшості країн світу геологічні запаси та геологічна інформація публікуються у відкритому доступі. Це не є якоюсь великою таємницею. Тому це перше, що потрібно зробити.  Потім дерегуляція. 

Юрій Гайдай: Це таке красиве слово, яким може бути конкретика, а може не бути.

Єгор Перелигін: Перший етап дерегуляції – це зняття грифу «таємно». Другий етап дерегуляції – це прискорення процедур, пов’язаних з оцінкою впливу на довкілля. Тобто якщо проєкт має статус стратегічного, всі екологічні процедури та оцінки повинні проходити в 3-4 рази швидше, ніж зазвичай. Це важливий момент, тому що в нас немає часу, ми програємо конкурентну боротьбу. У нас немає конкурентних переваг у цьому питанні, і це для мене дуже болісно. А такі конкурентні переваги потрібно створювати. Тому це другий етап дерегуляції.

Третій етап дерегуляції – це запуск спеціальної програми Test Track. Потрібно прискорити виділення земельних ділянок і дозвіл на вирубку лісів для підготовки родовищ. Не може бути так, що місцеві лісгоспи штучно затягують процедури і грають у пінг-понг з місцевою владою, обласними радами чи ОТГ. Ми не можемо дозволити собі таку ситуацію. Має бути юридична норма або рішення РНБО, яке надасть “зелене світло” для 5-6 стратегічних проєктів автоматично. Це третій момент. 

Якщо ми хочемо залучити американських та японських інвесторів, ми повинні робити так, як це роблять Індонезія та інші країни, які активно залучають інвестиції. 

Четвертий пункт – ми повинні повернутися до концепції технопарків. Необхідно ліцензувати технопарки, які отримають певні податкові пільги, доступ до пільгового кредитування або механізм компенсації різниці у вартості електроенергії. Наприклад, потрібно компенсувати різницю між піковими цінами на електроенергію на нашому ринку та тією ціною, яка потрібна для того, щоб ці 5-6 стратегічних проєктів були конкурентоспроможними.

Юрій Гайдай: А за чий рахунок?

Єгор Перелигін: Я вважаю, що держава повинна взяти на себе цей момент. Держава повинна взяти це на себе за рахунок платників податків. Я вважаю, що якщо ми хочемо побудувати і залучити потужних системних гравців та інвесторів, то держава може за це заплатити. Це не є чимось надзвичайним. Так, це дотація, але вона може мати місце. Подивіться, скільки Китай інвестував у дотації та субсидії, щоб створити сектор виробництва електромобілів. Це понад 200 мільярдів доларів через різні інструменти. Якщо ми хочемо щось будувати, ми не можемо нічого не робити і думати, що ринок сам усе врегулює.

Юрій Гайдай: Тоді це має бути якісна оцінка. Наскільки ці інвестиції бюджетних коштів у вигляді дотацій, субсидій (плюс можливі екологічні втрати) виправдані?

Якщо ми говоримо про видобуток у багатьох регіонах Сходу, то екологічні ризики, можливо, не є найбільшою проблемою зараз. Але вони все ж таки існують, і вони мають конкретну монетарну оцінку. Тому потрібно чітко розуміти, що ми вкладаємо кошти у те, що на середньостроковому горизонті принесе значно більше. І це стосується не лише монетарного ефекту (наприклад, додаткового економічного зростання, навіть якщо це пів відсотка, що вже суттєво), а й стратегічної пов’язаності, безпекового ефекту та довгострокової вигоди. Це справді ризикована історія, коли ми надаємо преференції, тому потрібно чітко розуміти, на що вони спрямовані.

До речі, та ж сама Індонезія – це не зовсім ідеальний приклад з точки зору того, як там ведеться видобуток.

Єгор Перелигін: Ви абсолютно праві. Це завжди компроміс між декількома стейкхолдерами. Це завжди компроміс між зростанням економіки та екологією. Тому ви абсолютно коректно бачите цю ситуацію, але якщо ми хочемо знайти себе в деяких вартісних ланцюгах, то ми повинні.

Тому я і сказав, що нам потрібно не 20-30-40 проєктів, а ми повинні обрати 4-5-6 пріоритетних проєктів і проєктувати в такому руслі виключно з тими проєктами. І тоді, коли ми залучимо 4-5-6 системних гравців, все буде, скажемо так, буде ефект мультиплікатора щодо створення суміжних робочих місць, щодо додаткових ефектів, які там будуть мати, тому що може прийти більш глибока переробка, якась, скажемо так, дуже спеціалізована. Можуть прийти постачальники якихось компонентів або реагентів. Буде створюватися кластер або екосистема. Якщо тримати мінімальний рівень, мінімальний перелік, але дуже гарні проєкти, це може мати місце. Тому я кажу, давайте візьмемо там, наприклад, титан і все, що пов’язано з титаном. У титановій обробці, наприклад, коли ми говоримо про роботу з хлором, то ми застосовуємо хлоратори. Хлоратори – це технологія виробництва того, що проходить з титану. Вона чим цікава? Так, вона має свої великі мінуси з точки зору екології, з точки зору, скажемо так, ризиків вибуху або ще чогось, але за допомогою хлору ми можемо переробляти дуже багато компонентів та мінералів. Ми можемо обробляти циркон, ми можемо обробляти та переробляти рідкісноземельні елементи, ніобій, гафній. У нас відкриваються можливості. Це може бути германій той же. Германій дуже цікавий, тому що його можливо застосовувати у виробництві, наприклад, військових приладів нічного бачення, систем наведення на ціль, лінз. Це відкриває зовсім інші нові можливості.

Коли ми обираємо ці гарні, сфокусовані проєкти, то ми повинні повністю відійти від ілюзій, що Україна колись стане справжнім гравцем у літієвій індустрії, що наш літій зможе всіх зачарувати, і що ми станемо великими виробниками акумуляторів і всього подібного. 

Ми повинні сфокусуватися на тому, де у нас є, як кажуть англійською, core strength – базові сильні переваги. Не потрібно застосовувати комплекс меншовартості, тому що в нас є свої переваги, і треба їх розвивати. Не потрібно шукати щось нове, що вже на старті програє фундаментально. Якщо ми обираємо титан, германій, галій, графіт, циркон, рутил, можливо уран, можливо ще щось, то ми тримаємося цього переліку і працюємо з ним. 

Літій в Україні, на жаль, – це проблема. Тому що на сьогоднішній день світова літієва індустрія розвивається дуже швидко. Вона зростає просто як на дріжджах, там зовсім інша технологічна динаміка. У нас є фундаментальна проблема – наші поклади літію не є якісними. Якщо говорити простою мовою, то в чому проблема?

Проблема в мінералогії, проблема в хімії та проблема в локації. Стара школа звикла, що літій видобувається з пегматитів, тобто з таких порід, як сподумен або петаліт. Сподумен використовується для акумуляторного виробництва, тобто для виробництва карбонату літію або гідроксиду літію для акумуляторів. У той же час петаліт у дуже малих кількостях використовується в керамічній індустрії – і це все. Потім з’явилися розсоли, тобто солончаки. Це Південна Америка, і там собівартість видобутку зовсім інша – це найнижча собівартість, яка може бути. Ви можете самі уявити: побудувати 16-17 басейнів і просто чекати, поки сонце випарує воду. І потім із цього дуже концентрованого розсолу виробляють хлорид літію, а з нього вже карбонат літію. Це зовсім інші витрати.

Тому, коли я говорю про розсоли, то їхня собівартість виробництва становить близько 6-7 тисяч доларів за тонну карбонату літію в еквіваленті. У той же час, якщо ми говоримо про сподумен, який видобуває та переробляє Австралія, то якщо це інтегрований бізнес, пов’язаний із повним виробничим циклом, то собівартість становить 9-10 тисяч доларів за тонну готової продукції (карбонату літію в еквіваленті). Якщо це не інтегрований бізнес, не інтегроване родовище, тобто якщо хтось випадково знайшов поклади і вирішив їх видобувати, то з великою ймовірністю собівартість буде ближче до 15 тисяч доларів за тонну готової продукції. 

І тут проблема. Світові ціни на карбонат літію в еквіваленті зараз становлять приблизно 10 500 – 12 000 доларів за тонну. Зараз це 10 500, але з коливаннями може бути 12 000. Це проблема, тому що уже на самому початку українські поклади програють за собівартістю видобутку та переробки.

Але є ще одна проблема. У Кіровоградській області, в Центральній Україні, більшість родовищ петалітові. Тобто це петаліт, або комплексні родовища, де є і петаліт, і сподумен. І проблема в тому, що петаліт із самого початку вже програє. Вміст корисної речовини в петаліті на виході буде, якщо вирівняти всі показники, на 40% меншим, ніж у сподумені. Тому українські родовища програють за базовими економічними параметрами, за мінералогічними та хімічними характеристиками, які пов’язані з властивостями петаліту.

Тому я би сказав так, що коли ми бачимо, що Сполучені Штати сьогодні інвестують мільярди доларів у цю сферу, причому дуже великі інвестиції, наприклад, у проєкт Thacker Pass – це проєкт із переробки глин, де буде застосована нова, цікава технологія, – то ми розуміємо, що держава США активно підтримує такі ініціативи.

До речі, ми з вами вже говорили про стимули. Міністерство енергетики США видає пільговий кредит у розмірі 2-3 мільярди доларів для проєкту Thacker Pass, що передбачає розробку родовища літієвмісних глин і будівництво переробного комплексу, який використовуватиме сірчану кислоту. Можете собі уявити? Переробка здійснюватиметься за допомогою сірчаної кислоти. І Сполучені Штати готові це фінансувати. Я більше того скажу: США виділили майже 1 мільярд доларів кредиту на проєкт Rhyolite Ridge для австралійської компанії Ioneer. Тобто це іноземна компанія, але американці розуміють, що для них це пріоритетний напрямок. Вони хочуть бути не просто імпортерами для забезпечення власного ринку, а будувати повноцінний вертикально інтегрований ланцюг і стати експортерами. Тому вони готові фінансувати це у пільговому режимі. 

Юрій Гайдай: Наскільки я розумію, це дуже довгий проєкт, тому що я дивився матеріали, де згадували Thacker Pass у коментарях для Liga.net, і говорили про те, що ці інвестиції становлять майже 3 мільярди доларів. Це може зробити США серйозним експортером літію вже після 2032 року. Тобто 7 років і 3 мільярди доларів – це доволі великий цикл, великий горизонт.

Єгор Перелигін: Абсолютно вірно, але я хочу наголосити на тому, що ми повинні розуміти, що перед тим, як стати експортером, США спочатку мають задовольнити власні потреби. Ми бачимо, що потреби в літії, зокрема в карбонаті літію та його еквівалентах, зростатимуть. Якщо сьогодні ринок потребує приблизно 1,3 млн тонн (це потенційна оцінка на 2025 рік), то, за прогнозами – як моїми, так і тих, із ким я спілкуюся, зокрема в Америці та Австралії, – ми бачимо, що у 2030 році глобальне споживання може зрости до 3-3,2 млн тонн. Тобто це стрибок у 2,5-3 рази. Ми можемо екстраполювати цей тренд на США, які сьогодні майже не є справжнім гравцем у видобутку та переробці літію. 

Але я думаю, що протягом 6-7 років і при вкладенні 10-20 млрд доларів (або трохи більше), США стануть серйозним гравцем на ринку карбонату літію та його експортером. Паралельно вони розвивають і будують ланцюги виробництва акумуляторів. Подивіться на дуже цікаву історію – проєкти, як-от Smackover Formation (формація Smackover в Арканзасі). Це штат Арканзас, де на глибині 3000 метрів під час буріння нафти і газу виявили солончаки. Вони застосовуватимуть нову технологію – пряму екстракцію літію (Direct Lithium Extraction, DLE). Туди вже зайшли великі гравці, зокрема ExxonMobil, величезний нафтовий гігант, який, до речі, відіграв не останню роль у винаході літій-іонного акумулятора. Вони вже тестують технологію, проводять експериментальні дослідження та планують запустити цей проєкт. Я знаю, я багато спілкувався, багато читав, багато аналізував. Мені дзвонять і питають, чи не хочемо ми застосувати в Україні технологію Direct Lithium Extraction. Вони впевнені, що протягом наступних 5 років зможуть постачати на ринок кілька сотень тисяч тонн карбонату літію або його еквівалентів лише зі штату Арканзас. Це шалені обсяги, і вони чітко, системно рухаються в цьому напрямку. Тому зацікавити їх українськими літієвими родовищами, які мають фундаментальні мінералогічні та хімічні проблеми, – це історія, яка, мені здається, буде марною.

Юрій Гайдай: Тут треба ще враховувати, що з огляду на вартість літію, ми вже озвучували цифри собівартості, які в 20-30 разів перевищують вартість тієї ж самої залізної руди. Це говорить про те, що транспортування не можна недооцінювати. Тобто вартість доставки навіть у протилежну точку земної кулі є неістотною відносно вартості самої сировини.

Тому те, що ніршоринг або оншоринг для Європи в майбутньому може мати значення, актуально лише для стратегічних ресурсів, які не можна замістити. Але якщо видобуток є в інших країнах, які спокійно торгують із Заходом (звісно, зараз це можна говорити з ноткою іронії, але я думаю, що ця ситуація з часом стабілізується), то це вже не є конкурентним виробництвом.

Останнє запитання, бо час пролетів дуже швидко, розмова вийшла надзвичайно цікавою. Єгоре, ми зачепили роль держави у США. На ваш погляд, якщо застосувати цей підхід до України, то в яких корисних копалинах обґрунтованою є участь держави та її істотна частка у видобутку? А в яких має домінувати приватний видобуток, керуючись безпековими міркуваннями, питаннями економічної ефективності та іншими факторами? Конкретно щодо України – чи є такі ресурси, які держава має стратегічно не відпускати зі свого контролю, зберігаючи принаймні 51% участі або навіть 100%?

Єгор Перелигін: Я вам скажу так: на мою думку, на сьогоднішній день немає мінералів, у яких держава повинна мати частку. Це моя незалежна думка. Мені набагато зрозуміліший сценарій, коли держава отримує свою вигоду через економічний ефект, через мультиплікатор, через створення робочих місць, через податки. 

Юрій Гайдай: Приклад Австралії в першу чергу, яка дуже чітко і агресивно працює з надприбутками і має гнучкі ставки рентних платежів, будучи одним із найбільших сировинних виробників.

Єгор Перелигін: Я вам більше того скажу: є одна дуже велика корпорація, один із головних гравців у видобутку титановмісної сировини, і вони також є одним із провідних виробників синтетичного рутилу. Цікаво те, що в них були дуже великі хвости, тобто відвали від виробництва. Але що відбулося? До них прийшла австралійська держава і запропонувала: «Давайте ми вам дамо близько 10 мільярдів доларів США (приблизно 1,5 мільярда австралійських доларів). Ми надамо вам цей пільговий кредит, щоб ви почали переробляти ці хвости і запропонували їх на австралійському ринку та нашим ключовим партнерам». А хто ключові партнери? Японія, США, Канада, Великобританія. Рідкісноземельні елементи (RZE) із самих цих хвостів. І австралійська держава готова фінансувати цей процес, готова переконувати й залучати ресурси, щоб цей проєкт був реалізований у життя.

Юрій Гайдай: Перепрошую, переб’ю ще раз. У мене виникає наступне логічне запитання. У нас багато рудного збагачення, у нас багато відвалів після виробництва руди. Наскільки вони є перспективними з точки зору видобутку рідкісноземельних елементів? І наскільки це взагалі може бути причиною посиленої уваги держави? Зокрема, те, що ми бачимо в останніх новинах щодо Ferrexpo. Друге – це сугестивне запитання, я розумію. А перше – давайте просто про рідкісноземельні елементи в руді. 

Єгор Перелигін: На мою думку, держава може зіграти дуже важливу роль у допомозі приватним інвесторам, особливо великим інвесторам із країн стратегічних партнерів, у тому, щоб залучити їх сюди. Насамперед на наші так звані Brownfields, тобто родовища, які вже відпрацьовані або перебувають на фінальному етапі розробки. І я точно знаю, що в нашій країні є можливості знайти хвости, відвали або шлами, наприклад, на Купичеві, де можна виявити германій, гафній, галій, скандій, платинові метали та ще кілька цікавих елементів. Тому такі можливості в країні є.

Я знаю кілька локацій, але для коректності не буду їх називати. Проте я сподіваюся, що держава працює над цим. Моя позиція завжди була й залишається допомогти державі в цьому, якщо вона потребує. Тому що це дійсно той випадок, коли держава може зіграти позитивну роль. Можливо, у таких окремих випадках держава може претендувати на частку 10-20%, щоб мати своє місце в наглядовій раді або бути міноритарним партнером. Просто тому, що це може бути дуже екзотична, спеціалізована і вузькопрофільна історія. Але це має стосуватися тільки дуже вузьких сценаріїв. 

Це не повинно стати нормою для сучасних ринкових відносин. Нормою повинна бути класична модель, і ми повинні орієнтуватися на те, що роблять наші головні конкуренти. Тоді ми будемо конструктивними, і тоді ми зможемо досягти успіху в цьому.

Юрій Гайдай: Я думаю, що держава принаймні займається цим питанням на рівні розробки та висновків. Оскільки я моніторю законопроєкти, які надходять до Верховної Ради, то є речі, які вказують на те, що така робота ведеться. Принаймні є увага до цього питання та певні думки в цьому напрямку.

Надзвичайно цікава розмова сьогодні у нас була з Єгором Перелігіним. Я без зайвих слів закінчуватиму, бо ми практично вичерпали свій ефірний час. Єгоре, дякую, що знайшли цілу годину для наших слухачів і для мене. Я дізнався дуже багато нового. 

Нагадаю, Єгор — колишній керівник Об’єднаної гірничо-хімічної компанії, одного з найбільших виробників титану в Європі.

З вами був подкаст «Що з економікою?» і я, старший економіст Центру економічної стратегії Юрій Гайдай. До наступних зустрічей в ефірі! Слухайте нас на Громадському радіо та на всіх зручних вам платформах для подкастів.

Інші подкасти «Що з економікою?» за посиланням.