Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.
Ангеліна Завадецька: Привіт! Ви слухаєте чи дивитеся подкаст “Що з економоікою”, це проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки «Приватбанку». Мене звати Ангеліна Завадецька, я комунікаційна менеджерка ЦЕС.
Максим Самойлюк: А я Максим Самойлюк, економіст ЦЕС. З нами сьогодні Ольга Кошарна, експертка з ядерної безпеки та атомної енергетики, в минулому учасниця колегії Держатомрегулювання. Сьогодні ми говоритимемо про українську атомку, про її минуле, поточний стан і про майбутнє.
Пані Ольго, вітаємо.
Ольга Кошарна: Вітаю, дякую за запрошення.
Максим Самойлюк: Дякую, що прийшли. Давайте почнемо з базових, але важливих речей. Наскільки важливою є атомна енергетика в Україні? Яка її роль загалом в енергосистемі? І вона зараз оптимальна, завелика чи, може, навпаки замала?
Ольга Кошарна: Безумовно, тільки на атомній енергетиці неможливо утримувати енергосистему, балансувати її. Раніше роль балансуючих потужностей відігравали і гідроелектростанції — яких не так багато встановленої потужності було ще до війни — і теплові електростанції на вугіллі. Зараз, безумовно, потрібна якась розподілена генерація. Не тільки, скажімо так, відновлювати Трипільську теплову електростанцію, яка вже пристріляна і вже неодноразово була знищена. Теплові електроцентралі в Києві — я не знаю, чи це правильне рішення: відновлювати ТЕЦ-6, ТЕЦ-5, ТЕЦ-4. Я думаю, що треба спиратися на децентралізацію, на газотурбінні та газопоршневі установки когенераційного типу і створювати таку систему для забезпечення потреб. По-перше, децентралізація дозволяє зменшити ризики влучання. Я вважаю, що завдяки ядерній енергетиці цю зиму ми якось витягнули.
Ангеліна Завадецька: А що взагалі кажуть у світі про атомну енергетику? Наскільки багато зараз країн будують нові електростанції? Чи, навпаки, позбуваються старих? І взагалі — це можливо для країни, в якої зараз немає АЕС, збудувати з нуля?
Ольга Кошарна: База даних МАГАТЕ пише, що зараз в експлуатації працює 415 реакторів у світі і будуються 72 реактори. Це багато. Тільки в цьому році два енергоблоки в Китаї приєднані, і в цьому році почалося будівництво п’яти нових енергоблоків. Оскільки в понеділок я брала участь як спікер-панелістка на Балтійському форумі на панелі «Польські атоми без кордону» — Польща реалізує проєкт будівництва двох великих енергоблоків «Westinghouse». Вже 31 березня подані документи на отримання ліцензії на будівництво. Вона планує розвивати ядерну енергетику, хоча до цього в Польщі був тільки дослідницький реактор «Марія». І планує також розвивати малі модульні реактори. Вони вже не тільки знайшли фінансування, а й механізм фінансування великих блоків: польський уряд покриває 30% вартості з бюджету, потім знайшли кредити, в тому числі в банках США. І вони дуже правильну схему організували: треба забезпечити стабільне фінансування проєкту і ланцюги постачання обладнання та інженерних послуг із залученням максимально польських компаній. Для мене, наприклад, було дивно чути — я не знала цього — що 200 компаній Польщі вже брали участь як субпідрядники для «Électricité de France» в атомних проєктах. Хоча в самій Польщі діючих промислових комерційних реакторів немає. Взагалі в Європі різне ставлення. Ми знаємо, що Німеччина, яка відмовилася від атомної енергетики в 1998 році і поступово закривала АЕС, цього року визнала, що це була помилка. Це було політичне рішення — я пам’ятаю цей процес: наприкінці 90-х партія «зелених» була при владі. І насправді будівництво електростанцій на відновлюваних джерелах без розвитку мереж призвело до того, що це стало головним болем для сусідніх диспетчерів. Тому що коли виробництво сонячної і вітрової електроенергії було великим, вони скидували її сусідам з від’ємною ціною — важко було з диспетчеризацією.
Ангеліна Завадецька: Якраз у цьому контексті я хотіла вас запитати: наскільки виправданим є будівництво нових АЕС поряд із відновлюваною енергетикою — вітровими і сонячними електростанціями?
Ольга Кошарна: Виправданим, тому що саме через те, що відновлювані джерела нестабільні — і навіть якщо будувати паралельно установки зберігання енергії — атомна енергетика базова, вона стабільна за будь-якої погоди. Тому я бачу, що є кліматичні цілі, і багато держав розглядає такий симбіоз: відновлювані джерела, атомні електростанції і для балансування — газові потужності, які працюють на ринку додаткових послуг і підключаються в піки споживання. Атомна енергетика низьковуглецева — це вже визнано. Тому в Європі різні держави, наприклад Італія, яка відмовилася від атомної енергетики після Чорнобильської аварії, розглядає такий варіант. Бельгія, яка планувала виводити з експлуатації, продовжує роботу своїх АЕС. Великобританія будується, Франція будує — планує шість енергоблоків, хоча планувала до 2030 року зменшити частку атомної генерації до 50%, але зараз переглянула енергетичну політику. І от такі кризи, як з Ормузькою протокою, штовхають держави розглядати інші енергетичні мікси. Оскільки Україна вже має розвинуту ядерну енергетику, досвід експлуатації, інженерний і кадровий потенціал — я вважаю, що майбутнє об’єднаної енергосистеми України після війни це розвиток потужностей. І не обов’язково великі блоки будувати — можливо, малі модульні реактори, які вже впроваджуються. Наприклад, у Канаді вже будуються, в США — два реактори за різними технологіями. У нас є час побачити, як вони будуть працювати, отримати референтний досвід, розробити регуляторну базу для ліцензування таких реакторів. Ці процеси відбуваються у світі: і в Європі, і в США. Україна теж бере участь у різних робочих групах для уніфікації регуляторних вимог для нових технологій. Наприклад, у Канаді будується малий модульний реактор на киплячій воді General Electric Hitachi потужністю 300 МВт. У США будуються два реактори: TerraPower на розплаві солей і X-Energy — натрієвий реактор. Тобто абсолютно різні теплоносії.
Максим Самойлюк: Тобто це не класичні реактори?
Ольга Кошарна: Натрієві є в Росії, такі реактори експлуатуються. Велика Британія теж, Чехія підписала угоду з Rolls-Royce — це теж малий модульний реактор. Я бачу такий ренесанс. Якщо після аварії на ЧАЕС 20 років нічого не будувалося, після Фукусіми спад вже був не такий значний, то зараз через усі ці кризи та війни повертаються до базової, стабільної та надійної генерації.
Максим Самойлюк: На мій погляд, проблема піару є однією з найбільших проблем ядерної енергетики, тому що після чорнобильської травми в масовій свідомості немає цього ланцюжка: кліматично нейтральне — це в першу чергу атом. Хоча, як ви і сказали, це саме так. А з точки зору чорнобильської травми — наскільки безпечними є ті реактори, які зараз працюють в Україні?
Ольга Кошарна: Перед підписанням угоди про асоціацію наш уряд боявся, що прийдуть місії, оцінять і примусять закрити — як це було, наприклад, у Болгарії чи Литві. Ну, в Литві там реактор чорнобильського типу, там усе зрозуміло. Але ці місії показали, що все добре. З початку незалежності України — з 1991 року — ми приєдналися до всіх трендів щодо підвищення безпеки, модернізували наші АЕС за ці 35 років. Після аварії на Фукусімі ми приєдналися до ініціативи ЄС з переоцінки безпеки з урахуванням уроків Фукусіми, і було визнано, що ми справляємося добре. Є Конвенція про ядерну безпеку, цього року Україна представила національну доповідь — вона подається раз на три роки — і там надається оцінка безпеки. Все добре. Зрозуміло, що чинник війни є джерелом безумовної небезпеки. Зокрема, ми бачили цієї зими, як агресор обстрілював трансформатори на підстанціях магістральної «Укренерго», через які здійснюється видача потужності АЕС — через що потужність зменшувалася і треба було відновлювати ці трансформатори. Поки що Росія червоних ліній не має, тому є така небезпека, що вони обстрілюватимуть відкриті розподільчі пристрої АЕС.
Максим Самойлюк: Крім цього, є ще питання віку реакторів. В українській енергосистемі зараз працює 9 реакторів, усі вони вже працюють понад проєктний термін експлуатації. Наприклад, на Південноукраїнській АЕС другий блок мав пропрацювати 20 років, у 2015 році його роботу безпечно продовжили на 10 років, і буквально нещодавно, наприкінці 2025 року, — ще на 10 років. Тобто зробили перевірку, сказали, що це можливо, і продовжили роботу. Як довго ми зможемо так продовжувати роботу наших АЕС — адже це стосується абсолютно всіх блоків — і чи потрібно нам будувати нові енергоблоки суто на заміну старих? Не про розширення мережі, а суто на заміну. Що нам з цим робити?
Ольга Кошарна: По-перше, енергоблоки №2 Хмельницької АЕС і №4 Рівненської АЕС введені в експлуатацію у 2004 році — тобто 30 років ще немає. По-друге, 30 років за радянських часів був проєктний термін, але з великим запасом. Критичним є стан металокорпусу реактора, і проводяться відповідні дослідження. Безумовно, є старіння під впливом нейтронного випромінювання — це критичне обладнання, на яке орієнтуються. Але раз на 10 років, відповідно до законодавства України, здійснюється переоцінка безпеки з урахуванням досліджень корпусу реактора через зразки-свідки. У США проєктний термін був 40 років, зараз багато енергоблоків продовжено до 60–80 років. Тобто залежить від корпусу. Тому переоцінка безпеки раз на 10 років здійснюється і експлуатація продовжується. Безумовно, все інше обладнання, яке можна замінити, замінюється — корпус критичний. Але я думаю, що 60 років — це реальний термін для експлуатації радянських блоків. Може й більше. Залежить від сталі корпусу. По-друге, я думаю, що будувати треба, але не зараз. Тому коли Енергоатом каже про Хмельницький-3, -4, -5, -6 за технологіями «Westinghouse» — третій і четвертий з невідомою технологією, болгарські реактори чи щось подібне — я думаю, що цього не варто робити. Але я бачу перспективу: Комітет енергетики і комунальних послуг Верховної Ради схвалив проєкт закону про розвиток малих модульних реакторів в Україні. І там є суттєві зміни. Зокрема, передбачено, що приватний інвестор може будувати такі малі модульні реактори — наприклад, на майданчиках теплових електростанцій, що закриваються, або для самозабезпечення металургійних комбінатів. Це відкриє шлях для залучення приватних інвестицій. Малі модульні реактори можна буде будувати на засадах приватно-державного партнерства, я вважаю, навіть під час війни.
Максим Самойлюк: Це цікаво, бо це поєднання найкращого з двох світів: і кліматична нейтральність, і дешевизна в довгому періоді, і стабільність атомки, і децентралізація, про яку ви говорили.
Ольга Кошарна: Так, і маневреність. Тому що, наприклад, побудував один блок — 100 МВт — і він вже виробляє електроенергію; монтується швидко: не 7–10 років, як великі енергоблоки, а 3–4 роки. Він вже виробляє електроенергію, отримує прибуток. Інший блок 100 МВт поряд побудував. Особливо це вигідно, коли вже є електрична інфраструктура — наприклад, на теплових електростанціях, де є трансформатори. Тому це і маневреність для балансування енергосистеми. Я думаю, що це дуже перспективний напрямок.
Максим Самойлюк: Тут не йде мова про те, що Енергоатом має шукати шалені мільярди доларів — це можуть бути і приватні інвестиції.
Ольга Кошарна: Але Енергоатом не хоче конкуренції, тому докладає зусиль, щоб цей законопроєкт не був схвалений. Він постійно заявляє, що підписав 100–500 меморандумів з компаніями, які володіють технологіями ММР, але я впевнена, що він не побудує нічого. Ні великих, ні маленьких.
Ангеліна Завадецька: Я думаю, що про Енергоатом ми окремо поговоримо. Ви згадували польських спеціалістів, які вже працювали з Францією. А що в Україні з людським капіталом у ядерній енергетиці? Чи достатньо у нас людей? Які університети навчають фахівців? І чи є дефіцит — а якщо так, то яких саме спеціалістів бракує?
Ольга Кошарна: Зараз в Енергоатомі працює десь 30 тисяч людей. Були часи, коли було 40 тисяч. Тільки на Запорізькій АЕС до вторгнення працювало 11 тисяч людей — це велика АЕС, 6 енергоблоків, багато ліцензованих фахівців. Половина з ліцензованих в Україні — десь 200 з 415 — були там. Готують фахівців Одеська політехніка, Київська політехніка, Львівська політехніка. І є ще такі династії: в атомних містах, якщо батьки працюють на АЕС, то, як правило, діти теж профорієнтовані в цьому напрямі. Я думаю, що у нас гарна школа підготовки фахівців. Я не знаю, дефіцит яких саме фахівців зараз є. Бо там на АЕС працюють хіміки — займаються водопідготовкою, — електротехніки, електрики, не тільки фізики-ядерники, які керують реактором. Там потрібно багато фахівців різних напрямів — інженерні спеціальності дуже затребувані. А зараз, враховуючи ще ВПК і наші інновації, я думаю, найпопулярнішими мають бути інженерні спеціальності — як це було у 70-ті роки, коли я вступала: тоді був великий конкурс. А зараз у нас економісти, юристи, політологи.
Максим Самойлюк: Ви коли згадуєте про атомку в контексті ВПК — це дуже цікаво. Ви натякаєте на щось?
Ольга Кошарна: Ні, справа в тому, що є багато міфів — наративи, які використовувала Росія: що в зоні відчуження готується брудна або навіть атомна бомба. Це декілька разів у 2022 році виникало. А справа в тому, що Україна під гарантіями МАГАТЕ запрошувала місії — наприклад, на Київський інститут з дослідницьким реактором або на Східний гірничозбагачувальний комбінат, де видобувають уран. І нічого там не було виявлено. Є такий міф, що реактори, які були в Чорнобилі, працювали на плутоній. Це неправда. Так, цей реактор був масштабований з реакторів, які не виробляли плутоній. Ядерне паливо на Чорнобильській АЕС мало збагачення за ураном-235 близько 4,5%. Щоб напрацювати зброєвий плутоній, треба 80–90% урану-235. Плутоній напрацьовується на будь-якому енергетичному реакторі — водо-водяному, уран-графітовому — але це сліди. І щоб вилучити цей плутоній-239, треба все це розчинити. Це неможливо, економічно недоцільно і так далі. Тобто багато міфів навколо атомної енергетики, на жаль, розповсюджується. Я, наприклад, бачила такий вибух знову перед 40-річчям аварії на Чорнобильській АЕС.
Ангеліна Завадецька: До речі, хочу ще запитати про ядерне паливо. В Україні ми використовуємо уран, і в нас є поклади. Але чи ми виготовляємо своє паливо, чи імпортуємо? Яка тут схема?
Ольга Кошарна: Раніше ми використовували російське ядерне паливо, яке було спроєктоване під такий тип реакторів ще за радянські часи. Зараз ми повністю диверсифікували постачання ядерного палива — використовуємо виробництво Westinghouse, американсько-шведський завод працює за цією технологією.
Уран — так, але в нас державна політика щодо розвитку уранового виробництва фактично знищила цей комбінат, якщо чесно казати. Тобто було таке, що урановим концентратом можна було забезпечувати 30% потреб — нам треба 2,5 тис. тонн на рік уранового концентрату. Зараз я не знаю точної ситуації, бо виробництво дуже впало, комбінат занедбаний через вплив, до речі, кадрів, які призначалися Галущенком і Котіним. Як директорів цього комбінату
По-друге, «Енергоатом» заявив, що вже буде фабрикація ядерного палива за технологією Westinghouse в Україні. Але це збірка. Тобто Україна виготовляє головки та хвостовики тепловидільних збірок зі сталі — вони вже пройшли сертифікацію Westinghouse. А все інше — трубки, куди вставляються паливні таблетки, конструкція — це все технологія Westinghouse. Фабрикація — це не виготовлення, як кажуть дехто.
Що стосується нових модульних реакторів — кожен розробник реакторної технології розробляє ядерне паливо. Але можна було б збільшити видобуток урану, виробництво концентрату і постачати, наприклад, на завод, де виготовляють паливо. Це б зменшувало вартість тепловидільної збірки, бо тепловидільна збірка коштує понад $1 млн, а в активній зоні — 163 збірки.
І коли йде планове перезавантаження під час ремонту, виймають десь 42 відпрацьовані збірки і завантажують 42 свіжих на кожний реактор. Є ще два реактори у нас на паливі Westinghouse — це 1-й і 2-й енергоблоки Рівненської АЕС потужністю 440 МВт. Там інша конструкція, і Україна зараз випробовує це паливо, яке постачає Westinghouse.
Максим Самойлюк: Ми обіцяли повернутися до теми «Енергоатому». Пропоную подивитися на нього світоглядно. Що нам з ним робити? Чи маємо ми приватизовувати «Енергоатом» — повністю чи частково? Якщо так, хто потенційно міг би його купити? І чи має вплив — окрім корупційних питань, які тут дуже активно обговорюються — тип власності АЕС, приватна чи державна, на ядерну безпеку?
Ольга Кошарна: Я теж чула, що міністр економіки Соболєв казав про можливість продажу акцій «Енергоатому». Я думаю, що ніхто не купить, бо це не перспективний актив — ви казали, що енергоблоки вже в поважному віці.
Щодо власності — я бачу майбутнє так: я вважаю, що центральний офіс, ця надбудова, є недоцільною. Тому що у нас зараз єдиний монополіст на ринку електроенергії — ринку як такого немає, монополіст «Енергоатом». Я вважаю, що якщо скасувати цей центральний офіс і кожну атомну станцію зробити самостійною юридичною особою, яка працює на ринку електроенергії, у них буде стимул конкурувати, зменшувати витрати, оптимізуватися. Я бачу такий вихід, тому що перед тим як сюди їхати, я почитала довідник цього центрального офісу «Енергоатому». Там стільки зайвих людей, стільки зайвих посад — начальник над начальником, економісти, юристи.
По-друге, я бачу державно-приватне партнерство у розвитку малих модульних реакторів. Яка власність? Électricité de France — державна власність. США — всі АЕС приватна власність. Словаччина, Чехія — державні компанії, але різні моделі. Я думаю, що власність не особливо впливає на безпеку експлуатації. США — це показник: вони теж мають отримати ліцензію від Комісії ядерного регулювання. Там дуже жорсткі інспектори.
Більше того, в США дуже жорстка система регулювання, і адміністрація Трампа виступила з ініціативою спростити її. І це насправді обґрунтовано, тому що є два філософські підходи до державного регулювання ядерної безпеки. Перший — як у США, так званий prescriptive approach, наказовий підхід: коли прописано інструкції, який тип сталі використовувати, всі технічні деталі. І є підхід, як у Великій Британії — я теж була в Інспекції Її Величності з ядерної безпеки — у них критеріальний підхід: задані критерії безпеки, а оператор сам вирішує, які технічні заходи застосовувати, щоб їх досягти. В Україні — інтегральний підхід. І зараз США намагаються спростити свій підхід, бо розгляд усіх цих документів займає задовго.
Чому важливий цей законопроєкт? Тому що там вирішуються зміни до закону про використання ядерної енергії, де написано, що ядерні матеріали належать державі. Через це не можна було — там був важкий процес корпоратизації «Енергоатому» і таке інше. Тому треба змінювати законодавство, щоб могли заходити приватні інвестори. Я вважаю, що насамперед у такі проєкти, як малі модульні реактори — бо це не такі великі капіталовкладення, по-перше, і будівництво відбувається швидше.
Максим Самойлюк: Ми говорили про дев’ять реакторів, які зараз працюють в енергомережі — це без урахування Запорізької атомної електростанції, яка, на жаль, залишається під російською окупацією. Чи може наша енергосистема, яка з 2022 року пережила, здається, стільки всього, що ніхто у світі не переживав, потенційно обійтися без Запорізької АЕС у генерації — можливо, після війни? Змінилася структура споживання електроенергії, і обговорення ЗАЕС на переговорах — це суто політичні питання престижу. Чи нам вона дійсно дуже потрібна?
Ольга Кошарна: Важко сказати, тому що зменшилася кількість населення, деякі енергоємні підприємства зруйновані — наприклад, металургійний завод у Маріуполі. Структура споживання безумовно змінилася. Зараз ми обходимося — якщо у 2020–2021 роках максимум споживання в морози був 27 ГВт, то в цю зиму ми заходили з 18 ГВт. Це значно менше, хоча тоді вважалося, що встановлені потужності разом із тепловою генерацією становили 54 ГВт.
Важко сказати: якщо буде відновлення, безумовно, треба буде розвивати і збільшувати встановлені потужності для відновлення економіки. Зараз ми якось справляємося без ЗАЕС.
Що стосується цього політичного питання — безумовно, Росія не залишить ЗАЕС добровільно. Вона вважається цінним активом. Росія планує підключити її до російської енергосистеми — як намагалася у вересні минулого року та в серпні 2022 року. Вона планувала взагалі експлуатувати станцію і постачати електроенергію на окуповану територію Криму. Але у 2023 році російські військові з воєнною метою підірвали Каховську греблю без погодження з «Росатомом». «Росатом» тиждень був у шоці, бо це питання води для охолодження.
Максим Самойлюк: Бо це питання води для охолодження, так?
Ольга Кошарна: Так. Але, в принципі, вони там планували побудувати нову насосну станцію на річці Конка — притоці Дніпра. Вони планують хоча б один енергоблок ввести в експлуатацію, але я сподіваюся, що наші військові не дадуть — як не дали і минулого року, і у вересні та серпні 2022 року.
До повномасштабного вторгнення ЗАЕС теж перевели на паливо Westinghouse. Чи це заважає росіянам? Там чотири енергоблоки з паливом Westinghouse з різним відсотком завантаження і два — на російському.
Це теж цікава тема. Тому що в квітні 2023 року Росія вже видала дві ліцензії на експлуатацію першого і другого енергоблоку за своїм законодавством. У мене виникає питання — це ж крадіжка ноу-хау. Наприклад, щоб отримати ліцензію на експлуатацію сухого сховища, ця ліцензія належить Westinghouse. Хоча будувала інша американська компанія Duke Engineering, вони купили ліцензію. І в квітні 2023 року Міністерство енергетики США написало «Росатому» попередження, що це переслідується кримінальним правом США — якщо там будуть копіювання документів, використання кодів.
Я впевнена, що вкрали. Я знаю зі своїх джерел, що вони копіювали технічну документацію, отримали доступ до розрахункових комп’ютерних кодів Westinghouse. Тому що Росія все життя так живе — краде і відтворює у себе. Тому що російське паливо мало недоліки: воно було жорстке, не тримало геометричну форму, і для тих реакторів були проблеми в Україні — ми з цим паливом теж стикалися. Я не здивуюся, якщо вони таким чином зробили якісь вдосконалення свого палива.
Але зараз я не бачу протестних листів від США і Westinghouse на адресу «Росатому». Тому, по-перше, експлуатувати станцію удвох чи утрьох — це неможливо. По-друге, відповідати має оператор. І не треба розмивати ці наміри Росії гібридною легітимізацією. Треба, щоб чітко в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, МАГАТЕ, Ради керуючих було написано: «українська власність». ЗАЕС — «українська власність». І українську власність може експлуатувати тільки український персонал з українськими ліцензіями.
Максим Самойлюк: 26 квітня 1986 року сталася катастрофа на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Потім була довга, важка і героїчна робота з ліквідації наслідків катастрофи. Що мене особисто завжди дивувало і вражало — через стінку від четвертого енергоблоку стояв третій, який трохи більше ніж через рік після катастрофи ввели знову в експлуатацію. І він через стінку від зруйнованого четвертого працював аж до 2000 року, коли його остаточно зупинили. Є думка, що те рішення було більш політичним, ніж технічно виправданим — що, наприклад, європейці, які тиснули на Литву щодо закриття Ігналінської АЕС, яку зупинили як вимогу для вступу в Євросоюз, — що й Чорнобиль теж зупинили з політичних міркувань. Чи погоджуєтеся ви з такою думкою? І суто гіпотетично: чи могли ми його не відключати? Як би ми проходили зараз енергетичні виклики, якби у нас був цей третій робочий блок ЧАЕС?
Ольга Кошарна: Почнемо з того, що це визнано: причини аварії — перш за все критичні недоліки конструкції, це перше. Друге — відсутність незалежного органу регулювання ядерної безпеки, який міг би здійснювати перевірки в Радянському Союзі. І людський чинник.
Насправді, ми мали зупинити ЧАЕС, тому що підписали низку угод щодо допомоги в перетворенні об’єкту «Укриття» в екологічно безпечний стан — цей новий безпечний конфайнмент і таке інше. По-друге, усунути ці критичні недоліки було практично неможливо. І я знаю, наприклад, що 15 грудня 2000 року станцію символічно вимикав навіть президент Кучма. Але насправді блок зупинився ще в листопаді — там були великі течі, задіювали тимчасові рішення, а там мінімально контрольована потужність, щоб стрілка, коли повернеш тумблер, впала — і все. Тобто його з технічної точки зору вже не можна було використовувати. Я вже не кажу про паливо для такого типу реакторів.
Ангеліна Завадецька: Ми говоримо зараз, коли вже 14 років триває війна з Росією. На вашу думку, українське суспільство готове до, як ви сказали, ренесансу ядерної енергетики, повернення до розбудови атомних електростанцій? Наскільки загалом суспільство розуміє, як воно працює, що безпечно, що небезпечно?
Ольга Кошарна: Мені важко сказати, тому що я давно не бачила соціологічних досліджень. Я пам’ятаю, що коли я працювала в Центрі Разумкова, там проводилися такі дослідження, ми випускали присвячений цьому журнал. Важко сказати, але я думаю, що пережити такі важкі зими — а майбутня зима буде, на мою думку, теж важкою — і треба готуватися. Я думаю, що люди повинні розуміти, що зараз енергосистема тримається за рахунок атомної енергетики. Це майбутнє.
Максим Самойлюк: А Чорнобильська травма.
Ольга Кошарна: Чорнобильська травма — вже 40 років минуло. Теж якось виліковується, мабуть.
Ангеліна Завадецька: Мені здається, ми сьогодні в нашій розмові достатньо багато проговорили про те, наскільки важлива атомна енергетика в Україні і в світі. Тому глядачі й слухачі зможуть зробити висновки самостійно. Дякуємо вам. Нагадаю, що з нами сьогодні була Ольга Кошарна, експертка з ядерної безпеки та атомної енергетики. Ви дивилися подкаст «Що з економікою?» — проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки «Приватбанку». Я, як завжди, Ангеліна Завадецька і Максим Самойлюк. Дивіться, слухайте, дізнавайтеся про українську економіку.
Більше на цю тему:
