245. “Від пологового до кладовища”. Андрій Москаленко про відповідальність міської влади Львова

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Юрій Гайдай: Привіт! Перед тим, як ми перейдемо до сьогоднішнього подкасту, я хочу сказати вам кілька слів. 

Ось вже 4 роки ми робимо «Що з економікою?». Я, комунікаційна команда, моя чудова співведуча протягом тривалого часу Юлія Мінчева з Vox і наші гості – ті, кого ми запрошуємо. Це майже 200 епізодів про те, як влаштована економіка в Україні та світі, як вона змінюється, як ми можемо впливати на ці зміни й бути краще до них готовими. Це був дуже важливий і приємний період у моєму житті.

Але я йду з проєкту, і далі його підхоплять мої молодші колеги – енергійні, розумні, з новими поглядами та свіжими ідеями: Максим Самойлюк і Ангеліна Завадецька. Я впевнений, що «Що з економікою?» з ними залишиться для вас цінним джерелом інформації, сенсів, аналізу й здорового глузду. Здоровий глузд — це одна з ключових речей, які були для мене важливими в цьому проєкті і які я намагався шукати й транслювати.

Дякую всім, хто слухав, писав, підтримував, коментував, критикував. Ви робите цей подкаст живим. Думаю, що зустрінуся з вами в новому проєкті. А зараз – до нового епізоду.

Ангеліна Завадецька: Привіт! Я комунікаційна менеджерка Центру економічної стратегії.

Максим Самойлюк: А я економіст Центру економічної стратегії.

Ангеліна Завадецька: Ми нові ведучі подкасту «Що з економікою?». Для першого випуску ми запросили першого заступника голови міста Львова Андрія Москаленка. Сьогодні поговоримо про економіку Львова, стратегію розвитку міста і поточні проблеми. Андрію, вітаю!

Андрій Москаленко: Доброго дня! Слава Україні!

Ангеліна Завадецька: Героям слава! Але перед тим, як ми перейдемо до економіки, хочеться запитати: як поживає ваш котик Левчик? Для наших слухачів і глядачів, хто не знає — котика знайшли на дереві біля ратуші у 2020 році. Він оселився в мерії й навіть буває на кріслі мера.

Андрій Москаленко: Коли до нас приїжджає делегація – а цього тижня в нас було декілька важливих підписань – міський голова завжди представляє його як найважливішого заступника мера. Тому інші заступники міського голови, зокрема я, вже навіть починають трохи ревнувати, бо в нього 23 тисячі підписників в Інстаграмі, і в хороші дні він може заробляти кілька тисяч гривень. Усі гроші, які Левчик збирає, він спрямовує на підтримку або ЛКП «Лев» – нашого комунального підприємства, яке займається котиками й песиками – або на підтримку тваринам, яких евакуювали до Львова і рятували.

Тому він почувається в колі поважних людей. Є вже деякі важливі гості, які приїжджають виключно до нього.

Ангеліна Завадецька: Щоб трохи продовжити тему ратуші: у 2019 році «Холдинг емоцій !FEST» відкрив приміщення ресторану Grand Cafe Leopolis. І це, насправді, трохи дивна – як для України – співпраця мерії й ресторану. Як взагалі народилася ця ідея? Хто прийшов з проханням відкрити заклад? Чи це ви запропонували? Як це сталося?

Андрій Москаленко: У нас у ратуші є два кафе. Одне – те, яке ви згадали – насправді працювало дуже довгий час. Воно вважалось їдальнею. Довший час воно було закрите. А для того, щоб відкрити там повноцінний заклад, попередньому орендарю довелося через систему «Prozorro» орендувати це приміщення за досить велику суму. Якщо не помиляюся, йшлося про кілька сотень тисяч гривень на місяць.

Орендував це приміщення, вклав кількість коштів у вентиляцію та інші системи. Зараз є інший орендар, бо, справді, з одного боку, це центральне місце, а з іншого – досить складно вибудовувати там економіку. Зараз вибудовує цю економіку «!FEST», там якраз під балконом міського голови: прозоро, через систему закупівель. 

Але в нас є ще друга кав’ярня в ратуші. Вона знаходиться на другому поверсі, біля великої зали, де відбувається багато подій. Це «Кава Мілітарі» – один із бізнесів, який відкрив ветеран. І він не просто ветеран – він чинний військовослужбовець. Це дуже популярна мережа, яка працює в нашому місті. Час від часу він буває у Львові, ми бачимося. Він представляє велике середовище ветеранів, зокрема ветеранського бізнесу, який активно розвивається у Львові.

Максим Самойлюк: Котик Левчик більше любить «Каву Мілітарі» чи Grand Cafe Leopolis?

Андрій Москаленко: Він любить ходити по карнизу і контролювати, щоб усе було в порядку – і там, і там.

Максим Самойлюк: Взагалі ресторани, особливо у приміщенні мерії, – це також про туризм. Якщо подивитися на те, як Львів розвивався за останні майже два десятки років, це, можливо, не в першу чергу, але дуже важливо про туризм.

Наприкінці 2011 року у Львові затвердили стратегію розвитку міста, в якій визначили пріоритетними розвиток туризму та IT-сектору. Зараз, у 2025 році, ми бачимо, що Львів – справді туристична столиця України. Львівський IT-сектор – другий після Києва за обсягом і за кількістю фахівців.

Левчик проконтролював, і стратегію в цьому напрямі можна вважати виконаною. Якими, на ваш погляд, є подальші стратегічні плани міста? Чи плануєте надалі концентруватися на цих секторах? Чи, можливо, місто розвиватиме щось інше?

Андрій Москаленко: Я трохи доповню про ту стратегію, яка була, і про те, що маємо зараз. Тоді було визначено стратегію конкурентоспроможності – тобто дві галузі, які мали забезпечити, так би мовити, прорив. Для тих, хто займається сферою ЖКГ, погане слово «прорив», бо зазвичай «труба прориває», але для тих, хто в економіці, то це такий собі «breakthrough». 

Чому туризм? Бо для міста було важливо – починаючи з 2000-х – відкрити місто. Тому що співпрацюють із тими, кого знають. Тож ми швидко пройшли шлях від відпочинкового туризму до ділового. Знаєте, чому діловий турист цікавіший? Бо він витрачає в 2-4 рази більше грошей, ніж той, хто приїжджає на відпочинок. Все просто – він витрачає не свої гроші, а гроші компанії. Компанія завжди платить більше: дорожчий готель, кращі зали, краще харчування.

Ми створили перше в Україні конференц-бюро, яке тим займалося. Ми рахували економічний ефект – він вже вимірювався в мільярдах гривень. Чому це теж важливо, хоча туризм напряму не багатьом містам приносить великі доходи, як було на прикладі Львова? Крім відомості – за індустрією гостинності приходять інші галузі. Наприклад, наш бюджет міста – цьогоріч близько 14 мільярдів гривень – складається на 65-70% з ПДФО. А ПДФО – це зарплата. Чим більше людей у малому та середньому бізнесі – тим більше зарплат, а отже, й більший бюджет міста. Це має і прямий, і опосередкований ефект.

Друга ділянка – IT. У Львові понад 300 компаній. Це високі зарплати, більший попит на сервіси, створення і підтримка нових галузей. Воно дійшло до певної хвилі. Але у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, ми швидко вирішили, що оскільки міська рада – це понад тисячу працівників, бюджет, координація зусиль – ми маємо оновити свої пріоритети. Це важко назвати стратегією, бо стратегія – це партисипативний документ, який вимагає часу й узгоджень. А в буремний час це не завжди можливо. Тому ми прийняли рішення про стратегічні напрямки міста, і ми їх визначили 7. Я їх коротко назву.

Перше – підтримка військових. Значну частину бюджету ми скеровуємо напряму на підтримку бригад або на підтримку різних програм – це defence tech (розробка оборонних технологій – ЦЕС), med tech (медичні технології – ЦЕС) і так далі. Друге – реабілітація. Ми розвиваємо муніципальну систему UNBROKEN. Третє – інноваційна економіка, тому що потрібно знаходити податки, робити взаємозаміщення, індустріальні парки, багато інших речей. 

Наступне – це міжнародна співпраця. Ми дуже активно працюємо. Це були місяці роботи, і цього тижня ми підписали грантовий договір з французьким урядом на 5 мільйонів євро на інфраструктуру. Це важливий прецедент. Також зміни в освіті і культурі. Наступне – це resilience, тобто стійкість міста, як виживати місту під час атак, як ми на це реагуємо, тепло, вода. І останнє – належне врядування, це розвиток Львова і територій довкола, співпраця, трансформування управлінських моментів. Тому ми вийшли на такі 7 напрямків і зараз по них рухаємося. Відповідно, змінюємо й культуру в мерії, і пріоритезуємо видатки міста.

Максим Самойлюк: Ви назвали в тому числі медичний та оборонний напрямки. У Львові функціонує Львівський кластер медичного бізнесу, є Iron Cluster – об’єднання компаній оборонної промисловості. Чи бачите ви для Львова майбутнє в цих напрямках? Поясню, що маю на увазі.

Зараз медичний бізнес розвивається, спрямований, зокрема, на реабілітацію військових, поранених внаслідок російського вторгнення. Але коли війна закінчиться, та інфраструктура, яку розвинуть у Львові, закінчиться. Чи бачите ви перспективний напрямок залучення, можливо, медичного туризму, об’єднання ділового, рекреаційного туризму з медичним і взагалі розвиток медичного бізнесу в майбутньому у Львові?

І так само оборонна промисловість. Ті інвестиції, які зайдуть зараз, вони дозволять і інфраструктурі міста, і бізнесу розвинутися. Чи бачите ви в цьому стратегічний пріоритет не тільки на час війни, але і на наступні роки?

Андрій Москаленко: Тут дуже пов’язані між собою місійність, яку ми зараз бачимо для нашого міста, і економіка. Я назву вам практичні речі.

У світі є багато виробників протезів. Найбільша компанія – німецька Ottobock. Найбільша компанія у світі, яка виготовляє спортивні протези – Össur. Є й багато інших, але це два найвідоміші бренди. Є багато ще менших брендів.

Сьогодні, на жаль, у нас є дуже великий запит, бо щодня з’являється багато поранених, які потребують протезування. Є крутий бренд Esper Bionics – у 2022 чи 2023 році його визнали найкращим стартапом у світі. Це українсько-американська компанія. Ми придбали перші декілька протезів, і наші ветерани вже їх використовували у Першому медичному об’єднанні та продовжують користуватися ними. Цей стартап дуже сильно розвивається.

Але сьогодні потрібно насичувати цей ринок, бо, на жаль, велика кількість людей, які мають протези, мають його підтримувати, змінювати, додавати. Ми, наприклад, за допомогою наших німецьких партнерів відкрили муніципальну протезну майстерню – дуже круту, сучасну, мабуть, найсучаснішу в Україні. Її збудували за 4 місяці. Також ми зараз на фінальній стадії передачі Львову великого протезного заводу, який багато років стояв закритий. Завод належав державі, тепер переданий місту – і ми хочемо його відновити. 

Скажу більше: десь 2 роки тому ми започаткували грант від міста для тих, хто готовий у сфері протезування виробляти елементи. Бо що таке протези? Там більше 100 різних елементів. Ми готові давати гроші для тих, хто готовий їх виробляти, щоб вони створювали цей бізнес. І ми вже продумували, як це буде працювати. На це є величезний запит. Це якщо говорити лише про одну частинку – протезування, яку люди бачать.

Це все потребує індустрії. Ми б ніколи не хотіли, щоб в нашій державі було найбільше реальної інформації, що потрібно в цій галузі. Але, на жаль, зараз таке. Тому ми маємо бути найшвидшими – і в нас мають з’являтися компанії. І багато вже з’являється. Коли мою персональну думку хтось питає (це моя персональна думка, але думаю, що так воно і є), то сьогодні ми є найбільш інноваційною країною у світі. Чому? Дуже просто. Я не говорю про кількість лабораторій, всього решта. Це все насправді є супутнім. Тому що в нас найкоротший термін від винаходу до впровадження. І це не лише про медицину. Це, мабуть, в першу чергу про defense tech. Але й багато інших галузей.

У сфері defense tech наведу приклад: зараз у Львові, у кластері Iron Tech, є понад 80 компаній. Звичайно, є питання безпеки. Найбільша цінність цих компаній зараз знаходиться на передовій, бо там відбуваються щоденні тестування. Найбільша цінність цих компаній – щоденні винаходи.

Ми, як мерія, маємо гранти для підтримки таких компаній з точки зору винаходів – 2 мільйони гривень. У нас ще є 300 тисяч на базові речі, мільйон – якщо продукт розроблений, але ще не сертифікований і проходить модифікацію. Це дуже сильно змінює економіку і економічний ландшафт міста.

І це те, що точно треба робити, щоб ми ставали сильнішими. Тому що розуміючи, що, на жаль, наш сусід, який є ворогом, у нас є споконвік, то нам завжди треба бути сильними. І ці галузі точно мають бути сильними, щоб навіть після перемоги будь-хто боявся просто йти на нашу територію знову.

Максим Самойлюк: Хочу тут ще додати в цей блок питань. Ви говорили про компанії і оборонної, і медичної промисловостей, які працюють, розвиваються у Львові. Як Львів залучає в місто ці інвестиції? Як ви полегшуєте захід інвесторів у місто?

Ви говорили про гранти. Те, що спадає мені на думку, це реконструкція вулиці Миколайчука, яка триває у Львові. Тим слухачам, які не знають, скажу, що це вулиця, яка веде якраз до медичного центру UNBROKEN, і в рамках реконструкції там має бути продовжено трамвай. Звучить так, що це не стільки про розвиток транспортної інфраструктури, як частина глибшої стратегії залучення і розвитку бізнесу. Чи це дійсно так?

Як, крім цього, ви допомагаєте бізнесу і полегшуєте бюрократію? Ви вже згадували про гранти. Що ще робить Львів, щоб інвестори розвивалися не лише через обставини війни, але й завдяки міській підтримці?

Андрій Москаленко: Безперечно, ми, як місто, були змушені відмовитися від ряду речей: запланованих реконструкцій, ремонтів, робіт – і багато програм у місті поставлено на паузу. Відверто скажу: близько 60% бюджету розвитку – це кредитні гроші, тобто видатки, під які в нас сьогодні немає надходжень. Ви знаєте, що з міських бюджетів було вилучено так зване військове ПДФО, також реверсну дотацію – лише за останні два роки це понад 4 мільярди гривень, близько 20%. Але видатки ніхто не знімав – вони, навпаки, зростають, їх треба заміщувати. Тому правильно постає питання, яке ви згадуєте, про залучення додаткового бізнесу і ресурсу.

Ми, як місто, є найбільшим партнером Європейського банку реконструкції та розвитку в Україні, серед всіх міст. Ми дуже активні з Європейським інвестиційним банком. Я говорю не лише про гранти, а й про кредити (а це великі банки, які дають умови працювати з кредитом і грантом). Цього тижня відбулась дуже важлива та історична для нас подія, тому що ми офіційно розпочали роботу з банком AFD. Це державний банк Франції, який знаходиться під патронатом Міністерства фінансів Франції. Ми підписали офіційну угоду про залучення 5 мільйонів євро на інфраструктурний проєкт. Це 100% грантові кошти, щоб привабливо для міста.

Але чому це важливо? По-перше, це дає змогу роботи з міжнародними інституціями, тобто присутності цього банку. І це дозволяє значні інвестиції в інфраструктуру. Хтось переможе на міжнародному тендері, і буде сплачувати податки. Французькі компанії будуть бачити, що сюди заходить великий банк. Ми готові до максимальної колаборації з французькими компаніями – звичайно, що згідно всіх прозорих процедур – але це певний сигнал. Ми працюємо зараз з Банком Ради Європи, з багатьма фінансовими інституціями – наприклад, у проєкті хірургічного корпусу. Ми намагаємося знаходити точки дотику, які можуть дати вже поштовх розвитку. 

Плюс ми готові до максимального залучення бізнесу. Ми маємо муніципальний парк. Чому ми робили муніципальний? Це територія близько 40 гектарів, де ми робили конкурс на оператора. Для того, щоб не були витрачені зайві кошти на земельну ділянку – ділянка залишається у власності міста. Це дає змогу швидко залучати компанії. Зараз у парку вже близько 10 резидентів, він на завершальній стадії запуску. Це створює нові можливості.

Якщо дивитись на практичні речі – ми запустили кілька грантових програм на купівлю обладнання. Я вже згадував про defense tech – це 3 різні програми. Зараз ми також думаємо над окремими маркетинговими грантами, щоби компанії могли просувати продукцію на експорт. Це дуже важлива річ, якщо ми хочемо, щоб компанії зростали, мали більше працівників, більше податків. Треба розуміти, що їм треба збільшувати ринки.

І це так само дуже важливо з точки зору євроінтеграції, щоб наші компанії вже працювали на зовнішніх ринках. У нас є насправді десятки випадків львівських компаній, які працюють на американському та європейському ринках. Але тут дуже важлива синергія, щоб це відображалося і на економіці міста, і, щоб ці компанії відчували, що місто їх підтримує. Тому це – один із фокусів, який визначив міський голова. І єдиний спосіб залучення – створення конкретних проєктів. Я наведу ще один приклад. 

У нас є місто-партнер – Кан. Міський голова кілька разів приїжджав до Львова, і ми з ним працюємо над конкретним проєктом – будівництвом центру для людей похилого віку, які переїхали до Львова. Це так званий геріатричний центр, але це погане слово. Це радше центр опіки для старшого. Ми працюємо над ним разом з архітекторами – нашими та французькими.

Ми думаємо зараз над моделлю запуску, тобто пропонуємо конкретні проєкти і залученість. І це не завжди просто про безповоротну допомогу. Ми готові працювати і по кредитах. Ми дуже активні в цьому і віддаємо всі кредити – місто має дуже високий кредитний рейтинг. Зрозуміло, що оскільки наша країна у війні, то це накладає на суверенний рейтинг, але ми виконуємо всі зобов’язання. Тому це конкретні речі, люди, які з тим працюють, і тоді це може виходити.

Ангеліна Завадецька: Якщо говорити про розвиток міста, неможливо не згадати авіасполучення. Львівський міжнародний аеропорт до 2022-го року другим за пасажиропотоком після Києва. Чи готове місто відновити роботу аеропорту? Чи є якісь обмеження, крім безпекових? І чи були спроби оцінити економічний ефект від поновлення авіасполучення?

Андрій Москаленко: Це питання дуже часто піднімає наш міський голова – питання можливості розгляду відновлення роботи аеропорту. Це в значній мірі питання економіки, тому що сьогодні фактично працює лише залізниця, яка дуже добре виконує свою роботу. Команда залізниці дуже молодці, дякую їм за це.

Якщо говорити про авіасполучення, то чим довше країни і міста немає на карті авіасполучень, тим складніше потім це відновити. Загалом, відновлення роботи аеропорту складається із 3 елементів: у першу чергу політичного, економічного й страхового. Має бути страховий фонд – і над цим працювали та працюють різні компанії. Щодо економічного аспекту, ми розуміємо, що коли працюють аеропорти в Україні, це означає, що кошти лишаються фізично в Україні – сюди приїжджають літаки. Але, коли я кажу «політичний», то маю на увазі безпековий – це відповідний рівень безпеки, який має бути забезпечений для роботи таких об’єктів. Адже вони є дуже привабливою ціллю для ворога, щоб атакувати по інфраструктурі.

Це все взаємопов’язані речі. Ми, як місто, виконуємо свою частину роботи, але насправді це залежить від великої кількості підрозділів, які мають бути синхронізовані. У першу чергу мова йде про безпеку – і це те, на чому постійно акцентує президент: Україні потрібно більше систем ППО і більше боєприпасів. Усе це впливає напряму на економіку, зокрема, і для партнерів, бо йдеться про доставку певних вантажів, роботу портів тощо. Ми бачимо, що ворог дуже часто атакує саме порти – він хоче зруйнувати транспортну логістику.

Максим Самойлюк: Поговорімо про містян. Львів сьогодні – це місто-мільйонник?

Андрій Москаленко: Ми, у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, міряли big data (великі обсяги даних – ЦЕС) і бачили, що при населенні близько 800 тисяч осіб у перші 3 місяці ми фіксували фізичного перебування у місті 2 мільйонів людей – тобто це плюс 1 мільйон 200 тисяч. Це була дуже велика кількість людей, і це було очевидно, бо майже в кожному домі хтось жив із інших міст.

Наприкінці 2022 року ця кількість почала більш-менш стабілізуватися. Станом на сьогодні, офіційно зареєстровано понад 100 тисяч нових мешканців – але це міграція. А якщо говорити про big data, ми фіксуємо до 200 тисяч додаткового населення з інших міст – тобто говоримо про населення приблизно 1-1,05 мільйони. Це дуже залежить від місяця і від ситуації в державі.

Максим Самойлюк: До початку повномасштабного вторгнення це приблизно 800 тисяч, зараз – близько мільйона. 

Андрій Москаленко: Я мушу ще звернути увагу, що Львів просто зростає. Перед повномасштабним вторгненням до Львова було додано 18 населених пунктів. Львів не є агломерацію, але по факту – це вже агломерація. Львів розвивався і до того – кількість населення зростала постійно, тому що збільшувалася кількість житлового будівництва, різних компаній, і це притягувало людей. А зараз інші причини цього зростання теж є.

Максим Самойлюк: Я хотів спитати, яким є вплив внутрішньо переміщених осіб, які приїхали до Львова, але доповню: яким є вплив зростання населення Львова в цілому? З урахуванням того, що ви кажете, які ви бачите тут виклики, можливо, інфраструктурні, і можливості? Як ви з цим працюєте і як це впливає на економіку з того, що ви бачите і можете заміряти?

Андрій Москаленко: Безперечно, є компанії, які релокувалися до Львова й перевезли своїх працівників. Відповідно, з одного боку – це створення нових робочих місць, а з іншого – додаткове навантаження на інфраструктуру.

Ми це все помічаємо – час від часу дивимося великі дані, і можемо розуміти реальну ситуацію. Ми вимірюємо і трафік, і дивимося по випусках громадського транспорту, по навантаженню на школи, садочки. Місто справді зростає – відкриваються нові компанії, створюються нові сервіси, послуги.

Треба розуміти, що сьогодні близько 50 тисяч львів’ян на службі у Збройних Силах України – це достатньо велика кількість, зокрема з одного міста. Це означає, що є прямий вплив на ветеранську політику – ми дуже багато на цьому фокусуємося. Є багато людей, які переїхали до Львова, і вже звідси йшли у ЗСУ. Ми відкрили муніципальний тир «Стрільниця», який теж є одним із ветеранських хабів для того, щоб створювати майданчики для наших ветеранів з точки зору зайнятості, підготовки.

Є деякі компанії, наприклад, Рубіжанська панчішна фабрика, яка була повністю знищена в Рубіжному. Вона повністю з нуля відкрилася у Львові. Знаєте, що вони роблять? І для брендів «Dodo Socks», і «SAMMY ICON». І це було дуже знаково, що вони відкрилися так, фактично, повністю з нуля.

Максим Самойлюк: У мене перед очима результати 9-го Всеукраїнського муніципального опитування. Це опитування, яке проводить соціологічна група «Рейтинг» уже більше 10 років. Вони опитують містян з кожного обласного центру України про їхнє ставлення до органів місцевого самоврядування та якості надання комунальних послуг.

Дуже цікаві результати – хочеться обговорити їх з вами. Це дослідження минулорічне, свіже – за 2024 рік (за 2025-й, на жаль, ще не вийшло). Але по ньому видно, що львів’яни, звісно, пишаються тим, що вони львів’яни. Але на відміну від мешканців Харкова, Вінниці, Івано-Франківська, які ревно відстоюють честь своїх міст і свого самоврядування, львів’яни є більш прискіпливими. Тільки 52% опитаних містян вважають, що справи у місті йдуть у правильному напрямку. Якість міських послуг оцінюють на 3,3 бали з 5 – в принципі, як і в інших містах. 40% щось чули чи знають про стратегію розвитку.

Ми багато говорили сьогодні про те, що робить міська влада у Львові: що робиться з залученням різних коштів, розвитком інфраструктури, залученням нового бізнесу. На вашу думку, чому львів’яни є такими прискіпливими і, можливо, не так добре оцінюють ті результати, які видимі з боку – з тим, як розвивається місто?

Андрій Москаленко: Насправді, для міста це дуже добре, що мешканці є вимогливими. Я вам скажу, що наші львів’яни є не лише вимогливими – вони є дуже активними. У першу чергу, вони творять місто. Як і кожен львів’янин – хтось більше, хтось менше, хтось на одній позиції, хтось на іншій позиції. І я скажу, що для влади, якщо говорити про мерію – це велика перевага, коли є мешканці, які завжди за щось вболівають, які «спушують» якусь тему, відстоюють, принципові.

І я відверто скажу, що багато ініціатив, які ми робимо, – народжуються в спільній праці. І це дуже цінно, тому що ти завжди в тонусі, і завжди розумієш, що потрібно бути ще швидшим. Я б на це дивився точно з точки зору великої переваги міста. Те, що завжди до влади будуть питання – це правильно. Тому що влада обирається для того, щоб вирішувати питання. А місто – це зранку до вечора, це відповідальність від пологового до кладовища. І між тим є дуже багато різних складових – від шкіл, інфраструктури, різного роду питань. Тому це добре. Бо коли немає – це означає, що це, вочевидь, диктатура. А місто Львів завжди було і буде прикладом демократії.

Ще раз скажу: коли ми бачимо щось, на що нам звертають увагу – ми намагаємося враховувати. Наведу два приклади, щоб ви зрозуміли. У нас, оскільки є багато пам’яток архітектури в місті, неможливо все зараз відновити. Я наведу приклад ще до повномасштабного вторгнення. Як нам було можливо активізувати всіх для цього? Ми запустили низку програм співфінансування – наприклад, історичних брам, балконів, вікон. І коли ми робили перший раз – наша команда цим опікувалася – було дуже складно залучити когось на 50/50, 60/40, 70/30. Коли ми показали перший приклад – як була брама зруйнована, і яка вона гарно відреставрована – у нас за годину часу розлітались запити на всі реставрації. Навіть зараз черга просто за 30 хвилин розлітається. Тому що правильний інструмент – залучення енергії, ресурсу.

І чому найважливіше, щоб було співфінансування? Тому що потім, якщо ти вклав гривню в те, що ти відреставрував, то ти будеш плекати це весь час. Тому що нехай там буде 99% – хтось інший, а ти цю гривню інвестував або вклав – то, хто як дивиться, але це точно буде працювати завжди. 

А з іншого боку – багато програм співфінансування, наприклад, для ветеранського бізнесу чи для галузей. Ми народжували їх спільно з кластерами. Це працює спільно. Тому така синергія завжди дає змогу бути в тонусі. І це велика додаткова вартість і велика наша перевага.

Ангеліна Завадецька: А як за останнє десятиліття змінилася ситуація з вивозом сміття у Львові? Я для наших слухачів і глядачів нагадаю, що у травні 2016 року на Грибовицькому сміттєзвалищі стався зсув під час пожежі. Тоді сміттєзвалище закрили, а воно приймало понад 90% побутових відходів міста. Таким чином Львів втратив головне місце для утилізації відходів. Були навіть випадки, коли без відома місцевої влади сміття вивозили в інші міста, де фури затримували. Чи стоїть зараз ця проблема у Львові на порядку денному?

Андрій Москаленко: На жаль, ця трагедія мала свої політичні підґрунтя – я не буду нагадувати про це – але це теж було одним із прикрих відкриттів для нас. Що з того моменту ми зробили? Давайте поговоримо про зроблене.

Перше – ми на завершальному етапі будівництва першого в Україні заводу механіко-біологічної переробки сміття, спільно з Європейським банком реконструкції та розвитку. Якщо все буде гаразд, цього року він уже має бути запущений. Коробка та обладнання вже стоять – багато роботи зроблено.

Друге – саме Грибовицьке сміттєзвалище рекультивоване. Цього року ми вже мали виїзд, і на самій верхівці буде облаштовано спеціальний гольф- і парковий простір. Гольф – не в преміум-розумінні цього слова, як часто сприймають. Ми подивилися, як це працює за кордоном для ветеранів, і вирішили створити ще одну локацію для соціалізації. Адже цю територію вже неможливо впізнати, як це було колись. Ми навіть публікували фотографії. Це був довгий шлях роботи теж з Європейським інвестиційним банком, ЄБРР, міжнародними підрядниками – це другий урок.

Третє – місце буде запущено цього року адміністратором згідно нового законодавства, яке змінить підхід до управління твердими побутовими відходами. Ми ставимо собі завдання з кожної ситуації робити висновки та ставати сильнішими. Тому для нас цей рік теж дуже важливий у завершенні цих проєктів, тому що початок і виконання не завжди прості. По-перше, це непроста галузь, а по-друге – дуже масштабні проєкти.

Максим Самойлюк: Львів, на щастя, менше страждає від прильотів російських атак, ніж деякі інші міста. Але атаки – ракетні та дронові – зачіпають також Львів. Як місто відбудовується після прильотів?

У мене є приклад, про який хочу запитати. З одного боку, це відновлення будинків на Стрийській – чудові будинки міжвоєнного періоду у Львові, які місто вирішило відбудовувати так, як вони оригінально виглядали. З іншого боку – минулого року був приліт на вулицю Братів Міхновських. Там також були історичні на вигляд будинки, але їх вирішили знести, компенсувати мешканцям втрати та створити громадський простір.

Як місто вирішує, яку тактику відновлення застосовувати в тому чи іншому випадку? Які чинники на це впливають?

Андрій Москаленко: Так, 4 вересня минулого року відбулася масована атака на Львів. Постраждало 189 будинків у двох районах. На жаль, загинули 8 мешканців. Одна із загиблих була нашою колегою з міської ради – працювала в офісі молодіжної столиці. Загинула також її мама і двоє сестер. Це була дуже трагічна історія. На жаль, ми бачимо це кожного дня в усіх наших українських містах. Ми мали атаку на 2 райони: один – історичний район Коновальця, де загинули люди. Це все пам’ятки архітектури. А другий район неподалік вокзалу, вулиця Міхновських.

У кожному випадку ми обирали індивідуальний варіант відновлення. На Коновальця – будинок, який майже повністю зруйнований – там, де загинули люди. Ми його відбудовуємо, але це достатньо складний, дуже рутинний процес, тому що це пам’ятки архітектури. Ми достатньо швидко провели аварійно-відновлювальні роботи, і зараз якраз завершуємо проєкт відбудови. Уже перейшли на стадію оголошення тендеру – цього року маємо завдання повністю відбудувати коробку цього будинку. Це найскладніший випадок із тих, що були в районі, бо всі інші будинки ми або вже відновили, або вони були на фінальній стадії.

Як ми це робили? Окрім великого міського ресурсу, тому що ми окремо робили вікна, двері, в кожному випадку дивилися, як це краще робити. Ми зробили акцію «Візьми під опіку» – звернулися до багатьох компаній, і кожна взяла конкретний будинок під опіку. Ми координували всю роботу, не отримуючи грошей на жоден рахунок – для нас це було принципово. Компанії зі свого боку контролювали видатки, підписували договори з підрядниками спільно з районною адміністрацією, працюючи максимально прозоро. Зголосилися 30 таких компаній. Наприклад, будинок на Коновальця, 46, де, на жаль, теж загинули люди, взяли під опіку IT-кластер і компанії «Ензим» і «Кормотех». Цей будинок зараз на завершальній стадії і буде навіть ззовні покращений порівняно з тим, що було раніше. Окрім того, цей будинок зазнав пошкоджень через вибух ракети, яка летіла в житловий масив – уламки вбили людей, і поруч є територія з пошкодженнями. 

Щодо інших районів, наприклад Міхновської, то там не йдеться про історичні будинки – ми б їх не зносили. Це були будинки з невеликими квартирами (17-20 кв. м). Загалом мова про 4 будинки, які, за висновками, не підлягають відновленню. Відверто скажу, хоч не знаю, чи можна так публічно говорити, що було багато інсинуацій. З’являлися люди, які підходили до мешканців і казали: «Ми домовимось, збудуємо тут 8-поверхову будівлю, дамо вам квартиру, а решту ми продамо». Коли я почув це під час однієї  зустрічі з мешканцями, у мене волосся дибки стало. Ми дуже публічно це питання розглядали на сесії міської ради, де чітко заявили: наша команда ніколи до таких речей не матиме відношення. Таких речей не буде, якщо хтось такі чутки поширює. 

Ми були дуже публічні і зрозумілі, тобто, ми дали мешканцям кошти для купівлі нових квартир нормального метражу. Ми помножили норму ДБН на 3 (якщо не помиляюся), щоб справді можна було купити квартиру, а не просто мати суму грошей і не розуміти, що з нею робити, і при цьому не мати квартири. І сказали: на цій території наша принципова позиція – буде громадський простір. Там не буде нічого збудовано, тому що це територія, яка пережила складні моменти. І там буде громадський простір для тих людей, які живуть поруч, і там не буде забудови.

Ми зараз завершуємо демонтаж елементів. Там уже немає будинку – це були просто стіни, над якими навіть не було даху. Це одноповерхові будівлі, просто вони були розтягнуті, тому там і було багато квартир. Думаю, нам ще декілька тижнів – і все повністю буде демонтовано. Ми робимо це теж за бюджетні кошти. Дякую компаніям, які в цьому допомагають. Потім ми почнемо облаштування там скверу.

А на тій частині, де є історичні будинки на Коновальця – або вже їх відновили, або головну будівлю, 44-ту, ми цього року відбудуємо. 

Максим Самойлюк: І все-таки, якби я поставив себе на місце міської влади: стався трагічний приліт, зруйновані будинки – і я бачу декілька сценаріїв, як можна відновлювати цю територію.

Один – це той, що назвали ви: громадський простір. Інший – наприклад, побудова соціального житла, тим паче, що у Львові вже є такий приклад. Буквально цього року відкрили перший будинок соціального житла для внутрішньо переміщених осіб і пацієнтів медичного центру «Незламні».

То все-таки – крім моральних чинників, про які ви згадали (що це важка територія, яка пережила важкі часи, і щоб не допустити забудови багатоповерхівками) – чи оцінювали ви різні сценарії з економічної точки зору? Чому ви все ж вирішили, що саме громадський простір – це те, що найкраще відповідатиме запитам міста?

Андрій Москаленко: Якщо дивитися на цю територію, то вона і так густо заселена, і справді там цього бракує. І я не думаю, що там могло б бути щось інше. Звичайно, що, мабуть, професійний девелопер міг би сказати іншу думку, ніж я – і цю думку теж треба поважати. Просто є бачення міста, його теж треба враховувати.

Якщо говорити про соціальне житло, то так – ми справді відкрили цього року перший будинок. Там можуть проживати до 6 місяців. Це будинок, збудований спільно з Єврокомісією за співфінансування міста. Там проживають пацієнти з інших міст, які завершили реабілітацію, наприклад, чекають на протез. Загалом, коли буде завершено 8 будинків – це буде 700 людей, які зможуть – хтось місяць, хтось 2, хтось 3 – перебувати. Це будинки дуже високої якості, фактично – рівня 4-зіркового готелю. Ми ними оперуємо, і паралельно добудовуємо ще 7 будинків.

Для нас дуже важливо, що вони з’явилися в результаті архітектурного конкурсу. Від початку реалізації цього проєкту ми багато спілкувалися з Єврокомісією щодо зміни моделі. Нам доводилося вносити зміни до постанов Кабміну, тому що це була міжурядова угода. Дякую всім, хто допоміг нам у цьому питанні.

Ми фактично створили нову послугу, новий сервіс, який сьогодні є. Бо, скажімо, якщо у нас у «UNBROKEN» 90% пацієнтів – з інших міст, і вони завершують реабілітацію, але ще потребують часу на протезування, то фізично в лікарні вони не можуть перебувати, бо є інші – важко поранені, які перебувають зараз. Але цим людям теж потрібно допомагати – і з ними треба працювати. Тож вони можуть перебувати там кілька місяців, завершивши повний цикл і отримавши протезування або, наприклад, пройшовши так звану соціалізацію чи адаптацію, як ми це називаємо. Це певний компонент реабілітаційного центру – послуга, яка зараз активно розвивається в Україні.

Це одна складова. Друга складова, яка зараз дискутується – це соціальне житло, яке має бути спільно запущено Міністерством регіонального розвитку та Європейським інвестиційним банком. Ми також беремо участь у цьому: готуємо одну з земельних ділянок, щоб бути одним із перших, можливо, першим, хто реалізує цей проєкт. Ми готові до багатьох пілотів для тестування цієї послуги.

Відверто скажу: дуже багато речей змінюється з тижня в тиждень. Запит на це, хто має бути, які критерії – усе постійно оновлюється. Коли ми відкрили це у першу годину – вже тоді побачили багато речей, які неможливо було врахувати до запуску. Ми дуже відкрито про це говоримо: ми починали з одного, а зараз трансформувалися. Наприклад, найбільша категорія – це люди з інших міст. Саме вони найбільше потребують цього житла. І вони підпадають під статус, і мають бути в належних умовах.

Це дуже важлива тема, навколо якої зараз відбувається багато обговорень. Наприклад, якщо брати досвід Австрії – вони є одним із найбільших операторів муніципального житла в Європі. Наприклад, у місті Грац. У нас у країні інша система, але, зрештою, міста теж мають володіти певним фондом, щоб можна було закривати критичні потреби.

Ми зараз проходимо перший етап – ці 8 будинків, добре відпрацьовуємо модель. І думаю, далі цю модель можна буде масштабувати.

Ангеліна Завадецька: Хочеться наостанок спитати, що ви порадите іншим містам? Як найкраще використовувати бюджет міста під час війни?

Андрій Москаленко: Я думаю, що найважливіша інвестиція – це інвестиція в людей. Це єдина й головна інвестиція. У першу чергу – це підтримка Збройних сил. Також дуже важливо – і ми, наприклад, цього року запустили програму «Вчитель, що надихає» для того, щоб топ-100 найкращих вчителів отримували зарплату на рівні 35 тисяч гривень. І самих вчителів безпосередньо обирають, зокрема, і учні, які в них навчаються. Це певний експеримент, але дуже важливий. Бо, думаю, ми всі сьогодні як ніколи розуміємо, що війна Росії проти нас – це війна і за нашу ідентичність, яку ворог хоче стерти. Тому важливо, щоб у школах учитель відчував себе гідно і розумів, що на його високу кваліфікацію є великий запит. Це надзвичайно важливо.

І, звичайно, не знаю, як це можна оцінити, але для нас зараз – золотий час, щоб сфери defense tech та med tech стали найкращими у світі. Я вже вважаю, що ми дуже близькі до цього, бо люди, які цим займаються, – надзвичайно круті. Думаю, ви це знаєте, як і багато людей. Але це має стати на сталі рейки й стати великою перевагою нашої держави у світі. І точно зараз – це той час, коли для цього є всі передумови. На жаль, так, але треба використати цей шанс, щоб ставати сильнішими.

Ангеліна Завадецька: Андрію, дякуємо, що були сьогодні з нами. Дякуємо нашим глядачам і слухачам, що дивилися. Це був подкаст «Що з економікою?» від Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку.

Мене звати Ангеліна Завадецька, разом зі мною у віртуальній студії – Максим Самойлюк та Андрій Москаленко.

Андрій Москаленко: Дякую вам! Дякуємо за запрошення.

Інші подкасти «Що з економікою?» за посиланням.