239. Чи потрібні закарпатським фабрикам бангладешці? Ярослав Рущишин про трудову міграцію

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки

Юрій Гайдай: Вітаю! З вами знову подкаст та передача «Що з економікою?». Сьогодні ми поговоримо про трудову міграцію – але не про міграцію з України, а про міграцію в Україну і про використання іноземних робочих рук та голів, що не менш важливо для України.

У нас сьогодні в гостях Ярослав Рущишин, народний депутат України. Це людина, яка дуже сфокусовано працює із законодавчими ініціативами, які спрямовані на покращення бізнес-середовища та дерегуляцію.

Я запросив Ярослава, щоб обговорити, чому він звернув увагу на цю тему і яких змін варто очікувати – по-перше, бізнесу, а по-друге, громадянам. Адже це важлива тема і в мирний час, і під час повномасштабної війни. Ярославе, вітаю.

Ярослав Рущишин: Добрий день.

Юрій Гайдай: Що підштовхнуло вас звернути увагу на цю тему? Яку нагальну потребу ви бачите у змінах трудового міграційного законодавства?

Ярослав Рущишин: Це не був якийсь момент-поштовх, або тригер, який запустив цей процес. Насправді, моя місія в парламенті – відновити або, принаймні, побудувати права роботодавця. У нас, до речі, законодавство ще досі як в Українській РСР, тільки модифіковане трішки. Ми стали правонаступниками цього законодавства, на жаль, і не перезаснували державу, про що говорилося досить багато. 

За часів СРСР роботодавець був один – держава. Відповідно, природнє законодавство формувалося для захисту працівника перед цим «монстром» – великою державою. І звідси – бюрократія, а часом і корупція. Коли прийшли ринкові умови (а я думаю, нам сперечатися не треба, що все-таки ринкові умови є), то на місце роботодавця став простий українець зі своєю гідністю і бажанням заробити також. А законодавство залишилося в частині захисту тільки працівників, які наймалися на роботу. Сюди можна включити мінімальну заробітну плату, допомогу з безробіття, зайнятість, квоти робочих місць і таке інше.

Юрій Гайдай: Мені здається, що навіть це законодавство було трішки шизофренічним. Бо його справжня мета була не захистити працівників – держава була монополістом, і в цьому була «фішечка» комуністичного режиму, що ти міг використовувати дешеву працю, як хотів. Це, скоріше, був набір мінімальних параметрів, який забезпечував, щоб люди не протестували і не пробували знести радянську владу, і при цьому давали максимальний внесок у вигляді робочої сили. 

Очевидно, що регулювання, яке було, дуже застаріле. Працівник раніше не мав вибору, куди піти. Тобто були різні державні заводи, але якщо його з одного заводу звільнили за те, що він не слухав свого керівника, то йому було б дуже важко знайти роботу на іншому заводі, і умови були доволі рівними. А зараз немає диктату роботодавця, і особливо останні роки, ми все більше рухаємося до диктату працівника. Тобто, якщо ти не задоволений чимось, ти завжди можеш звільнитися і знайти іншу роботу з кращими умовами. І це головний запобіжник від того, щоб тобою зловживали.

Ярослав Рущишин: Я саме про це. Наклавши це законодавство і машину на ринкові умови, ми прийшли до того, що наш роботодавець є на набагато гірших умовах, ніж іноземний. Україна поступово перетворилася на постачальника робочої сили, наймитів для країн, де роботодавець є на набагато кращих умовах, конкурентніших, і він може собі дозволити чи більшу оплату, чи інші кращі умови. Це все призвело до диспропорції, коли близько $12 мільярдів доходу щороку заходило від заробітчан в Україну.

Тобто ситуація була досить значною і помітною. Отже, ми хочемо виправити цю ситуацію. Перша наша мета – щоб українська економіка була дуже конкурентноздатною, а це означає, що роботодавці або бізнесмени мають мати набагато кращі умови, ніж навіть їхні конкуренти в глобальній економіці.

Закритися кордонами ми вже не можемо, адже це в основному інформаційна економіка. Тому Фрідріх Ліст зі своїм економічним націоналізмом не надто сьогодні працює, це дуже важко зробити. Хоча намагання в нас в парламенті є, як-от локалізація.

Юрій Гайдай: З Лістом носяться наполегливо, так?

Ярослав Рущишин: Так. І один з точкових проєктів, який я поставив на початку, це скасування дозволу на працевлаштування іноземних громадян. Якщо ви знаєте, як воно було побудовано, що могли наймати тільки отримавши купу дозволів, і ще й зарплата величезна мала бути. Зараз це скасовано, але мала бути величезна заробітня плати. 

Тобто, наше законодавство говорить про що? Що ми можемо мати високооплачувані роботи, а це фактично керівник або власник цього підприємства, але українець не може бути роботодавцем, він може бути тільки наймитом. Ми підкреслюємо це нашим законодавством. Починали ми з маленького – поправка до 42-ї статті закону про зайнятість населення.

А ще найцікавіше, як у нас з’явився цей дозвіл на працю? Не за Радянського Союзу, він з’явився за незалежної України в 1997-му році в законі про зайнятість населення. Обґрунтування було таке: «Прийняття зумовлене необхідністю привести у відповідність діюче законодавство щодо забезпечення працездатної молоді першим робочим місцем, згідно статті 4 Закону про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України. На сьогодні ті, хто отримує вільний диплом, не має права на роботу». 

Виявляється, якісь ще радянські поняття в цьому користувалися. Само собою, цей закон почив у Бозі, чи в 2013-му, чи в 2011-му році. Причини його прийняття також вже давним-давно відійшли, а дозвіл, Алилуя, існує. Тобто всі інститути, які в той чи інший спосіб виставляють паркани, дозволи, а насправді заборони для нашого підприємства, дуже гарно перекочовують від законодавства до законодавства.

І це була наша дуже велика проблема. Отже, цей законопроект не пройшов у комітеті, бо основною силою, яка виставляла аргументи проти нього, була Служба безпеки України. Служба безпеки України зараз це святе, бо в нас відповідна ситуація з безпекою в країні, тому ми погодилися, що поки що цього чіпати не будемо, а спробуємо в якийсь спосіб це автоматизувати і, можливо, піти далі.

Юрій Гайдай: Ярославе, а які були аргументи з боку Служби безпеки України? Тобто дозвіл на працю – це ж не єдине, що дозволяє людині в’їхати без візи, якщо вона з країни з візовим режимом. Все одно вона проходить це «сито» на кордоні і встановлення особи. Які були застереження від Служби безпеки?

Ярослав Рущишин: Застереження, що вони не зможуть забезпечити безпеку, даруйте за тавтологію, в країні, і я також не розумію, чому. Тому що в нас є аж 3 чи навіть 4, якщо брати СБУ, інституції, які в той чи інший спосіб контролюють роботодавця з приводу найму робочої сили. Це міграційна служба, як ви вже сказали, служба з питань праці, служба зайнятості, і СБУ.

Гарний приклад зі своєї історії розкажу. Я в минулому житті був підприємцем, і в нас працювало дуже багато працівників і вчителів. У якийсь час в Україні, досить давно це було, підняли різко заробітну плату вчителям – що правильно, бо вчитель повинен заробляти високу заробітну плату. І ті вчителі встали з-за швейної машинки і пішли працювати в школу.

Половина людей оголилася, одна зміна повністю оголилася, і я на засіданні в обласній раді сказав, що хотів би привезти бангладешців. Це було досить давно. Мене висміяли, ніхто цього не зрозумів. Але якщо провести аналіз, а що поганого було б, якби ці робочі місця замінили працівники з іншої країни? Якщо табличку складати, в основному це все плюси. 

До чого я говорю, у вас буде питання про які небезпеки це все несе. Це за аналогією до закону про зброю. Всі, кому не треба бути озброєним, зброю вже мають. Тобто всі непорядні люди, які в’їжджають в Україну з метою іншою, ніж працевлаштування, вже будуть тут. Заради цього якраз і створена інституційна міграційна служба, а також наші правоохоронні органи. Міграційної служби достатньо. Тобто людина, яка хоче в’їхати в Україну, повинна отримати візу. І зараз, до речі, гарний приклад про тих самих бангладешців.

На Закарпатті, можливо, ви читали в ЗМІ, що меблева фабрика хотіла привезти цих людей, і вже навіть домовилися про приїзд, але вони не отримали віз. Тобто в нас інструменти, щоб не пустити людину в країну, є. Вони інші. І не треба пхати ці інструменти до найму робочої сили. Це зовсім інша історія. Більш ніж достатньо інституцій, які це контролюють, і це залишки Радянського Союзу, а це дуже шкодить на впровадження і на створення нових робочих місць в Україні.

Юрій Гайдай: До речі, окрема історія, яка мотивація в цих людей їхати в Україну. Все одно, ми далеко, напевно, не найпривабливіша країна для трудового туризму. Тобто мають бути додаткові переваги. 

Якщо ми спрощуємо притік робочої сили за кордоном, це додаткова пропозиція робочої сили, тому вона втримуватиме ціни на працю нижче, ніж вони могли би бути. Візьмемо ту саму меблеву фабрику: якщо вона не зможе знайти бангладешців, вони не можуть знайти працівників. Їм доведеться ще вище піднімати зарплату для того, щоб мотивувати українців перейти з іншої, менш продуктивної роботи до них. Або припинити жити на соціалку, або на якісь виплати, або підсобне господарство. Тобто перейти в робочу силу.

Можливо, це було би кращим виходом для економіки? Чому ви вважаєте, що нам справді потрібно цей притік спрощувати?

Ярослав Рущишин: Так, розказую. Дві причини, і я з вами багато в чому тут згоден, якраз і поясню, чому. Перша причина – це не новостворені місця. Ці місця порожні за рахунок того, що працівники воюють, або через еміграцію, переселенців за кордон або в інші місця. І тому ці підприємства є порожніми зараз. 

А друга річ, я з вами згоден, що гарним прикладом є Польща, де є 1,5-2 мільйони наших емігрантів, що призвело до негативного ефекту. У них рівень роботизації впав порівняно з Німеччиною досить сильно, і вони про це багато говорять, хоча по доходах загальних вони вже, начебто, Японію перевищили. 

Тобто, я до чого веду – політика працевлаштування, політика зайнятості в країні – непроста річ. Нею повинне займатися відповідне міністерство і формувати політику, давати свої вказівки на служби, які пускають чи не пускають, запрошують чи не запрошують людей в Україну.

Але нас чекає відбудова країни. На будові поки що роботи не працюють, і нам треба буде дуже багато будівельної робочої сили – це раз. По-друге, чому ми сприймаємо дешеву робочу силу тільки як низькокваліфіковану? Це не обов’язково: це можуть бути дешевші інженери, ніж наші, дешевші механіки, які можуть обслуговувати ту саму робототехніку і так інше. 

Тобто нам треба відкриватися для світу і ще й для іншої причини – нам треба ставати більш конкурентоспроможними. До тих пір, поки ми є такою закритою економікою, яка зараз є, то в нас процвітатиме не багатство українця, роботодавця і працівника, а бюрократія і корупція. Тобто, я згоден з вами про рівень роботизації, нам треба над цим думати, але деякі сфери, на жаль, їх не сприймуть. Наприклад, будівництво та відбудова країни.

Юрій Гайдай: Додам для наших слухачів те, що ви дуже правильно відзначили уповільнення роботизації в Польщі. Річ у тому, що висока вартість робочої сили є завжди найкращим стимулом для підвищення продуктивності. Тобто роботодавець, коли бачить, що дуже дорогі додаткові робочі руки, або він їх не може знайти, завжди буде шукати можливість автоматизувати цей процес.

Вартість, яку він економить, є безпосереднім стимулом. Вона визначає прибутковість, який обсяг інвестицій роботодавець буде готовий спрямувати в автоматизацію і вкласти цей капітал. В України якраз дуже плачевна ситуація з фізичним капіталом і з продуктивністю, тому це теж один з аспектів.

Насправді, я думаю, що, знову ж таки, з ряду причин ми не є тою країною, куди одразу побіжать сотні тисяч, мільйони мігрантів. Тому, напевно, доцільно рухатися одразу обома напрямками. Крім того, є ще і, насправді, третій.

Ярослав Рущишин: Бо нам нічого боятися.

Юрій Гайдай: Так, нам нема чого боятися. Мені здається, ми з Євгеном Глібовицьким говорили, що в Україні потрібно щороку залучати близько трьохсот тисяч робочих рук, для того, щоб компенсувати демографічний спад.

Якщо ми будемо залучати принаймні кілька десятків тисяч, це все одно буде, як крапля в морі, і нам додатково треба буде рухатися і у підвищення продуктивності. Але побоювання громадян, ми розуміємо, класичні, і це те, на чому завжди грають популісти. І ми бачимо історію окремих країн, де популісти на горбі боротьби з міграцією набирають бали і приходять до влади абсолютно не гарні рухи на межі з нацизмом. Тому це важливо адресувати. 

Як ми можемо одночасно спрощувати залучення робочих рук, і при тому запобігти утворенню етнічних гетто, злочинності? Умовно візьмемо фабрику на Закарпатті, де бангладешці створили окреме село і відокремлено живуть. І це там створює напруження з місцевими. В моєму питанні дуже глибока іронія, тому що Закарпаття теж дуже мультинаціональна, розмаїта, клаптикова область.

Ярослав Рущишин: Я ще додам до попереднього. Крім роботизації, підприємець може виносити дешеві або трудомісткі операції в дешевші країни. А в нас локалізація, яка заважає йому працювати. Тобто ми недостатньо конкурентні на ринку загальної праці і, в першу чергу, також в високотехнологічній сфері, хоча де-небудь якісь прояви є.

До вашого питання з приводу робочої сили, яка може сюди наїхати і нам зробити якусь проблему. Не згоден і це явище згадане, наскільки я пам’ятаю, в “Prosperity Paradox” Клейтона Крістенсена. Це явище називається ізумортною мімікрією в державному управлінні.

У нього це називається «Pull and push strategy», коли ми копіюємо інституції з європейських країн на основи, соціальні відносини, які не відповідають їм. Тобто ми зараз формуємо законодавства про захист робочого місця, а на ньому немає нікого. І ніхто не спішить сюди їхати. Сюди зможуть приїхати люди тільки тоді, коли ми вступимо в Європейський Союз і вони захочуть транзитом проїхати до Європейського Союзу через нас. Оце і небезпека. Але це не є небезпека правовідносин, це кримінал.

Тут якраз повинна працювати служба безпеки і міграційна служба в цьому розумінні також. Я не думаю, що нас чекають такі ризики, які ви кажете, тому що ті, кого ми не хочемо, вже тут і будуть тут. Вони в будь-який спосіб проїдуть, бо кордони все-таки не є такими вже закритими, як за Радянського Союзу.

А для тих, кого ми хочемо, ми повинні провадити провокативну, я б сказав навіть агресивну політику на ринку праці в світі. Тобто, наш підприємець створив гарні робочі місця, хоче конкурувати, йде в фонд зайнятості, каже: «Забезпечте мене робочою силою». Якщо впродовж місяця, за принципом мовчазної згоди, він не отримує жодних відповідей від служби зайнятості, він виходить на світовий ринок. Прошу дуже, бери, ми тобі не забезпечили українців, бо вони дорожчі, або вони вже забезпечені роботою. Тоді я виходжу на світовий ринок і повинен конкурувати в загальній глобальній економіці. Такий би принцип в нас повинен був діяти.

І я би хотів, щоб ми трішки розділяли можливість ксенофобії, підвищення криміналу з економікою. Це трішки інша сфера і там є функціональні структури, які повинні тим займатися. Вони і зараз тим займаються і досить непогано, бо в нас такого розгулу криміналу, який є навіть в розвинених країнах, ще немає, тому вони свою роботу роблять.

Але нам треба їх забезпечити бюджетами, а це означає, що українська економіка повинна процвітати. І в цьому напрямку, на мою думку, ми багато не робимо.

Юрій Гайдай: А якщо говорити про дерегуляцію, вона буде в будь-якому випадку позбавляти цих «годівничок». Якщо подивимося на реєстр судових рішень і публікацій, то так само Державна міграційна служба має велику і гучну історію з корупційними проблемами. І я думаю, що вони, наприклад, не будуть готові відмовлятися від видачі дозволів по ланцюжку.

Наскільки ви вважаєте це реалістично? У попередній роботі над законопроєктами, ви бачите спротив від тих, хто по ланцюжку зацікавлений в тому, щоб зберігався  статус-кво?

Ярослав Рущишин: Тут міграційна служба не є особливою. Вона така сама, як і всі функціональні підрозділи держави. Тобто ті, хто має певні повноваження, однозначно мають перспективу їх бюрократизувати і корумпувати.

Більше того, я при підготовці цього законопроекту обходив всі служби, які я вам наголошував, і в міграційній службі мені сказали таке: “Як це так — людина буде ходити по Україні, не маючи папірця, що вона має право ходити по Україні?”. Я бачу інструменти для вирішення цієї проблеми, як і всі загальні інструменти проти корупції. Це максимальне знеособлення контакту людина-чиновник.

І це не обов’язково має бути українець-українець, це може бути іноземець-український чиновник також, або навпаки іноземний чиновник-українець. Це може йти шляхом діджиталізації, оцифруванням всіх процесів, або налагодженням процесів в будь-який інший спосіб, де немає суб’єктивності у прийнятті рішення. Тобто фактично більшість процесів, які стосуються економіки, можна покласти на алгоритми.

І нам це треба робити. Це стосується і податкової, і митниці, і всіх інших служб, які повинні обслуговувати. Йдеться про те, що ми повинні забезпечити реальну дію презумпції невинуватості підприємця.

Більше того, нам би ще було добре дорости до презумпції довіри. У нас зараз фактично існує презумпція недовіри. Я з тобою не працюватиму до тих пір, поки ти не доведеш, що ти порядний. А мало б бути навпаки. Я починаю з тобою працювати і не працюватиму з тобою тільки в тому випадку, коли ти підвів мене або зробив щось нечесне по відношенню до мене. Це зовсім інша річ.

Польські соціологи дуже гарно виміряли навіть, скільки це коштує їхній економіці. Це коштує їхній економіці близько 10 мільярдів євро. Ось такий спосіб недовіри. Оскільки контракти, які не підписані – також втрачені гроші. 

Юрій Гайдай: Це втрачені гроші від непідписаних контрактів, також втрачені гроші на додаткові перевірки, юристів, на збільшення розміру контрактів і так далі. Тобто збільшення транзакційних витрат через зменшення довіри в суспільстві. Але, до речі, якраз Польща в контексті нашої теми дуже спростила дозвільні процедури.

Вони ж, наскільки я розумію, перевели працевлаштування на декларативний принцип? Тобто роботодавець повідомляє державі, що він залучив іноземну робочу силу. 

І тут питання, хотів уточнити з точки зору політики: ви вважаєте, що доцільно зробити «килимову» дерегуляцію, тобто залучають всі куди хочуть, чи послідувати прикладу частини країн Євросоюзу, які визначають окремі галузі, професії, які дефіцитні у них в країні і по яких значно простіше іноземним працівникам знайти роботу? В країні працевлаштуватися, а бізнесу — простіше їх залучати.

А вже тих, де немає дефіциту кадрів, залишити більш закритими. Тобто не створювати додаткову конкуренцію для власних робочих рук.

Ярослав Рущишин: Я вам відповім: ні одне, ні друге. Чому? Тому що ми нарешті, як країна, показуємо свою суб’єктність. Навіть з приводу договору про копалини і таке інше. Вивчати іноземний досвід точно треба, але в країні повинна бути своя політика. Політика, в першу чергу, економічна.

Тому Міністерство економіки, особливо Комітетом з питань економічного розвитку, намагається «пропхати» в регулювання економічних процесів більше, а не тільки залишити його в оподаткуванні чи фіскальних речах. Тобто задавати тон має той, хто знає, як повинна економіка розвиватися. 

На основі цієї стратегії повинна бути побудована стратегія міграційної політики: кого нам треба, скільки цих людей треба, як їх шукати, як їх приводити сюди, де відкрити шлюзи для нашого роботодавця, щоб він міг спокійно, без додаткових обмежень їх набирати. Хоча, до речі, в стратегії до 2025 року, було прописано, що перша річ — це уповільнення темпів депопуляції українського населення. І це в нас дуже велика небезпека, в тому числі і перед нашою економікою.

Для економіки нам потрібен не тільки виробник, працівник, нам потрібен і споживач. І чим більше ринок всередині, тим кращі умови для інновацій, для появи нових стартапів, а також інвестиційні ринки з’являються і багато чого іншого. Тобто нам треба прагнути ставати великими. В який спосіб це робити?

Я згоден, тут повинні працювати науковці і відповідні експерти в наших міністерствах. І повинні бути сформовані певні політики в цьому напрямку. А служб, які повинні виконувати ці політики, навіть зараз забагато.

Юрій Гайдай: Щодо міграційної стратегії – має бути не хаотичний підхід з боку держави, а чітке бачення, що нам потрібно, кого нам бракує, як це вписується в загальну картину, куди ми рухаємось. До речі, так само нам потрібно буде постійно тримати в голові і євроінтеграцію, тому що вона накладає певні обмеження, причому специфічні. Проблема навіть не в тому, що Євросоюз якось уникає трудової міграції — скоріше євродирективи вимагають надання трудовим мігрантам рівних прав в багатьох питаннях з громадянами Євросоюзу. Це створює додаткові видатки, вимоги для держав. Відповідно, якщо в тебе забагато трудової міграції, це створює певні проблеми, в тому числі навантаження на соціальну сферу. Відповідно, це теж треба враховувати. Але це окрема історія. 

Якщо ми говоримо зараз, що оптимістично вступаємо в Євросоюз до 2030 року (такі були озвучені найбільш оптимістичні терміни, я думаю, вони ще реальні), то все одно на якийсь проміжний етап до вступу нам потрібно максимально прагнути скористатися будь-якими можливостями реалізувати нашу політику. Для того, щоб будувати поштовх для зростання. Ми виносимо за дужки безпекову ситуацію, бо її взагалі неможливо спрогнозувати, коли ти економіст. Я думаю, і військові зараз так само не можуть її прогнозувати. 

Підсумовуючи: як ви вважаєте, коли бізнес зможе побачити цей законопроєкт у Верховній Раді? Коли його очікувати і які ключові норми там мають бути? Я розумію, що робота ще ведеться.

Ярослав Рущишин: Я не оптиміст з цього приводу, оскільки зараз є інші проблеми і, як правило, пріоритетність мають законопроєкти, які стосуються безпеки країни і всіх питань, пов’язаних з безпекою і вступом в ЄС. Тому це поки що постійно відкладається. Це не головне, і дуже багато законопроєктів, які в економічному плані важливі для країни, відкладаються. Хіба що приймаються ті, які є необхідними для прийняття в Європейський Союз. 

А з приводу робочої сили, я переконаний, що нам треба просто запрошувати людей, які асимілюються. І тут є дуже гарний перетин економіки і культури. Нам треба інвестувати дуже сильно в культуру, бо це феномен, який визначає ідентичність людей, які повинні проживати в цій країні надалі і залишати тут своїх дітей в майбутньому. 

Я згоден, що нам би дорости до проблем, які мають зараз країни Євросоюзу. Але згадаємо історію Польщі: одні з небагатьох, хто мали ще злотий в часи кризи, і одні з небагатьох, хто пройшов кризу 2008 року з плюсом, по-моєму, в 3%. Тобто нам треба час, поки ми ще не в лещатах європейського законодавства, використати для максимально радикальних речей, які принесуть користь нашій країні. 

Тому я закликаю до відваги робити такі радикальні речі, відкривати максимально свій ринок, вкладати максимально в інновації, інфраструктуру для того, щоб сюди «стікався» капітал з цілого світу. Не боятися робочої сили з-за кордону, особливо якщо дати можливість привозити її роботодавцям, бо вони зацікавлені у використанні цієї робочої сили чи не вперше. Інша справа – звичайно, на цьому шляху буде багато шахраїв і людей нечистих на руку, але для цього, знову ж таки, є правоохоронні органи.

Юрій Гайдай: На такій не зовсім оптимістичній ноті завершимо. Не зовсім оптимістичній з точки зору швидкості, коли може бути дерегульований ринок, але я думаю, що ми, в тому числі цією розмовою, наближаємось до цього. Нас слухають і люди, які працюють в Міністерстві економіки, і інші народні депутати, тому це насправді важлива історія. 

Всі останні макрозвіти показують, що ми впираємося в обмеження зростання, і ці обмеження на боці енергетики й на боці робочої сили. Якщо на боці енергетики – це роки і мільярди доларів, євро інвестицій, то на боці робочої сили – це, звісно, теж роки інвестицій, але є речі, які можна зробити, і вони запрацюють в таких масштабах практично миттєво. Тобто за 6 місяців-рік це вже буде відчутне полегшення для економіки. Тому це якраз такий easy win (легкий виграш – ЦЕС), який потрібно робити. 

Ярославе, дякую, що ви штовхаєте цю непросту, не суперпопулярну, але важливу тему. Дякую, що були з нами сьогодні. Нагадаю, у нас сьогодні був Ярослав Рущишин, народний депутат України. Ми говорили про дерегуляцію залучення іноземних робочих рук в Україні.

Це був подкаст «Що з економікою?». Слухайте нас на Громадському радіо, дивіться на Youtube або слухайте на будь-якій зручній подкаст-платформі. До наступних зустрічей.

Інші подкасти «Що з економікою?» за посиланням.