228. Чи можна додатковими грошима з росактивів посилити армію?

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Юрій Гайдай: Вітаю! З вами подкаст «Що з економікою?» і я його ведучий Юрій Гайдай, старший економіст Центру економічної стратегії. Сьогодні ми поговоримо про те, чи можливо використати надлишок міжнародного фінансування, який отримаємо цього року, для того, щоб змістити баланс сил у війні з росією на нашу користь. 

Про що йде мова? В попередні роки ми рахували кожну копійку грантів і кредитів від наших західних партнерів, щоб зрозуміти, чи достатньо буде цього, щоб перекрити дефіцит нашого бюджету, аби Мінфін більше не вдавався до монетарного фінансування, до емісії разом з Нацбанком.

Цього року ситуація інша. У першу чергу завдяки програмі ERA, фінансуванню за рахунок арештованих російських активів. З урахуванням цієї програми, у яку Штати внесли 19 мільярдів доларів ще минулоріч при Байдені, таку ж суму вніс Євросоюз, трішки менше Канада, Японія та Великобританія, а також з урахуванням існуючої програми U-Facility і коштами від МВФ, цьогоріч ми маємо підтверджених 63 мільярди доларів, що перевищує наші базові потреби у фінансуванні на 25 мільярдів.

Ми задалися питанням, чи можемо ми використати цей надлишок для того, щоб змінити баланс сил. Зрозуміло, що воюють люди, але, по-перше, людей бракує, по-друге, вони воюють дронами та іншими технологіями, які можуть істотно вплинути на хід війни. Але чи справді це так, і наскільки легко чи складно трансформувати гроші в результаті на полі бою? 

У нас специфічна тема. Ми для неї використали доповіді і дискусію, що відбулась кілька днів тому у нашому щомісячному огляді економіки, який цього разу ми провели в партнерстві з фондом «Повернись живим». 

Для початку я пропоную послухати Миколу Бєлєскова, старшого аналітика Центру ініціатив «Повернись живим», одного з провідних воєнних аналітиків України, про ключові виклики збройних сил і те, як на них можна вплинути. 

Микола Бєлєсков: Насправді, перед тим як говорити про можливе використання надлишкового фінансового ресурсу, який у нас з’явився, я хотів би дати певний контекст, тому що важко говорити про конкретні рецепти без відповідного контексту.

Що ми зараз бачимо на війні, що показав 2024 рік і чому це дуже і дуже небезпечно? 2024 рік показав так звану негативну стратегічну динаміку, як вона насправді функціонує – це локальні просування, які ми побачили. Загалом, ворог окупував 3600 квадратних кілометрів суверенної української території. У відносних показниках це не так багато, як, наприклад, під час Другої світової війни в межах класичних наступальних операцій, але це набагато більше, ніж у 2023 році. Як наслідок, це викликає негативні емоції, сприйняття і подальші очікування. 

Маємо локальні просування противника, які пояснюються низкою наших проблем. Це проблеми з комплектацією, управлінням, забезпеченням сил оборони, плюс певні тактичні і технологічні адаптації, які потім РФ використовує у своїй загальній стратегії виснаження України. Ця стратегія комбінує воєнні та невоєнні інструменти, спрямовані на підрив двох дуже важливих консенсусів, які сформувалися навесні 2022 року: внутрішнього – щодо того, що Україна повинна продовжувати самооборону, та зовнішнього – що самооборона України відповідно до статті 51 Статуту ООН повинна підтримуватись.

Росія хотіла б підтримувати цей цикл, який є позитивним для неї та негативним для нас, щоб створити подальші можливості для просування. Мета – дійти до такого моменту, коли вона зможе диктувати всі умови врегулювання. Це стосується і територіальних питань, і можливого членства України в НАТО, і кількості та якості сил оборони України. Тобто, загалом, питань безпеки, без якої неможливий розвиток. Це загальне стратегічне тло та картина, у якій ми живемо. Воно впливає на те, що ми бачимо, як це сприймається всередині країни та за кордоном і як це формує дискусії щодо майбутнього.

Щодо використання надлишкових фінансових ресурсів для стабілізації негативної стратегічної динаміки. Як я вже сказав, та ситуація, яку ми бачимо, пояснюється низкою структурних проблем, які існують у нас. Це структурні проблеми, з якими можна працювати. Ключових структурних проблем на сьогодні три. 

Перша – це комплектація. Оскільки заплановане залучення людського капіталу становило 500 тисяч осіб, Україна змогла залучити лише 200 тисяч. Саме в контексті комплектації найбільше обговорюються сценарії використання фінансового заохочення. Збільшення виплат – як одноразових, так і грошового забезпечення загалом, що має створити стимул. Так, можливо, це не найефективніший стимул із точки зору цінностей, але все ж це механізм, який може сприяти долученню до сил оборони. Перевага цього підходу – відносна швидкість. Це може зайняти буквально кілька місяців, щоб збільшити кількість особового складу і відповідно підготувати цих людей для служби на лінії фронту. Але є фактор, який потрібно враховувати: залучення додаткового людського капіталу через фінансове заохочення не повинно призводити до розколу в сил оборони. Це стосується тих, хто долучився до війська до 24 лютого 2022 року, а також тих, хто підписав контракти пізніше. Тому обговорювана ідея про залучення осіб 18-25 років через однорічні контракти з рекордними одноразовими виплатами, розтягнутими в часі, викликала неоднозначну реакцію серед значної частини сил оборони України.

Другий момент – це забезпечення. І забезпечення, звичайно, насамперед матеріально-технічне. Тут теж є можливості, пов’язані зі здатністю законтрактувати додаткову або продукцію Українського оборонно-промислового комплексу, або Західного оборонно-промислового комплексу, або співпраці Західного і Українського оборонно-промислового комплексу. Однак, на відміну від комплектації, позитивний ефект у забезпеченні може бути розтягнутий у часі. Виробництво особливо важкого чи складного озброєння (на відміну від безпілотних авіаційних комплексів) займає більше часу. Крім того, український оборонно-промисловий комплекс не може повністю забезпечити всі потреби. Навіть якщо держава наситить його ліквідністю (що є одним із зауважень галузі), проблема не лише у фінансуванні, а й у виробничих потужностях.

Третя проблема – управління, яка є найскладнішою для вирішення через фінансові ресурси. Ця проблема вимагає підвищення професіоналізму штабної роботи, а це, у свою чергу, потребує довгострокових інвестицій у професійне зростання, освіту офіцерів і сержантів, а також подальший якісний добір кадрів у систему військового управління. Швидкого ефекту тут досягти складно – просте вливання коштів не дасть миттєвих результатів. Формування кваліфікованих управлінських кадрів у війську – це процес, який триває роками, а подекуди й десятиліттями. Це найважче реалізувати.

Чи є можливість вплинути на ситуацію, стабілізувати негативну стратичну динаміку за рахунок додаткового фінансового ресурсу? Так, є. Більшою мірою це стосується комплектацій, меншою – забезпечення, і майже повністю не стосується управління. Проте ефект буде розтягнутий у часі і залежатиме від загальної ситуації. Це чудовий кейс, коли наявність фінансового ресурсу не гарантує швидкого перетворення його на якісні результати у війні. І це виклик не лише для України, а й для європейських партнерів. Номінально вони мають багато грошей, і якщо є політичне рішення, ці кошти можуть бути залучені. Але гроші швидко не перетворюються на необхідні речі, які дозволяють ефективно виконувати завдання на фронті, в обороні, у наступі та впливати на стратегічну динаміку війни.

Юрій Гайдай: Така позиція Миколи. Нам, звісно, потрібно враховувати, що на 2026 рік у нас наразі майже немає зобов’язань від партнерів, крім, можливо, частини коштів у межах Ukraine Facility.

Тому давайте послухаємо Володимира Цабаля, секретаря Комітету з питань бюджету Верховної Ради України, про те, як будуть розподілені кошти міжнародної допомоги цьогоріч і яке його бачення щодо того, як це слід робити:

Володимир Цабаль: У першу чергу хочу почати з того, що, формуючи бюджет на 2025 рік, ми вперше за три роки увійшли в рік, розуміючи, що 100% від тієї потреби, яка була запланована, недостатньо запланована, але принаймні те, що потрапило в бюджет, повністю покривається відомими надходженнями. Дефіцит, який ми запланували на 2025 рік, становив приблизно 38 мільярдів доларів, і вже на кінець другого читання голосування за бюджет ми розуміли, звідки ці гроші надійдуть.

Те, що показав Максим – на той момент ми не розуміли, що це буде плюс 25 мільярдів, але принаймні було зрозуміло, що 38 мільярдів будуть покриті. Тепер, якщо ми розуміємо, що за програмою ЄС із кредитування України за рахунок відсотків від заморожених російських активів дійде дійсно близько 50 мільярдів доларів, постає питання, на що ці гроші краще витратити, якщо вони цього року надійдуть.

Проте в мене залишається питання, чи дійсно вони цього року надійдуть. Я не впевнений у цьому на 100%, тому що сама транзакція, сам механізм є настільки складним з точки зору структурування, що немає впевненості, що гроші швидко надійдуть. Але допустимо, що ми зможемо отримати ці гроші цього року.

Перше, що я хочу сказати, це те, що серед трьох сценаріїв, які описав Максим, насправді є ще проміжний сценарій між першим і третім. Перший сценарій – це коли ми повністю витрачаємо ці додаткові 25 мільярдів на безпеку й оборону. Третій сценарій, який описав Максим, – це коли ми живемо за бюджетом, думаємо про 2026 рік і зберігаємо ці 25 мільярдів на майбутнє. Проте є ще середній сценарій між цими двома, і я думаю, що саме він буде реалізований. Це сценарій, за якого ми живемо за бюджетом, але, на жаль, вийдемо на інший бюджет у 2025 році. Я хочу нагадати, що і в 2024-му, і в 2023-му році ми завжди планували бюджет із розрахунку видатків на сектор безпеки й оборони значно нижчим, ніж по факту виходили на кінець року. Це повторювалося щороку. Минулого року ми додавали всередині року пів трильйона, позаминулого року двічі переглядали бюджет – спочатку на 180 мільярдів, потім ще на 300. Кожного року ми починали з того, що бюджет на сектор безпеки й оборони складав певну суму, але до кінця року він збільшувався на 20-30% залежно від обставин.

2025 рік, на мою думку, не стане винятком. Зараз у бюджеті на 2025 рік ми заклали лише на 3% більше видатків на сектор безпеки й оборони. Але варто пам’ятати, що за прогнозом НБУ інфляція у 2025 році складе 9%. Тобто фактично, в реальному вираженні, видатки на цей сектор заплановані на 6% менше.

У мене питання: ми плануємо купувати на 6% менше зброї? Ми плануємо на 6% менше фінансувати армію? Звичайно, що ні. Відповідь тут дуже проста. Ми, як і всі попередні роки, вирішили увійти в рік із консервативною оцінкою видатків, а потім у середині року, залежно від надходження міжнародних коштів, будемо ці видатки збільшувати. Відповідно, з цих 25 мільярдів, я думаю, що мінімум 5-7 мільярдів – це не додаткові видатки, а ті, які вже зараз Міністерство фінансів і Кабінет Міністрів закладають у своїх планах і які будуть збільшені після першого чи другого кварталу, залежно від ситуації на фронті. Таким чином, фактично залишається умовно менше 20 мільярдів, щодо яких постає питання, як їх використати.

Тут, на мою думку, правильна відповідь – це не другий сценарій, де ці кошти спрямовуються на збільшення невоєнних видатків. Оптимальним варіантом є щось середнє між сценаріями 1 і 3. Чому? Тому що цього року допомога від наших партнерів у вигляді зброї не така велика, як у 2024 році, а цей дефіцит потрібно чимось покривати. Саме тут я бачу використання додаткових 17-20 мільярдів, які мають бути спрямовані на закупівлю зброї та фінансування військових.

Водночас, враховуючи, що крім Ukraine Facility, у нас немає жодних підтверджених джерел фінансування на 2026 рік, необхідно залишити хоча б невелику частину цих коштів у резерві. Це може бути 5-10 мільярдів доларів – не вся сума, але певна її частина, щоб ми входили в новий бюджетний рік, уже розуміючи, чим буде покриватися хоча б третина майбутнього дефіциту.

Юрій Гайдай: Також до нас приєднався Андрій Загороднюк, колишній міністр оборони України (2019-2020) і голова правління Центру оборонних стратегій. Послухаймо Андрія. 

Андрій Загороднюк: По-перше, визначення того, що саме фінансувати, залежить від типу бойових дій, які ми очікуємо цього року або взагалі в майбутньому. Існує положення, що Force Design повинен базуватися на конкретних оперативних концепціях, підходах тощо, але вони досі не визначені.

Якщо Україна продовжуватиме воювати так, як зараз, а принаймні як у 2024 році, ситуація стане ще більш негативною. Тому основний виклик перед силами оборони цього року – розробка більш дієвих оперативних підходів для ведення війни. Для цього будуть потрібні кошти, причому у вигляді ресурсів, які є в наявності вже зараз, які не доведеться чекати і які можна буде спрямувати на придбання зразків озброєння, необхідних у конкретний момент.

Якщо така можливість є, її, скоріш за все, доведеться використати вже у 2025 році. Чесно кажучи, мені здається, що спроба спланувати 2025 рік так, щоб це дозволило розраховувати на 2026-й, у нинішньому оперативному середовищі просто нереальна. Ситуація настільки нестабільна, що підходити до бойових дій у 2025 році з точки зору стандартного планування в нинішніх умовах фактично неможливо. Необхідно буде переосмислювати оперативні підходи, переглядати структуру Збройних сил, заново планувати її та освоювати нові типи операцій. Усе це, скажімо так, фінансово спланувати неможливо, оскільки Міністерство оборони поки що не має повного розуміння, які саме спроможності потрібні, а без цього неможливо їх будувати. Потреби ще не визначені, а отже, і спроможності також.

Тому планувати бюджет на 2025 рік у повному обсязі зараз не можна – це абсолютно очевидно. Звичайно, якийсь базовий бюджет буде, певні плани вже є, але, на мою особисту думку, з вірогідністю 100% вони будуть суттєво коригуватися протягом року.

Друге питання – повна невизначеність зовнішньополітичної ситуації, що ви й самі бачите. Сподіватися на стабільне фінансування з боку партнерів теж не варто. Ви всі розумієте поточну ситуацію, і всі бачите, що наші європейські колеги намагаються осмислити масштаби проблеми, яка, своєю чергою, поглиблюється буквально щодня.

Зараз ведуться дискусії про необхідність побудови нової архітектури безпеки в Європі. Який обсяг фінансування буде виділено на це – незрозуміло, але очевидно, що він буде значним. Як будуть перерозподілятися наявні ресурси – теж неясно.

Коротше кажучи, про жодну стабільність не може йтися. Тому, на мою думку, це потрібно враховувати, адже сподівання на 2026 рік виглядають доволі примарними, особливо з огляду на те, що 2025-й сам по собі буде великим викликом.

Гліб Вишлінський: Андрію, можна питання? Воно стосується найближчих місяців. Є варіант рухатися так, як зараз діє уряд, тобто орієнтуватися на ті потреби, які, по суті, є екстраполяцією запитів попередніх місяців. Відповідно, Міністерство оборони їх формує, Генеральний штаб узгоджує, а Міністерство фінансів забезпечує фінансування. Чи є бачення, що цей статус-кво потрібно змінювати негайно, чи варто дочекатися результатів переговорів на вищому міжнародному рівні?

Андрій Загороднюк:  Це три проблеми в одному питанні, тому потрібно їх розкласти. По-перше, у нас є два протилежні процеси, які відбуваються одночасно. Один із них – це потреби. Вони, до речі, формуються не Міністерством оборони, а Генеральним штабом Збройних Сил, після чого передаються до Міністерства оборони для подальших закупівель. Потреби збираються на рівні командувань, потім у Генштабі є відповідні підрозділи, які їх аналізують і узагальнюють, після чого передають у Міністерство оборони.

Єдиний висновок, який щоразу робить Міністерство оборони, — це те, що грошей на все ніколи не буде, а запити завищені в рази. Це стандартна ситуація, і вона характерна не лише для України, а й для всього світу. Після цього йде розподіл наявного ресурсу: визначається, що потрібно закрити в першу чергу – сьогодні та завтра. Звісно, наявного ресурсу завжди недостатньо, і наразі, скоріше за все, ніхто не буде чекати якихось змін. Той ресурс, що є, буде розподілений на найнагальніші потреби, які можна задовольнити просто зараз. Як тільки кошти можна буде використати для контрактування, вони будуть використані. Але сам процес контрактування – це окрема історія, яку ви, мабуть, теж добре знаєте.

Однак, якщо виключити контрактування з цього рівняння, то ситуація буде розвиватися за тим самим сценарієм, що й раніше. Інакше поки не було, і я не думаю, що найближчим часом щось зміниться. Ніхто не буде стримувати поповнення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою та боєприпасами в очікуванні якихось політичних рішень. По-перше, у Міністерстві оборони мало хто вірить у ці політичні рішення. По-друге, це контрпродуктивно, адже якщо політичні рішення ні до чого не призведуть, а ми тим часом не закупимо необхідне, то це буде катастрофа в буквальному сенсі слова. Тому, скоріше за все, ніхто не буде чекати. Як тільки кошти з’являться на рахунках, їх почнуть витрачати того ж дня, щойно це стане можливим.

Юрій Гайдай: Про додаткове залучення людей пропоную послухати Любов Шипович, засновницю Razom for Ukraine і засновницю благодійного фонду Dignitas.

Любов Шипович: Я б хотіла відрефлексувати на те, що говорив Володимир про те, що вперше за довгий час на 2025 рік на 100% розплановано забезпечення потреб. І тут, власне, те, що трохи зачепив вже Андрій, про те, яким чином визначена ця потреба. Якщо не помиляюся, минулого року потреба, яку Генштаб передав до Міноборони, склала 20 трильйонів. Звичайно, що її і близько не забезпечили. Міністерство оборони переважно покриває лише те, що визначено як перший пріоритет. Дуже рідко доходить до другого пріоритету, а до третього-четвертого – практично ніколи.

Тому говорити про 100% забезпечення можна, напевно, тільки щодо першого пріоритету, в якому Генштаб розписує найнеобхідніший мінімум для ведення бойових дій. Планувати щось більше, що віднесено до другого-третього пріоритету, просто неможливо, бо на це не вистачає коштів. Такого великого бюджету в нас ніколи не було.

Минулого тижня вийшов звіт Технологічних сил України, де зазначено, що українські виробники отримали лише близько 40% замовлень від того, що могли б виробляти підприємства оборонно-промислового комплексу. Тому мені здається, що до 100% забезпечення нам ще дуже і дуже далеко. Я дуже вдячна Миколі за ґрунтовний аналіз того, куди саме у військовій сфері ми можемо вкладати кошти. 

Я б хотіла зупинитися на питанні забезпечення закупівель в українських виробників, тому що це, власне, те, що наповнюватиме бюджет. Адже ці підприємства сплачуватимуть податки та створюватимуть робочі місця. Ми знаємо, що більшість виробників працюють прозоро, адже хочуть мати можливість бронювати своїх працівників. Тому, як на мене, держава виграє кілька разів, інвестуючи в український оборонно-промисловий комплекс. І хоча комплектація є критичною, закупівлі мають бути пріоритетом, оскільки це не просто витрати, а кошти, які можуть повернутися, розвиваючи нашу економіку. За тим же звітом Технологічних сил, існує значний потенціал для нарощування виробництва в Україні, а також для збільшення заміщення імпортних комплектуючих вітчизняними. Тому ми не маємо права втратити цей шанс для розвитку MilTech в Україні, а також розпочати дискусію про відкриття експорту для надлишку виробництва, який не буде використаний в Україні. Адже відкриття експорту – це надходження валюти в країну. Це перший момент щодо комплектації. 

Ми з Глібом почали дискусію щодо того, чи можемо ми проводити мобілізацію, фактично купуючи її, як це робить Росія. У Росії на сьогоднішній момент немає обов’язкової мобілізації, людей просто заохочують підписувати контракти, фактично, грошима. Звідси й виникла дискусія: чи можемо ми робити те саме? Чи можемо ми залучати людей до армії через фінансові стимули?

Наприклад, через «Контракт 18-24» для осіб, які не підлягають мобілізації, але можуть бути заохочені за рахунок грошового забезпечення, податкових пільг, пільгового кредитування на житло тощо. Так само ми почали обговорювати з Міністерством оборони можливість залучення до армії осіб, які не є військовозобов’язаними. Це жінки, особи, визнані непридатними до військової служби, але здатні виконувати певні завдання в тилу, а також люди віком старше 62 років.

Зараз у Збройних Силах військовослужбовці виконують величезну кількість роботи, яку цілком могли б виконувати цивільні підрядники. Наприклад, обслуговування навчальних центрів, охорона об’єктів, забезпечення харчування, прибирання тощо. Якщо в нас є додаткове фінансування, яке можна виділити Збройним Силам для залучення людей, які не є військовозобов’язаними, це дозволить вивільнити частину військових. Таким чином, навіть без додаткової мобілізації ми отримаємо більше особового складу для безпосереднього виконання бойових завдань.

За наявності додаткових коштів можна було б пропонувати контракти не лише тим, хто не підпадає під мобілізацію, а й тим, хто підлягає мобілізації, але ще вагається. Можна було б підвищити одноразову виплату за підписання контракту і тим самим стимулювати тих, хто роздумує або уникає мобілізації, ухвалити рішення на користь армії. Як ми знаємо, цей механізм працював доволі ефективно під час АТО й ООС. Я думаю, що він міг би спрацювати й зараз.

Юрій Гайдай: На завершення пропоную ще послухати дискусію між панелістами, яка починається із запитання Гліба Вишлінського, директора Центру економічної стратегії. 

Гліб Вишлінський: Я хотів би тут трохи організувати обговорення, оскільки тема є відносно новою і дискусійною. У нас є троє учасників, плюс, можливо, до нас захочуть приєднатися мої колеги Юра та Максим.

Перше питання, яке мене найбільше цікавить і, мабуть, адресоване Миколі. Ви дуже глибоко занурені в ситуацію на фронті й потреби армії. Але якщо спробувати піднятися на вищий рівень і узагальнити ці потреби, які надходять знизу, то наскільки, по-перше, люди й зброя є взаємозамінними? Особливо в контексті нової моделі ведення війни із широким застосуванням безпілотних апаратів. Наскільки можна вважати, що закупівлі техніки можуть якоюсь мірою компенсувати потребу в людях? Наскільки цей підхід може бути ефективним? Наскільки ми можемо рухатися цим шляхом?

Друге питання – чи бачимо ми якісь затики, проблеми в постачанні? Якщо ми говоримо в контексті того, що в нас є люди в Україні, яким можна платити більше, що в нас є виробники, яких можна більше контрактувати, і вони можуть виробляти більше, то все одно, ймовірно, залишаються певні види озброєння, які нам потрібно закуповувати за кордоном. Чи існують системи, до яких у нас обмежений доступ, і наскільки вони є критично важливими в нинішній моделі ведення війни? Я розумію, що ці питання доволі загальні, можливо, нефахові, але хотів би попросити вас, Любо та Миколо, прокоментувати їх. Хто перший?

Любов Шипович: Давайте, я почну, а Микола підхопить.

По-перше, люди і зброя не є взаємозамінними, вони працюють у комплексі. Наразі за кожним безпілотним засобом стоїть оператор. Це просто дистанційне керування. Звичайно, ми багато говоримо про автономне управління, але на практиці наразі йдеться лише про дистанційне керування з елементами автоматичного донаведення, тобто про так звану «останню милю». Чим більше озброєння в нас є, тим менше ми втрачаємо людей, адже можемо ефективніше їх захищати. Тому поповнення особового складу не завжди потрібне у великих обсягах, але це точно не означає, що люди і зброя взаємозамінні.

Ба більше, при використанні сучасного озброєння нам потрібно ще більше вкладатися в підготовку особового складу, адже високотехнологічні системи вимагають висококваліфікованих операторів. Це замкнене коло: чим більше в нас підготовлених операторів, тим більше у нас з’являється потреба в певних зразках технологічного озброєння. Якщо говорити про наземні роботизовані комплекси, то в минулому році на них була дуже невелика потреба. Чому? Тому що не було операторів для їхнього використання. Військова частина не може замовляти техніку, якщо в її штаті немає відповідних посад і спеціальностей.

Раніше такої військово-облікової спеціальності взагалі не існувало, але наприкінці минулого року вона з’явилася. Були створені відповідні підрозділи, і тепер у восьми бригадах уже функціонують роти НРК (наземних роботизованих комплексів). Після цього розпочалася підготовка операторів, і одразу ж, як ми спілкувалися з командуванням тилового забезпечення, з’явилася і потреба в таких комплексах. Це взаємопов’язаний процес. З одного боку, ми готуємо операторів. З іншого – зростає потреба в самих системах. Якщо такі засоби є і вони починають активно використовуватися, військові бачать їхню ефективність. Відповідно, з’являється ще більша потреба як у нових операторах, так і в нових зразках техніки.

Я не запам’ятала всі питання, які ти задав. Якщо Микола їх запам’ятав, то передаю слово йому.

Микола Бєлєсков: Мені дуже сподобалося питання про те, що, на жаль, ми не можемо повністю покрити всі наші потреби власним виробництвом. Ми можемо забезпечити себе безпілотними літальними апаратами, ударним ракетним озброєнням, але, наприклад, ми не можемо самостійно покрити потребу в ППО/ПРО. У цьому питанні ми повністю залежні від партнерів, і відповідне озброєння нам потрібно контрактувати. Ця проблема залишається актуальною. 

Було правильно зазначено, що ми маємо виходити з того, що деякі системи вже не зможемо отримати в рамках міжнародної допомоги, а повинні їх закуповувати та контрактувати самостійно. Це стосується всієї лінійки боєприпасів для західних систем ППО/ПРО, а також боєприпасів до HIMARS та M270. Так, можливо, вони вже не настільки ефективні, як були у 2022 році, але вони мають свою нішу завдяки дальності, точності та умовам використання. Це перший момент.

Другий момент – питання повної заміни людини на полі бою технологіями. Цю тему вже частково розкрили. Людина залишається необхідною для керування та забезпечення роботи технологій.

Проте є ще один важливий аспект. Зараз у нас вже немає такого критичного дефіциту озброєння, як, наприклад, у першій половині 2024 року. Але лінія фронту, на жаль, продовжує рухатися. Хоча не такими темпами, як в останньому кварталі 2024 року, вона все ж зміщується. Це показує, що повністю замінити людину на лінії фронту технологіями неможливо.

Зараз основний обмін ударами відбувається безконтактно, але все одно піхотинець, штурмовик, який знаходиться на “нулі”, змушений відбивати штурми противника, який прорвався, незважаючи на використання безпілотників. Це той елемент, який неможливо повністю замінити технологіями. Ми можемо зменшити тиск на піхотинця за рахунок розвитку технологій, кращої тактики їхнього використання, але все одно має бути хтось на передовій, хто готовий зупиняти прориви. Чи це броньована техніка, чи штурмові групи противника – у будь-якому випадку, людський фактор залишається ключовим. Повністю компенсувати роль піхотинця автономними засобами ураження, розвідувально-ударними вогневими комплексами, як ми це намагаємося зробити, поки що неможливо. 

Я абсолютно згоден, що необхідно інвестувати в освіту та підготовку військових. Це одна з ключових проблем, яка значно просіла за три роки війни. Через об’єктивні причини – адже це війна на виснаження, війна на вибивання, – наша перевага підготовленого резерву та мотивованих людей, з якою ми зустріли війну, була поступово нівельована Росією. Щоб відновити цю перевагу, потрібні інвестиції в людей. Це не дасть швидкого ефекту – не за пів року і навіть не за рік. Так, деякі навчальні курси можуть тривати місяць-два, але в цілому це довгостроковий процес, який зможе дати віддачу в перспективі та відновити нашу конкурентну перевагу, яку ми мали на початку війни, але, на жаль, значною мірою втратили через дії Росії.

Гліб Вишлінський: Останнє питання, до якого я хотів би залучити Володимира, насамперед у контексті закупівель – як тих, що можна здійснювати в Україні, так і тих, які потрібно контрактувати за кордоном. Також це питання закупівлі боєприпасів до тих систем, які ми використовуємо, а, можливо, й самих систем – те, про що говорив Микола. Окрім цього, вічна українська бюджетна проблема – планування в межах одного року. Це сфера компетенції бюджетного комітету, і ми знаємо, що в цьому скликанні вже проводилися реформи. Наскільки наразі створюються умови для довгострокового планування? Чи реалістично зробити так, щоб ті виробники, про яких говорила Люба, могли інвестувати у розвиток свого виробництва, розуміючи, що в них є довгострокові контракти і плани закупівель, які, з великою ймовірністю, будуть профінансовані не лише в рамках одного бюджетного року? Тобто, чи можемо ми відійти від підходу, про який згадував Андрій Загороднюк: «побігли, тут купили, а потім чекаємо, що буде далі»?

Микола Бєлєсков: Тут три проблеми. Перша проблема – це питання, чи має держава достатньо коштів з точки зору виробника, щоб планувати та інвестувати в нове виробництво. Потрібно розуміти, скільки ти інвестуєш: не на пів року, а з розрахунком на те, що протягом наступного року, через рік чи два, ти зможеш отримати контракт і мати відповідні обсяги виробництва, щоб ці інвестиції окупилися.

Відповідно, перша проблема полягає в тому, щоб розуміти, чи вистачить державних коштів на цей рік, наступний і через два роки, щоб потім можна було закуповувати відповідні обсяги продукції. Друга проблема – це питання, чи дійсно держава буде закуповувати продукцію, чи це будуть відкриті тендери, які будуть процедури тощо. Третя проблема – це вже питання попиту: чи буде реальний попит саме на цей продукт, на цей вид озброєння.

Щодо першої проблеми, яка стосується нашої діяльності та роботи комітету, членом якого я є, мені здається, що якщо говорити про 2025 рік, зараз ситуація більш визначена. Коли я казав, що ми вперше увійшли в рік із повністю закритою потребою фінансування, я не мав на увазі, що ми закриваємо всі потреби. Насправді, вони в рази більші, ніж ми забюджетували. Але я мав на увазі, що, принаймні, щодо прийнятого та проголосованого бюджету, ми знаємо, звідки візьмемо гроші.

У попередні роки навіть на той недостатній бюджет, який був прийнятий, ми не мали розуміння, звідки надійдуть кошти. Відповідно, є підстави очікувати, що державні закупівлі збільшаться. Це моя особиста думка, але цифри це підтверджують.

Щодо закупівель в українського виробника, чому вони можуть зрости? По-перше, гроші вже заплановані. По-друге, є розуміння, звідки вони візьмуться. По-третє, існує потенційний надлишок коштів. Звісно, як правильно зазначив пан Загороднюк, ми не можемо точно сказати, чи цей надлишок буде у 2025 році, у 2026-му, чи взагалі його не буде, враховуючи геополітичну ситуацію. Також важливо те, що кількість міжнародної технічної допомоги (МТД) буде меншою. Відповідно, держава буде змушена витрачати більше власних коштів на закупівлю продукції в українського виробника.

Щодо другої проблеми – процедур закупівель – питання складніше. Навіть якщо бюджет на оборонні закупівлі збільшиться вдвічі, не можна гарантувати, що ці кошти підуть саме на закупівлю у недержавного, державного чи спільного підприємства (СП). Зі сторони нашого комітету ми спостерігаємо за діяльністю Міністерства оборони щодо закупівельних процедур. Там є багато позитивних зрушень. Але, якщо чесно, я б не хотів зараз коментувати цю другу частину більш детально.

Гліб Вишлінський: Окей, це добре. Тоді, по суті, ми пройшли всі основні питання. Єдине питання, яке в нас залишилося за розкладом, – у нас ще сім хвилин. Я тут також попрошу Юру включитися.

Коли згадувала Люба про програму «18-24», я почав приблизно прикидати, наскільки у нас взагалі вистачить на неї коштів, маючи загальне розуміння, що, скоріш за все, вистачить. Але люди, зокрема в соціальних мережах, ставили це питання. Я прикидав, що якщо йдеться про 100 тисяч осіб, то з цим бюджетом мільйон тільки на ці підйомні, а плюс ще виплати, які будуть, то мільйон дає додатково 100 мільярдів гривень, що приблизно співставно, Юра виправ мене, якщо я помиляюся, трохи більше, ніж місячний звичайний бюджет на грошове забезпечення військовослужбовців. Але питання, яке в мене є до Юри: наскільки він вважає, що це може бути підйомною сумою? А до Люби – за вашими відчуттями, наскільки це може спрацювати? Миколо, можливо, ви теж думали про це, адже я знаю, що «Повернись живим» давно працює з питаннями досліджень військовослужбовців, їхньої мотивації. Чи ця модель, спираючись на російський досвід, може мати суттєвий масштаб для залучення військовослужбовців? І для нас важливо, який буде вплив на бюджет – чи не з’їсть це, як каже Володимир, значну частину цього додаткового бюджетного простору, який у нас теоретично є?

Юрій Гайдай: Оскільки ти мене згадав, я, напевно, включусь. Моє враження, якщо дивитися на цифри, що це не є критично непідйомна сума. З точки зору бюджетної політики її можна знайти і виділити. Тут більше питання, як правильно зазначив раніше Микола: наскільки це оптимальний напрямок використання коштів у порівнянні з іншими оборонними потребами і наскільки це буде сприйнято чинними військовослужбовцями різних категорій та періодів мобілізації. Мені здається, це більш важливе питання в оцінці такого політичного кроку.

Гліб Вишлінський: Дякую, Юро. Любо?

Любов Шипович: Я думаю, що тут досить важко говорити про цифри загалом. Важливіше говорити про те, що за три роки відбулося старіння наших новобранців. Ми з фондом працюємо з навчальними центрами всі три роки повномасштабного вторгнення і бачимо на власні очі, як відбулася ця зміна. Ми називаємо це якістю, хоча, напевно, про людей так говорити не варто, але це дійсно так: середній вік піднявся вже майже до 47 років, багато людей мають хронічні захворювання і є абсолютно немотивованими.

Відповідно, підготовка таких людей значно складніша, оскільки вони просто не хочуть навчатися. Тому спроба залучити до війська молодих людей, які наразі не підлягають мобілізації, — це спроба омолодити особовий склад, залучити здоровіших і здатніших до навчання, особливо в сфері нових технологій. Це підвищить якісний склад армії, що, можливо, навіть важливіше, ніж кількісне зростання. Підготовлений молодий боєць може вартувати більше, ніж десять немотивованих людей із хронічними захворюваннями, які навіть фізично не здатні дістатися до позицій, не кажучи вже про перенесення спорядження. Тому варто говорити саме про якість військовослужбовців. Щодо кількості — йдеться про заміну цивільних функцій, які можуть виконувати підрядники, що дозволить залучити більше військових до бойових завдань без додаткової мобілізації.

Ще хотіла зачепити кілька питань, які були в чаті, зокрема питання про експорт. До повномасштабного вторгнення експорт MilTech у нас був відкритий, тож відповідні механізми існують, хоч і потребують оновлення в умовах значного внутрішнього використання озброєння. В Україні діє Державна служба експортного контролю, яка входить у міжнародні асоціації та має узгоджені процедури з іншими країнами щодо відстеження продажу озброєння.

Це більше питання політичного рішення, ніж процедурного, оскільки самі процедури вже є. Минулого тижня в Агенції оборонних закупівель відбулася дискусія про те, що тим виробникам, які виконують державне оборонне замовлення, але мають потужності для виготовлення більшої кількості продукції, слід дозволити експорт. Наразі такий механізм уже існує, але його застосовують дуже вибірково. Наприклад, компанія, яка виготовляє десантні парашути (що зараз не є критичною потребою для ЗСУ), отримала дозвіл на експорт. Але процедура залишається надто складною: дозвіл надає Кабмін за поданням Міноборони, що унеможливлює масовий експорт. Тому необхідно не просто відкрити експорт, як це було до 2022 року, а привідкрити його з чіткими критеріями. Державна служба експортного контролю має виконувати свої безпосередні функції, зокрема здійснювати моніторинг експорту. Наразі ж вона здебільшого займається контролем імпорту, оскільки фактичного експорту озброєння немає.

Юрій Гайдай: Ось така історія. Попри нинішню складну зовнішньополітичну ситуацію та непросту, хоча відносно стабільну, ситуацію на фронті, ми маємо додатковий фінансовий ресурс і важливе завдання – швидко та максимально ефективно ним розпорядитися. Сподіваюся, що ця дискусія була для вас корисною та допоможе краще розуміти питання фінансування і його використання для перемоги.

З вами був Юрій Гайдай, старший економіст Центру економічної стратегії. Це подкаст і передача «Що з економікою?». Слухайте нас на Громадському радіо та на зручних вам подкаст-платформах. До наступних зустрічей!

Інші подкасти «Що з економікою?» за посиланням.