fbpx

Через пандемію Україна могла стати місцем, де збирають авто для ЄС — подкаст про інвестиції

8 Вересня 2021
Поділитись

Юлія Мінчева: Привіт. Ви слухаєте подкаст «Що з економікою?». В студії їх ведучі, Юлія Мінчева з Vox Ukraine.

Андрій Федотов: І Андрій Федотов з Центру економічної стратегії.

Юлія Мінчева: Наступні півгодини ми будемо говорити про інвестиції, а саме про те, як і звідки вони можуть прийти в Україну, а також на скільки привабливою є наша країна для інвестицій. А обговорювати ми це будемо з гостями, яких представить Андрій.

Андрій Федотов: Ми будемо говорити з заступницею директора Центру економічної стратегії Марією Репко та асоційованим директором Ernst & Young в Україні та керівником напрямку стратегії та інновацій Олексій Імасом.

Нещодавно була презентована стратегія залучення прямих іноземних інвестицій, яка була розроблена в рамках програма USAID «Конкурентноспроможна економіка України» на запит Уряду Україна.

Вона була розроблена Ernst & Young, а також до розробки долучався і Центр економічної стратегії. І у сьогоднішньому подкасті ми обговорюватимемо цю стратегію. Олексію, можете більш детально розповісти про що ця стратегія та назвати її основні моменти?

Олексій Імас: Дякую вам за запрошення на сьогоднішній подкаст. Для нас проект зі стратегією був дуже цікавим. Навіть з урахуванням мого 20-річного досвіду в консалтингу це, мабуть, один з найбільш challenging проектів. Він — багаторівневий, зайняв набагато більше часу, ніж ми планували.

За глибиною аналітики, з урахуванням змін в керівництві країни… Але ми таки закінчили стратегію, вона була опублікована на днях. Це понад 1000 сторінок, унікальні матеріали. Технічно вона розділена на три секції.

Перша – це макропогляд на стан речей з прямими іноземними інвестиціями в Україну. Але цей макропогляд включає і глобальні європейські тренди, а також дуже ретельний аналіз фундаментальних факторів, які впливають на інвестиції в будь-яку країну, а до того ж, як Україна позиціонується у цьому.

Це практично Біблія юридичного порядку, яка покриває весь інвестиційний фреймворк щодо інвестицій в Україні та історію успіху ключових інших країн, які можуть поділитись прямим досвідом того, що ж можна робити в Україні.

Друга секція – секторальні аналізи тих секторів, які ми пріоритезували для цього процесу, а також футуристичний огляд того, що можна розвивати в більш довгостроковій перспективі.

Третє, як кульмінація цієї стратегії – це безпосередньо план дій та візія до 2030 року. Але ключове – це план дій, це унікальна дорожня карти на сотні ініціатив операційного, юридичного та комунікаційного типу. Це дуже прагматичні ініціативи, і якщо вони будуть втілені то це може змінити ситуацію з інвестиціями країни та економіку загалом.

Юлія Мінчева: Я пропоную так і рухатись розкриваючи коротко стратегію. Тому що, на жаль, ми не можемо розкрити всю стратегію та місяці аналізу у нашому обмеженому часі подкасту. Але спробуємо виділити основне.

Зараз запрошую до слова Марію. Давай обговоримо першу частини цього дослідження щодо макроситуації. Яка вона є зараз в Україні? Наскільки вона сприятлива та приваблива, у порівнянні з іншими країнами, у які можуть інвестувати?

А також поговоримо про основні європейські тренди. І про те в кого у макросфері є зараз гроші, і хто ними готовий ділитись та інвестувати.

Марія Репко: Для мене особисто це була супер цікава робота, бо ми позиціонували Україну по прямим факторам, на які звертають увагу іноземні інвестори. Цих факторів налічується близько 22.

Це і операційна складова, тобто, наскільки інвесторам зручно та цікаво працювати і їх прибуток. Також фактори витрат, які включають в себе питання податків, тарифів на електроенергію, ціни на оренду нерухомості.

Безумовно, це також і ризики: макростабільність, збройний конфлікт, корупція. І також пакети стимулів, які пропонує інвесторам Україна. І кожен з цих 22 факторів ми порівняли з такими ж факторами, які працюють або ні в країнах-суперниках на ринку іноземних інвестицій.

Андрій Федотов: А можете назвати ці країни?

Марія Репко: Ми обрали декілька, вони чимось схожі, чимось ні. Але всі знаходяться приблизно в нашому регіоні: Чехія, Польща, Казахстан, Румунія, Сербія, Словаччина, Туніс, Туреччина на Ірландія.

Вони всі різні та мають свої підходи, але вони всі конкурують з Україною за гроші іноземних інвесторів, їх серця, переконання і т.д. Для того, щоб Україна мала змогу перемогти конкурентів, була розроблена ця стратегія.

У ній ми поглянули чим Україна краща за інших. По-перше, у порівнянні з медіанною кількістю населення по цих країнах, ми маємо втричі більшу кількість населення. А це означає втричі більший потенційний внутрішній ринок.

Але, на жаль, ВВП на особі, те, що українці заробляють і витрачають відповідно, воно менше за медіанне по цих країнах теж втричі. Крім того, Україна має непоганий доступ до багатьох сусідніх ринків.

Через регіональні торгові угоди, через угоду про асоціацію та інші. Це одна з основних переваг України, що інвестор, який сюди приходить та будує щось, то він має доступ не лише до українських споживачів, а й до споживачів Європи.

Що стосується негативу – це безперечно якість врядування. Це також і те, що ми можемо втратити основний фактор привабливості – людський капітал, тому що люди мігрують і зменшується відповідно кількість талановитого населення.

Ну і звичайно це такі ж фактори ризики, як корупція, суди, доступ до фінансування, який в Україні дуже проблемний. Ну і звичайно всі ці речі, про які всі говорять досить довго.

Але в цілому, на фоні цих країн Україна виглядає не катастрофічно, але нам потрібно знати які ж переваги ми можемо використати для того, щоб запевнити іноземців, що в Україну можна інвестувати, зокрема в рамках тренду near shoring.

Хочу попросити Олексія проговорити про це, тому що для мене це було відкриттям цього процесу.

І вся ця стратегія побудована не скільки на аналізі української корупції чи судової системи, скільки на глобальних трендах, на яких живе увесь світ і які стосуватимуться безпосередньо України, якщо вона встигне застрибнути в цей потяг.

Зокрема тренд near shoring був для мене найцікавішим.

Юлія Мінчева: Олексію, розкажіть, що ж це за тренд?

Олексій Імас: В першу чергу, хочу додати до слів Марії про фактори. От Марія тут є знаним оптимістом. Я на результати цього аналізу дивлюсь дещо іншим чином. Якщо бути чесним, з 22 факторів проти інших груп, Україна виграє тільки за 2,5 показниками. За всіма іншими ми або співставні, або програємо. А програємо ми дуже суттєво.

Дуже важливий фактор високої кваліфікації робочої сили, але за рахунок значного фокусу на ІТ-спеціальностях, однак він співставний з декількома іншими країнами, а також він дуже швидко випаровується останніми роками. Тож з 2,5 майже виграшних факторів ми вже втрачаємо один з найбільш ключових.

Коли ми додали до цього досить сумного фундаментального аналізу так звані переваги України: унікальну велику територію, природні ресурси та поклади, кордон з ЄС та Асоціацію.

То об’єктивно ми маємо ситуацію за якою Україна в першу чергу є потенційно цікавою країною для переміщення технологічних підприємств сюди. Не надтехнологічних, але технологічних, ну і адміністративних центрів глобальних міжнародних корпорацій.

Вони за рахунок Covid-19, який на глобальному полі змінив дуже багато, намагаються диверсифікувати свої ланцюги поставок у постепідемологічній реальності. І вже звідси пішов тренд near shoring, reshoring, той самий Китай+1 та інші.

Андрій Федотов: Перш за все мова йде про європейські країни?

Олексій Імас: У випадку України – так. Тому що основне позиціонування наше – це «Україна на кордоні з ЄС», тобто тренд near shoring стосується переносу виробництва адмінцентрів, корпорацій ближче до їх власних кордонів – це основне за що ми можемо зачепитись.

Насправді великою проблемою є те, що практично всі глобальні аналітики у середині 20 року прогнозували значно більший ефект коронакризи на глобальні зміни ланцюгів постачання, але це відбулось не так, як планувалося і не в тому об’ємі.

І цей поїзд поїхав починаючи з середини літа 2020 року і коли великі корпорації почали змінювати свої плани, Україна системно до цього не була готова і вона все ще не готова, щоб вклинитись в цей процес.

Тому в той момент, коли ми вийдемо з правильними меседжами до глобальних корпорацій, то вони вже вибрали нові локації, там де вони все ще хочуть це робити.

Андрій Федотов: Тобто цей тренд за масштабом не такий, який би він міг бути?

Юлія Мінчева: Я думаю, що ми взагалі не дуже на нього встигаємо.

Олексій Імас: Саме так, Юліє. Ми конкуруємо за гроші інвесторів, за їх розуміння та цікавість до конкретних локацій.

Андрій Федотов: А які ланцюжки з точки зору релокації технологій можуть бути цікавими з точки зору нашого розташування і переваги про яку ви кажете?

Олексій Імас: Компоненти, в першу чергу. Якщо ми говоримо про найбільш пріоритетний сектор з точки зору прямих іноземних інвестицій – це так званий advanced manufacturing, але він не дуже добре перекладається на українську, як високотехнологічне виробництво. Чому не дуже добре?

Тому що коли ми кажемо про високотехнологічне виробництво, люди вважають, що це робототехніка, але це більше важке-легке устаткування, про автомобілебудування та компоненти для нього.

Важке-легке устаткування, компоненти для автопрому, для мід-тек електроніки — це те, що могло б переїхати в Україну. Те, що можна було б організувати. І ми бачимо інтерес до цього.

І Ukraine Invest бачить дуже значний інтерес, більше того, ми допомогли їм в якості такого пілоту провести інвесторський дзвінок в субсекторі компонентів для автопрому.

Дуже цікавий досвід, але впродовж всього ми побачили ту кількість компаній, яка вже є тут в Україні по компонентах. А їх набагато більше, ніж вважається загалом.

Юлія Мінчева: Добре, а що це по секторах?

Андрій Федотов: Маріє, можливо ви побачили певні цікаві речі в секторальному аналізі та на які важливо зважати?

Марія Репко: Нам дуже сподобалася ідея кластерів, які ми бачимо в Україні. Зокрема, цей кластер виробництва високотехнологічного автомобілебудування для споживачів з Європи розташований на Західній Україні. Тобто ті, хто збирають автомобілі у країнах Східної Європи, в нас на заході багато всього замовляють.

Також цікавий такий самий кластер, де для Угорщини працюють компанії на Заході Україні, які виробляють кавоварки. І вони за останні роки стали лідерами за експортними показниками, а це також дуже здивувало.

Цікаво, що є дуже багато товарів, які Україна імпортує, але потенційно могла би виробляти в середині країни. Особливо це стосується з країн колишнього СНД і т.д. Тобто в принципі в цьому документі дуже багато таких інсайтів, які побудовані на цифрах.

Тобто ми досліджували дані про експорт та імпорт різних товарів, для того, щоб побачити, що купує Європа, звідки вона це купує та в якому товарі потенційно може мати конкурентну перевагу. І щодо цього нам дуже сподобалась історія про споживчу електроніку.

І колись, в більш віддаленому майбутньому, можливо будуть цікавими перспективи у медичної техніки.

Андрій Федотов: А у мене питання, чи впливає це на ціну для споживачів? Тобто, якщо коли такі великі компанії переносять сюди виробництва, чи значить це, що українці можуть купувати їх товари дешевше? Чи ні?

Олексій Імас: Андрію, на жаль, це не завжди так.

Юлія Мінчева: Хіба, коли ти будеш там працювати і тобі наддадуть якусь певну знижку на товар. Але хороший нюанс в тому, що коли вони приносять сюди виробництво то вони залучають свої іноземні практики. Наш подкаст взагалі не про те, чому багато користі від прямих іноземних інвестицій, а й загалом.

Які ще сектори, крім більш технічних? Чи може це бути агросектор, наприклад? Чи розглядати ви загалом сферу послуг?

Марія Репко: Сферу послуг ми не розглядали. Що ще цікавого може бути в advanced manufacturing – це сектор електричного обладнання, потенційно, якщо Україна застрибне у потяг green deal. Європейці потужно рухають свою «зелену угоду» і звичайно вона вимагатиме переобладнання купи виробництв: починаючи від електроенергетики, а закінчуючи металургами.

А в Україні традиційно, як у промислової держави, присутнє сильне виробництво електротоварів. І якщо виробники встигнуть зорієнтуватись і заключити необхідні угоди, то зможуть отримати непоганий ринок у цьому напрямку.

Олексій Імас: Я точно можу сказати про те, куди найменш реально залучити інвестиції. Я, як адвокат диявола, буду у цьому подкасті. Найменш реально – це надтехнологічні сектори. Я вже бачу і чую, як після цієї заяви весь науковий світ України, тобто всі стартапери починають негативно відгукуватись про мене.

Однак, дивіться є реальність. Deep tech: робототехніка, штучний інтелект та виробництво продукції на основі розробок deep tech – це потребує сталих еко-систем, які присутні в Силіконовій долині, Сінгапурі, Китаї, Європі, але їх немає та довго не буде в Україні.

Всі інвестиції, які йдуть номінально в український deep tech, насправді вони йдуть до іноземних юрисдикцій навіть якщо за ними стоїть український фактор.

Ті у свою чергу наймають на роботу українських спеціалістів для певних розробок, але вони не створюють тут елементи еко-системи та не запускають у виробництво.

Розуміючи це, ми пріоритезували сектори в стратегії на більш реальні речі. І окрім перспектив advanced manufacturing там є енергетика, є декілька нових можливостей з урахуванням зміни моделі ринку, також є транспортна, а також цифрова інфраструктура. Це не просто діджиталізація, але саме інфраструктура.

І ця трійка, яку ми називаємо в стратегії тріадою критичної інфраструктури – це фундаментально необхідні речі для того, щоб Україна вийшла на новий рівень і економіки, і розмов з інвесторами, і створення правильних умов для них.

Потім після них йде advanced manufacturing, але як правильно ви зазначали, є ще й аграрний сектор.

Ми розглядали агросферу з нетрадиційного боку в рамках стратегії. З традиційним агро все зрозуміло: комерційний зерновий трейдинг – це commodity business. І в цьому випадку усі соціалісти починають розмови про Україну, як сировинний придаток Заходу.

Але ми розглядали це збоку високовартісного агровиробництва. І це насправді дуже великий диверсифікований сектор: це і агропереробка, енергетичні культури, нішові напрямки, як органічне виробництво, бджільництво.

До речі, за обсягами експорту меду, Україна наразі займає 5 місце у світі. І плюс інвестиції smart farming агровиробництв на базі нових технологічних рішень. Це є в секторальному аналізі по високовартісному агро виробництву.

Це, насправді, унікальна історія. Там немає великих потенційних угод, але там є потенційний потік невеличких угод, який за сукупною вартістю може створити еквівалент того, що можна зробити декількома дуже великими угодами.

І саме високовартісне виробництво – це те, що трейдити розвиток МСБ. Бо навіть до бджільництва, там задіяні більше 400 тисяч людей по країні. Якщо ми хочемо розвивати МСБ, і якщо бачимо себе у векторі класичного західного розвитку економіки – це те, на що ми маємо дивитись.

Андрій Федотов: Я так розумію, що на рівні малого бізнесу – це питання більше до участі українських підприємців в міжнародних конференціях, обміні контактами і т.д.

Чи є ще якісь бар’єри на рівні держави, які потрібно зняти, щоб такі невеличкі угоди, які важливі з точки зору розвитку нішових ринків були активними, навіть з урахуванням загальної ситуації в Україні з інвестиціями?

Олексій Імас: Залежить від сектора до сектора. Якщо ми говоримо про високовартісне агровиробництво, то там є декілька технічних бар’єрів, які можна зняти. Деякі впродовж року, інші, мабуть, впродовж трьох-чотирьох, а інші лише за допомогою Держпродспоживслужби.

І ще інші у співпраці з Нацбанком, нам конче необхідна нормальна система кліматичної страховки для агровиробників.

Це те, чого немає в Україні зараз. Тут я скоріше говорю про посухи в Україні. І також те, що зона активного землеробства з кожним роком в Україні суттєво зменшується, а зона екстремального та проблемного збільшується.

Це стає критичною проблемою і продовольчої безпеки в тому числі. Кліматичне страхування є дуже важливим. Таким ж важливим є проблема іригації, або зрошування.

Андрій Федотов: Маріє, ви казали про те, що у нас кластери та зонування інвестицій все ж більше на Західному кордоні. Чи показує дослідження яким чином його розподілити його по території більш рівномірно?

Щоб на Сході, наприклад, також відкривались якісь великі та важливі технологічні кластери, або й нішове агровиробництво.

Марія Репко: Не можна казати про те, що в ринковій економіці інвестиції можна спеціально розподілити по районам. Це насамперед ринок та ринкові відносини.

По-перше, інвестори шукають місця де є кваліфікована робоча сила, де є ринок збуту, інфраструктура, якою вони можуть користуватись, як для отримання електроенергії та і подальшої логістики своїх товарів.

Це все важливо розвивати в тому регіоні, в який ми хочемо, як країна, спрямувати найбільше інвестицій. Наприклад, по Донецькій та Луганській областях розроблена ціла стратегія розвитку.

І ми сподіваємось, що невдовзі її побачити на засіданні Уряду. Тому що вона спрямована саме на полегшенні інвестиційної діяльності бізнесу та території областей, які потерпають від конфлікту.

Юлія Мінчева: Ми більш-менш зрозуміли куди потрібно вкладати.

Олексій Імас: Якщо можна, хочу ще дещо додати. Проанонсую, там є невеликий міні-документ в другій секції. Це більш футуристичний погляд на те, що можна було б розвивати у більш довгостроковій перспективі.

Юлія Мінчева: Якщо вам 20 років, ви обов’язково прочитайте це.

Олексій Імас: Ми розуміємо надтехнологічні речі, хоча ми не маємо еко-систем для цього, але ми намагались подивитись на натуральні історичні можливості України.

Юлія Мінчева: Чи можна її створити?

Олексій Імас: Створити щось, що ґрунтується на історичних та більш менш традиційних речах для України, але вкладається в новітні тренди, які розвиваються у світі. Не буду перелічувати всі, а там їх 10.

Але ключові: це будівництво з будівельних матеріалів нового покоління; технології в сфері охорони здоров’я, тобто телемедицина; також інноваційні корабельні та портові технології; інфраструктура для ринку мобільності, тобто зарядні станції і усе інше; усе, що стосується водню – це взагалі глобальний тренд, щось у вигляді секвестрації вуглецю, наприклад.

І це власні проекти м’ясо-молочної продукції на рослинній основі. Ми можемо це розробляти тут, тому що технології кліткового синтезу є.

Юлія Мінчева: Тепер я хочу запитати, а хто ж буде вкладати у всі ці сектори? Що це за країни? Наскільки різними можуть бути підходи до них? Та наскільки важливим є міжнародна діяльність, з умовними візитами перших осіб, і достатньо потужними та показовими речами?

Що ви думаєте щодо тих країн, яким ми найбільш зрозумілі, або хто відчуває, що тут є з ким вести справу?

Бо наскільки я розумію, що різниця тут полягає і в культурі, і в історії. Тобто не завжди є частина раціонального аналізу, тут ще потрібно вміти себе продавати зовні. Що це за країни, та що у вашому аналізі вказано щодо цього?

Олексій Імас: Перше, що я маю зазначити тут, за корпоративними політиками я не маю змогу кваліфікувати будь-які країни, або інвесторів, як гарних чи поганих для України. Але тут є дисклеймер, який я маю промовити в цій частині. Тому що ми працюємо, як глобальна консалтингова компанія та працюємо майже з усіма. І будь-яка кваліфікація інвесторі за регіональними ознаками – вона створює конфлікт інтересів.

І друге, все, що я сьогодні сказав – це лише особисто моя думка, як експерта, колишнього інвестиційного банкіра. І зовсім не факт, що компанія поділяє всі думки, які я сьогодні висловив.

І ця цільова конструкція з near shoring, вона в першу чергу розрахована на інвесторів з Європи та США. Тому що саме ці напрямки мають дуже багато побоювань щодо бізнес клімату та судової системи. Це про те, що говорила Марія щодо легкості ведення бізнесу.

І всі ці фундаментальні проблеми нівелюють ті відносні переваги, як Україна має. З іншого боку, ми бачимо певний фокус керівництва країни на східній географії.

А усі вище перелічені проблеми країн на східному напрямку турбують значно менше. Але саме тут є досить складна виделка, яку, мабуть, не всі повністю розуміють до кінця.

І так звані західні інвестори, не беру до уваги чисто фінансових інвесторів, лише стратегічних. Вони можуть інвестувати в нові технологічні виробництва, або середнього розміру технологічні агровиробництва.

Вони приносять з собою технології. Великі інфраструктурні проекти: видобуток копалин, або гігантські поля комерційних зернових – цікавлять таких інвесторів набагато менше.

З іншого боку, географія східного напрямку зосереджена на іншому. Вони не мають власних високотехнологічних корпорацій і сконцентровані на великих інфраструктурних проектах та що важливо у намаганні взяти щось корисне для себе з точки зору технологій, у тому числі в оборонці з України.

І тут є дуже важливий момент, в країн східної географії є дуже масштабний інвестиційний фонд, а багато з них державні.

І вони інвестують по всьому світу у високотехнологічний бізнес, але в Україні немає таких бізнесів, в Україні немає цілей для інвестування в технологічному секторі, які були б цікаві таким фондам.

Тож в діалозі з інвесторами зі східного напрямку ми залишаємось лише на простих проектах.

Великих, але не технологічних. Винятками, мабуть, є деякі проекти з альтернативної енергетики, вже згадані оборонні питання і товари подвійного призначення.

Але з країнами східної географії будь-яке вибудовування відносин та угод – це значною мірою питання геополітики. Тут виникає питання, що ми насправді хочемо, як країна? Я не кажу, про те, як гарно чи ні.

Що ми хочемо? Ми хочемо зосередити увагу на трансформації країни і економіки зі значною доданою вартістю в структурі, але для цього ми маємо змінювати фундаментальні речі, щоб догодити інвестиційній культурі та очікуванням західних інвесторів.

Або ж ми не хочемо і нас більше цікавить розвиток критичної інфраструктури, традиційних речей і т.д. І не факт, що це погано, тому що ми потребуємо оновлення цієї інфраструктури, бо вона в жахливому стані.

Але в певному сенсі це світоглядний вибір і наразі ми намагаємось балансувати між двома полюсами та загравати з усіма напрямками.

Але при цьому не змінюючи країну і не даючи інвесторам те, що вони хочуть. Тому інтерес з обох напрямків він дуже точковий і не системний. Але ми незважаючи на все це бачимо невеликий, але все прогрес.

У нас регулярно йдуть західні проекти щодо експертиз перед угодами, які замовляють саме західні інвестори. Щодо східних напрямків: Перська затока чи Азія, перемовин за останні дві декади було багато.

Юлія Мінчева: Які готові прийти одразу з грошима?

Олексій Імас: Та ні, Юліє, вони якраз не готові. І в цьому полягає проблема. Цих перемовин було дуже багато, меморандумів я бачив безліч. Мав можливість бути присутнім на дуже закритих переговорах, але у реальні проекти це практично не виливалось.

В той же час більшість великих інфраструктурних проектів все ще фінансується за рахунок кредитних коштів від західних міжнародних інститутів.

Я про те, що це фінансується, але воно фінансується не з східного напрямку. І частка західних інвестицій переважатиме в короткостроковій та середньостроковій перспективі.

Юлія Мінчева: Дуже крутий подкаст сьогодні вийшов. Він не закінчився на супер позитивній ноті, але на тій ноті де нарешті потрібно дорослішати і щось вирішувати.

Тому що нічого не робити, обіцяти і стратегувати тільки заради того, щоб виходили стратегії – це не найкращий спосіб, якщо ми хочемо, щоб відповідь на питання «Що з економікою?» нас втішала і обнадіювала.

Андрій Федотов: Дякую, що були з нами. А з вами були Юлія Мінчева з Vox Ukraine та Андрій Федотов з Центру економічної стратегії. А також заступниця директора Центру економічної стратегії Марія Репко, асоційований директор Ernst & Young в Україні, керівник напрямку стратегії та інновацій Олексій Імас

X