161. Якою має бути ветеранська політика в Україні? Любов Галан

Дисклеймер: щоб оперативно публікувати текстові версії подкастів, ми користуємося штучним інтелектом для їх розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Юрій: Доброго дня! З вами знову передача «Що з економікою», яка виходить на хвилі Громадського радіо і на усіх зручних подкаст-платформах. З вами Юлія Мінчева з Вокс Україна і Юрій Гайдай із Центру економічної стратегії.

Сьогодні ми будемо говорити про ветеранську політику з Любов’ю Галан. Вона співзасновниця ГО «Принцип» разом з Масі Найємом. Я думаю, ви вже знаєте, що основне завдання діяльності цієї громадської організації – це захист ветеранів, в тому числі вплив формування ветеранської політики держави.

Це дуже важливо з багатьох аспектів. По-перше, чисто з морально-етичної точки зору ми маємо бути міцною підтримкою для тих, хто нас боронить і боронив. І це основний фактор, фундаментальний.

Крім того, це також фактор національної безпеки. Це фактор престижу служби, це фактор для тих, хто роздумує, чи йти в армію, чи зможе він забезпечити свою сім’ю, родину, зокрема, якщо він отримає, наприклад, якісь поранення або, на жаль, загине. І це теж важливо.

По-третє, ветеранська політика має дуже чіткий економічний вимір. З одного боку, на стороні видатків держбюджету, з іншого боку, реабілітація та реінтеграція ветеранів зменшує довгострокові витрати держави на здоров’я, зменшує злочинність. Хороша політика по реабілітації та реінтеграції залучає ветеранів назад як робочу силу, допомагає стати повноцінними членами суспільства, і це виграшно для обох сторін.

Крім того, ми маємо і будемо мати надалі дуже обмежені ресурси і тому важливо їх правильно і максимально ефективно спрямувати. Про це з вами сьогодні поговоримо.

Вітаю, Любове.

Любов: Добрий день.

Юрій: Вітаю, Юлю.

Юлія: Вітання.

Юрій: Зразу передаю слово тобі.

Юлія: Так, так. Насправді, це дійсно дуже важлива тема і я дуже рада, що ми її підіймаємо і що Юрій якраз виступив з ініціативою. Нещодавно у ЦЕС була цікава подія на цю тему, де пані Любов якраз була однією з спікерок.

У Вокс також півроку тому була конференція з питанням реформ, де ми, як завжди, слідкували за змінами, які відбуваються в законодавчому полі і мають сприяти покращенню добробуту людей. Цього року одна з панелей була присвячена також активним змінам в соціальній політиці. Вокс також економічний аналітичний центр, але, як вже Юра зазначив, це насправді має прямий дискурсійний вплив на економічне життя.

Зараз ми маємо такі орієнтовні оцінки, що, можливо, ветеранів в країні буде понад мільйон разом зі членами сімей. Три мільйони наших громадян будуть в цій соціальній групі. Насправді, треба готуватися вже зараз. Більше того, мені здається, що ми, як суспільство, на жаль, не були готові до роботи з ветеранами. Навіть попри те, що війна тут триває з 2014 року і вже була велика кількість ветеранів до 24 лютого.

Пані Любов, скажіть, будь ласка, як ви бачите цю зміну в підході до цієї політики зараз в порівнянні з тим, що було до? Як ви оцінюєте і можете слухачам, розказати, як ви зараз бачите, якою є ця державна політика на практиці і в дії?

Любов: Погана новина в тому, що у нас немає ветеранської політики. Тобто все те, що називається стейкхолдерами, як її реалізація, це реалізація якихось відірваних через відсутність єдиного бачення ініціатив і інтервенцій різних гравців.

Звичайно, що ніхто не хоче це визнавати, і різні написані на колінці перед виступом державних службовців ідеї про те, що з того всього, що існує є цією ветеранською політикою, не зовсім все відповідає дійсності. На жаль, в чому ми бачимо проблему, так це те, що за ці роки ми так і цю політику не сформували. Зараз це є дуже великим викликом і, наприклад, станом на жовтень 2023 року ми разом з нашими партнерами займаємося створенням хоча б рамкової візії з приводу того, якою ця ветеранська політика має бути.

На жаль, через те, що Міністерство ветеранів є досить слабким виконавцем задачі сформувати цю політику, ми опинилися в такому вакуумі сенсів. І через цю інституційну слабкість бачимо знову ж таки реалізацію не існуючої ветеранської політики, яка б мала завдання вирішення питання ветеранів з іншими стейкхолдерами, які знову ж таки це роблять відповідно до завдання їхнього відомства.

Тобто є якісь точкові речі, які мають ті чи інші виконавці ветеранської політики вирішувати для себе. Вони дивляться на це через призму більш стратегічних завдань загалом в тій сфері політиці, за яку вони відповідають. Як наслідок, ми не завжди бачимо якісні інтервенції, пропозиції щодо програми чи якоїсь роботи з ветеранами.

Поки що мені здається, що ми, крім певних позитивних проєктів, топчимося на місці. Тому наша задача, якомога швидше, до того моменту, коли буде оголошена демобілізація, сформувати якусь рамку, задекларувати її, погодити і відповідно до неї рухатися.

Тому що в залежності від того, як ми сформуємо бачення щодо ветеранської політики вплине і на формування законодавчої бази і на осмислення взагалі терміну ветеран, і як це все фінансово підкріпиться.

Це вплине на те, яким чином ми будемо працювати більш ніж з мільйоном людей, або з кількома мільйонами людей, які мають зараз можливість, відповідно до законодавства, претендувати на виплати чи пільги.

Тобто для того, щоб відповісти на це питання, нам потрібно терміново буде сформувати якусь позицію щодо ветеранської політики, інакше ми будемо переживати постійну фрустрацію.

Я думаю, що демобілізація, попри радісність цієї події, може стати дуже серйозним ударом як для самих ветеранів і їхніх родин, так і загалом для держави, яка би мала інституційно з цим справитись.

Юрій: Любов, є питання про інституції. У нас війна триває з 2014 року, і в нас були якісь спроби створити Міністерство ветеранів, Мінреінтеграції, котре десь в тому числі мало би вступати в цю тему. Зрештою, Міноборони мало б бути безпосередньо зацікавлене в нормальній ветеранській політиці.

Однак, досі ми говоримо про те, що ця політика ще фактично базується на якомусь радянському підході, пільгах, котрі не підкріплені ні нормальними процедурами, ні тим більше грошами в бюджеті. Чому так?

Це питання не про те, хто винний і тикнути пальцем. Хоча на декого потикати пальцем дуже хотілося б, напевно. Це скоріше, про те, щоб зробити висновки і не повторити знову помилки. Це про те, щоб ветерани відчували турботу, і щоб виконувалось те, що пообіцяли, і не обіцяли те, чого не можуть виконати.

Любов: Я буду говорити про ветеранську політику, якої не існує, і щось, що утворюється на базі цього неіснуючого рішення всі ці роки. Я думаю, що проблема відсутності ветеранської стратегії насправді у тому, що в нас була всі ці роки відсутна оборонна стратегія, і складно сказати, чи, наприклад, вона вже до кінця сформована.

Повномасштабне вторгнення, воно не тільки в питаннях оборони, але і, зокрема, в питаннях ветеранів це такий витверезник. Перше, треба зрозуміти, що ми будемо воювати з Росією, і навіть після цієї демобілізації, швидше за все, є ризики того, що будуть повторні якісь воєнні кампанії, чи напади з боку Російської Федерації, а можливо ще якісь сценарії, де Україна буде брати участь у операціях з міжнародними партнерами. Тобто немає інфантильності з приводу того, що це остання воєнна історія в нашій історії держави.

Друге, це те, що оскільки ми маємо будувати цю оборонну стратегію і думати про своє майбутнє, ми маємо планувати як частину її ветеранської стратегії. Тобто ми виходимо з того, що насправді ветеранська стратегія є частиною оборонної.

Для чого тобі дбати про ветеранів? Яку відповідь держава собі дає на питання, для чого дбати про ветеранів?

Є якісь дуже емпатійні високі думки про вдячність, про виконаний обов’язок. Але якщо дивитися дуже прагматично, то питання того, як ми турбуємося про ветеранів, це питання того, як ми турбуємося про тих, хто є в нашій армії, і як ми підкріплюємо престиж військової служби. Загалом ветеранська політика швидше за все, мала б відповідати на різні типи цих питань і мати різні відповіді від вдячності до якоїсь прагматики.

Щоправда, мені здається, що ми про прагматику забули за ці всі роки, що і мало наслідки для ветеранської політики. Тому що має бути якась мотивація створювати щось для того, щоб держава вижила.

Про ветеранську політику ми маємо говорити у майбутньому саме в такому ключі, для того, щоб бути тверезими і дорослими з приводу того, чому це такий пріоритет. Тобто пріоритет полягає не тільки в тому, хоча це і важливо, щоб сказати дякую, але і пріоритет для держави полягає в тому, щоб люди мали мотивацію долучатися до війська і бачили військо як щось престижне, і свій досвід участі у цьому війську не як ті негативні досвіди, які є.

Крім того, люди мають відчувати, що вони після завершення служби не є списаним і відпрацьованим матеріалом. І по наших дослідженнях, ми дуже часто це бачимо і чуємо цю тезу, яка проговорюється нашими респондентами, які навіть між собою не знайомі.

Чому цього не відбувалося раніше? Я думаю, що є якісь природні речі, які пов’язані з тим, що насправді за останні декілька років ми проходили досить складні процеси з приводу того, щоб взагалі ставати якось інституційно зрілими і будувати інституції, а не ручне управління, до якого, можливо, ми були більш схильні в інші політичні періоди в житті країни.

По-друге, я розумію, що є загальна рамка, яка впливала на те, чому щось ставало спроможним, а чому ні. З іншого боку, через відсутність реально єдиної рамки і бачення ветеранської політики як частини оборонної стратегії, мені здається, що запиту аж такого не було.

Політичні еліти завжди хотіли використовувати ветеранські питання в своїх цілях, так чи інакше, і ми бачимо, що досить велика кількість політичних партій певного спектру до повномасштабного вторгнення активно використовували цю тему. Оскільки була не така велика кількість ветеранів, як зараз, можна було і обіцяти застарілі радянські плюшки як відповідь на питання, якими ми є вдячними для них.

Тим не менше, зараз зрозуміло, що ми переходимо зовсім в інший, новий контекст сприйняття і війни, і досвіду війни, і вагомості ветеранської спільноти, і досвіду ветеранського, що ті відповіді, які ми шукали на ці питання до повномасштабного вторгнення, вони просто не працюють.

У чому є проблема також, це по-перше, це те, що ми дуже багато винаходимо  велосипедів. Тобто, нас дуже багато вчили західні партнери за всі ці роки. Наприклад, громадянське суспільство, якщо брати експертні організації, які працюють з ветеранами, вже давно все навчилися і сформували якісь уроки.

Кожного разу, коли я чую, що нам треба прислати ще 10 якихось іноземних експертів, для того, щоб вони нас вчили, як нам працювати з ветеранами, то я розумію, що ми вже це прийшли. Це ж було вже. Мабуть, ми вже на такій стадії, коли це вже не доречно і не потрібно.

Тобто, насправді, експертиза з приводу цього питання, вона вже всередині країни сформована, і нам треба тільки почати робити. Тобто, нам треба оголосити публічно цей консенсус, і почати робити, і почати це впроваджувати.

Чому це є складно? Тому що навіть в той час, коли ветеранів було мало, це було дуже таким складним, маніпулятивним, популістським питанням. Є різні політичні сили, які можуть грати на почуттях ветеранів і їхньої родини, для того, щоб отримувати якісь політичні дивіденди, і як наслідок це буде зупиняти якісь прогресивні зміни, можливо, дещо болючі, або такі, що дуже сильно розходяться з нашим застарілим уявленням про те, що таке є вдячність для ветерана.

Я думаю, що це теж впливало, і нам треба бути сильними до того, щоб у майбутньому коли ці зміни впроваджувати, витримати цей тиск, і зробити на цей раз все правильно. Правильно це іноді складно. І мені здається, що не було політичної волі раніше, і спроможності для того, щоб зробити так, як треба, а не так, як нас п римушують якісь політичні конкуренти, чи навіть якісь об’єднані групи бенефіціарів.

Юлія: Дуже дякую. Я просто хотіла, щоб ви якраз в продовження, можливо, перейшли до конкретики з точки зору вашої організації «Принципа». Які речі є, як на ваш погляд, абсолютно засадничими, стосовно яких не треба надто переговорюватися, а з іншого боку, де оця площина компромісу, і якщо можна, можливо, з прикладами саме тих практик, які були напрацьовані вами і іншими організаціями.

Любов: Я думаю, що консенсус, який ми маємо станом на зараз, він лежить в першу чергу в тому, як ми будемо реалізовувати цю політику. Консенсус є з приводу того, що як ми реалізовуємо ветеранську політику, впливає на нашу обороноздатність.

Друге – це те, що насправді вже зараз створено багато інструментів, і та система, яку ми будуємо, наприклад, в сфері охорони здоров’я чи в сфері соціального захисту, вона може бути використана для того, щоб будувати для ветеранів щось по-новому.

Тобто не завжди потрібно винаходити якийсь велосипед, якогось чергового помічника ветерана, для того, щоб вирішувати проблеми ветеранів. Тому що те, що ми бачимо, як такий тренд негативний – це вигадування чогось дуже ветеранського, якусь послугу назвати ветеранською і сказати, що це ключик до вирішення ветеранського питання. Це замість того, щоб розбудовувати можливість всієї національної, регіональної системи, яка обслуговує громадян України загалом, як такої, що спроможна відповідати на запити ветеранів як частини всього населення України.

Тобто, наприклад, мені не потрібен сімейний лікар для ветерана. Мені потрібен сімейний лікар, який навчений працювати з ветераном. Це означає, що сімейного лікаря, який працює просто там в загальній цій ланці, я певний час навчаю, як ідентифікувати, як працювати з якимись проблемами ветерана. Я не роблю паралельну систему, яка працює тільки для ветеранів. Я використовую ті ресурси, які є.

Щодо того, звідки виникає різниця у поглядах серед ветеранської спільноти та експертних організацій, і яке може стати складним політичним питанням, це, на мою думку, стосується питання того, кого ми маємо на увазі, коли говоримо про ветеранів. Тому що ми живемо в пострадянській спадщині, де поняття ветеран використовувалися до дуже різних людей, які не мали досвіду війни, наприклад, ветерани праці чи ветерани будь-якої служби, як вдячність для них і особливий статус.

Натомість те, в чому ми приходимо до консенсусу, що сказали всередині суспільства – це те, що слово «ветеран» має позначати конкретний досвід, і цей досвід – це про участь у бойових діях. Як наслідок, коли ми приходимо до такого консенсусу, ми розуміємо, що в нас має бути змінене законодавство, змінене тлумачення.

Багато умовно категорій населення, які здійснюють дуже важливі речі у своїй царині, були учасниками якихось важливих подій для історії України, наприклад, учасники Революції Гідності, насправді не потребують називати себе ветеранами. Вони потребують іншої нормативно-правової бази зі збереженням тих самих гарантій, але все-таки не змішуються в одну категорію з учасниками бойових дій, які безпосередньо брали участь у захисту Батьківщини.

Тому я думаю, що в майбутньому ми прийдемо до переосмислення законодавства, це буде критично. Ми визначимо того хто є ветераном, які потреби ця людина має, і як нам правильно врахувати ці потреби.

Звичайно, що болісним питанням буде питання пільг і виплат. Тому що фактично ми обіцяємо зараз людям те, що не буде ніяк підтверджено. У нас немає коштів на те, щоб реалізовувати всі ці радянські обіцянки, які в нас залишилися в законодавстві. Ми просто будемо фруструвати людей і далі, і кількість цих людей, які будуть фруструвані буде збільшуватись.

Юрій: Я знаю, що Міністерство фінансів робило поверхнево оцінку всіх потреб у видатках згідно теперішніх існуючих зобов’язань держави перед ветеранами, і перед тими, хто постраждав від війни. Там виходять фантастичні суми, які міряються не мільярдами, а бюджетами України. Тому, що, очевидно, вказує на те, що це неможливо буде реалізувати.

Любов: Так, але з приводу цього, на жаль, треба приготуватися до серйозної розмови і до серйозних конфліктів, тому що, це як з такими речами, як ринок землі. Це, на жаль, буде предметом популістських маніпуляцій. Ми можемо прийти до такого, що сама ветеранська спільнота буде чинити спротив таким змінам.

Тому дуже важливо, щоб будь-які зміни супроводжувалися дійсно дуже якісною комунікацією. Ми також помітили негативний досвід, коли спроби внести болючі зміни для ветеранів були спрямовані на користь інших стейкхолдерів і не враховували потреб ветеранів. Це не є дієвим підходом. Тобто ми маємо бути готові і маємо захищати цей принцип з хорошого врядування, що це має пройти публічне обговорення і якимось чином трансльоване в наші цільові аудиторії, в якомусь максимально переконливий спосіб.

По-тихому якісь такі зміни провести для ветеранів, на щастя не вийде. Я маю на увазі законопроект, який був зареєстрований у Верховній Раді про новий статус ветеранів, статус захисника і захисниці України, який хотіли провести до Дня Незалежності.

Тоді громадянське суспільство зупинило цю ініціативу, вийшло з заявою, щоб пояснити, чому це є небезпечно. Це такий був тривожний дзвіночок, який нам довелося адресувати політичному керівництву країни, для того, щоб уникнути такого в майбутньому.

Юрій: Є ще такий ризик повторення ситуації, котра в нас багато років є з профспілками. Є просто абсолютно «упирські» організації, керовані людьми, котрі використовують їх як політичні важелі або джерело для лобіювання, але абсолютно не захищають інтереси працівників і при цьому є таким обмежуючим фактором, який блокує здорові зміни у трудовому законодавстві.

Я так розумію, що є такий ризик, що в нас війна дуже сильно перемішала цю і ще багато внесла змін до цієї ветеранської спільноти. Вона є неоднорідною. Я бачу, є багато хорошого, нового руху на рівні громадянського суспільства, але є і ці старі стейколдери, бенефіцери і нові, котрі спробують це осідлати на свою користь.

А як ви зараз бачите стан цієї ветеранської спільноти, наскільки вона об’єднана, наскільки в неї є спільне бачення, це модерне, сучасне, не засноване на тому, як урувати для себе в стилі старих радянських бенефіціарів?

Любов: Дивіться, у нас немає ще ветеранської спільноти. Тобто, багато зараз є проєктів, які підтримуються міжнародними донорами для ветеранів, але насправді всі вони спрямовані на майбутнє.

Спільнота ветеранів відсутня, тому що людей ще не звільняють з армії. Тобто, кількість людей, які зараз є звільненими з військової служби і переходять до цивільного життя, починають користуватися всіма послугами і пільгами, вона досить маленька. І це, здебільшого, люди, які пережили поранення. Тобто, мали причини за станом здоров’я залишити Збройні сили чи будь-які інші сили безпеки і оборон.

Тому ми, насправді, зараз, коли говоримо про ветеранську спільноту, з якою можна працювати станом на тепер, маємо на увазі лише звільнених за станом здоров’я чи сімейними обставинами, а також родини військовослужбовців, які в майбутньому стануть родинами ветеранів.

Насправді, ми ще не знаємо, як це буде виглядати, тому що йде війна і люди ще воюють. Але я переконана, що у нас будуть дуже суттєві зміни у тому, як виглядає спільнота, і буде повне переформатування цього поля. Тому що з’являються нові гравці, з’являються нові підрозділи.

Наприклад, ми розуміємо, що, очевидно, як мінімум, буде дві великі спільноти ветеранів 3-ї штурмової бригади чи, наприклад, Азова. Тому що це такі підрозділи, які багато працюють над ідентичністю своїх військовослужбовців. І ми розуміємо, що навіть після демобілізації вони будуть об’єднуватися. І до цього вже так було. Мені здається, що вони вийдуть на якийсь новий рівень і будуть точно репрезентовані в громадському русі.

Є і інші підрозділи, які теж формують якусь там свою ідентичність чи регіональну приналежність. Поки що складно сказати, як це реально буде конкретно виглядати по організаціях.

Я думаю, що це все буде набагато яскравіше, ніж ми це бачили під час періоду АТО ООС. По-перше, тому що багато підрозділів і спільнот військовослужбовців апгрейдяться у багатьох речах, які пов’язані з інституційністю. З’являється фандрейзинг, комунікації, менеджмент. Вони це все приносять у війська і там зараз це практикують.Я переконана, що це прийде теж у ветеранський рух і він буде якісно іншим.

Чи будуть вони приймати зміни, залежатиме від того, наскільки держава якісно буде з ними комунікувати. І це домашнє завдання для органів влади, які будуть просувати нову концепцію ветеранської політики, щоб робити це так, щоб це було доступно і викликало довіру їхньої аудиторії.

Чи будуть якісь групи, які будуть використовуватися політичними силами, чи будуть умовно відстоювати якісь гасла просто для того, щоб умовно грати на цій історії? Звичайно, так. Але це є нормально. Це частина будь-якого серйозного неоднозначного політичного процесу. Нам треба просто бути до цього готовим.

Все-таки з переважною більшістю ветеранів треба вести чесну комунікацію з хорошими, якісними аргументами і бути до цього готовим. Тому що їхній голос буде дуже потужним. Це люди з таким якісно іншим досвідом.

Юрій: Тобто, підсумовуючи сказане, ми бачимо, що є потреба фактично створити цю ветеранську політику з нуля. Бачимо, що на сьогодні ще бракує даних для оцінки того, що і скільки буде потребувати цільова аудиторія, ветерани. Тому що основна їх кількість воїнів стане ветеранами вже після демобілізації, після закінчення бойових дій або заміщення їх іншими мобілізованими.

Любов: Я би хотіла до цього сказати, що насправді, це те, про що ми говорили на заході. Ми вже маємо певні інструменти, як, наприклад, єдиний реєстр ветеранів війни для того, щоб як держава адресувати питання, які потенційно виникнуть.

Тобто, ми маємо вже можливість агрегувати якісь дані про тих учасників бойових дій, які залишаються зараз військовослужбовцями, але вже отримують статус ветеранів війни і ми маємо вже прогнозувати якісь і витрати, і потреби, і навіть їхню регіональну приналежність.

Насправді, мені здається, що в нас вже досить багато всього є для того, щоб почати наперед пропрацьовувати це питання, але з іншого боку має бути інституційна зрілість для того, щоб це усвідомити і почати користуватись.

Юрій: Тоді в мене два експрес-запитання. Перше, як ви зараз відчуваєте, наскільки конструктивна і ефективна взаємодія з державою з цього питання?

Любов: Вона залежить від органів влади. Є стейколдери, які більш готові, спроможні і самі по собі в силу побудованого процесу всередині набагато більш спроможні щось робити.

Юрій: Хто найбільш спроможний і хто найбільш неспроможний?

Любов: На мою думку, найбільш спроможні, якщо говорити про уряд, міністерство економіки, міністерство охорони здоров’я, можливо, хтось зі мною не погодиться, але все-таки міністерство оборони і міністерство внутрішніх справ і міністерство цифрової трансформації. Найменш спроможні, на жаль, Міністерство ветеранів.

Мені здається, що має бути ще посилена спроможність міністерства соціальної політики. Діалог має бути вибудований зовсім по-іншому, але я вірю, що в найближчий час ця спроможність зросте.

Юрій: Останнє питання тоді. Що ми, як небайдуже громадянське суспільство, можемо робити зараз для того, щоб допомогти зародитися, сформуватися і інституціоналізуватися в ветеранській політиці в правильному напрямку, щоб її не захопили недобросовісні нахлібники від бюрократії або політики.

Любов: Мені здається, що по-перше ми просто маємо цікавитися цим. Є вже досить багато експертних організацій, крім нашої, це «Ветеранхаб», «Простір можливостей», «Юридична сотня», за якими можна слідкувати для того, щоб для себе умовно відфільтрувати ті чи інші ініціативи.

Не працюючи в цій темі, дуже складно іноді розрізняти кордони добра-зла і вибирати сторону. Тому мені здається, що терміново вже треба почати слідкувати за діяльністю таких організацій, щоби бути в темі.

Друге, це насправді почати те, що має робити громадянське суспільство –це для себе розуміти, що аудиторія цієї політики набагато більша, ніж те, що було під час АТО ООС. Тобто в кожному будинку багатоквартирному 100% буде декілька сімей, які в тому чи іншому вигляді причетні до бойових діях.

Безбар’єрність, інклюзивність – це все буде стосуватися шаленої кількості людей. Тобто зараз ми говоримо про 1,8 мільйона, якщо з родинами 4 мільйона людей у майбутньому. Тому ця історія з ветеранською політикою, вона більша, ніж про одну аудиторію, до якої ніби, може, хтось буде думати і не має відношень. Насправді це все буде стосуватися шалено великої соціальної групи, тому ми всі якоюсь мірою несемо відповідальність за те, як це буде реалізовано.

Нам треба буде повертатися до відбудови. На наших плечах і на плечах нашого покоління відбудова України після цієї фази війни. Ми швидше за все будемо всі брати участь в тому, щоб посилювати обороноздатність України в майбутньому. Тому що, на жаль, будемо жити поруч із загрозою.

Юрій: Любове, дякую вам за цю розмову.

Я ще зроблю відсил. Ви згадали про Ветеранхаб, у них є класне дослідження шлях ветеранів і ветеранок, де вони дуже детально, скрупульозно показали весь цей шлях.

Починаючи від повістки або підписання контракту, і далі завершення служби, перехід до цивільного життя, цивільне життя, вихід на пенсію і старість, де дуже багато пунктів, які виділяють ветеранів, передбачають певну потребу, в тому числі, допомоги з боку держави, або часто організації процесів. Раджу вам подивитися, якщо ви цікавиться цією темою.

У нас сьогодні була Любов Галан, співзасновниця ГО «Принцип», і ми говорили про ветеранську політику. З вами був Юрій Гайдай, Центр економічної стратегії, Юлія Мінчева з Вокс Україна.

До наступних зустрічей в ефірі Громадського радіо.