Земельна реформа. Для чого потрібна і кому вигідна
Коментар Дмитра Яблоновського, старшого економіста ЦЕС на круглому столі “Чому Україна конче потребує земельної реформи і в чиїх інтересах вона проводитиметься?” (21 квітня 2017 року, організатор Український освітній центр реформ).
Я б не хотів, щоб мій сусід прийшов і сказав: «Ти такий хороший сусід, я не хочу, щоб ти продавав свою квартиру». Приблизно така сама ситуація у нас зараз із земельним мораторієм. Виходить, що ми кажемо: «Вибачте, шановні селяни, але ви не можете продати власну землю».
Я вітаю обговорення законопроекту і сподіваюсь на наявність політичної волі щодо запуску ринку землі. Але є питання обмеження і те, наскільки вони обґрунтовані. З економічної точки зору є два важливі елементи:
- Ми хочемо, щоб 7 мільйонів власників земельних паїв отримали максимальну ціну за свою землю.
- Має бути притік інвестицій в аграрну галузь.
Для того, щоб ціна була високою, потрібна більша кількість потенційних покупців. Ціна на ринку залежить від попиту – якщо ми обмежуємо попит лише фізичними особами, обмежуємо площу ділянок, то ми отримуємо меншу ціну. Тому я вважаю, що варто продовжити дискусію щодо обмежень. Через обмеження ми не зможемо отримати бажаного економічного ефекту.
Є обмеження, які пов’язанні з побоюваннями, що з’являться земельні олігархи. І є гіпотеза, що ці «страшилки» розповсюджуються за гроші тих самих великих агрокомпаній, у яких немає зараз достатньої ліквідності, щоб після відкриття ринку цю землю купити.
Лише 15% земель сільськогосподарського призначення зараз обробляють великі агрохолдинги, що не є великою концентрацією.
Щодо гіпотези появи потенційних земельних олігархів та аналогіями з ваучерною приватизацією – це порівняння не до кінця коректне. Приватизовували державні підприємства, а зараз йде мова про те, щоб приватні власники могли продати свою землю. Це дуже принципова різниця.
Українські олігархи виникали там, де була можливість отримання монопольного прибутку. Вони могли впливати на регуляторів і отримати вигідні тарифи. Олігархи виникали там, де була можливість отримати у власність державні підприємства і заробляти на них, або можливість контролю над певними бюджетними потоками. У ринку землі ми не маємо ані бюджетних потоків, ані монопольної ренти. Саме через це порівнювати приватизацію 90-х років і відкриття ринку землі не є коректним.
Концентрація, за умов відсутності зловживання домінуючим положенням, може бути позитивом. Якщо ми зараз подивимось на найбільші агрохолдинги, вони часто є великими інвесторами (вкладають в інфраструктуру річкового транспорту, елеватори, підприємства переробки тощо). На жаль, малі агрофермери не можуть це робити.
При обговоренні потенційних негативних наслідків відкриття ринку коректніше фокусуватись не на тому, «хто буде володіти землею?», а «як буде володіти?». Бо інакше є простір для маніпуляції. Серед ризиків називають нераціональне використання цих земель, порушення сівообороту. Але це відбувається і зараз. Раціональне використання земель не залежить від того, чи власником буде фізична, чи юридична особа. Це питання потрібно вирішувати не обмеженням типу власника, а певними регуляціями стосовно того, як цю землю можна обробляти. Земля – це специфічний ресурс і навіть за умов приватної власності потрібно регулювати його використання, щоб не допустити погіршення якості активу.
Висновок
Ми маємо встановити адекватні правила гри для всіх гравців ринку і запобігати ризикам, а не боротися з ринком через його заборону.
Потрібно враховувати, що в 2019 в країні будуть президентські вибори. Під час виборів не буде політичної волі для проведення непопулярних реформ. Саме тому потрібно запустити реформу зараз.