258. «Втратили все — і почали з нуля». Світлана Кобелєва про TEAHOUSE після влучання

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Ангеліна Завадецька: Привіт! Ви слухаєте і дивитеся подкаст «Що з економікою?» — проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. Я комунікаційна менеджерка ЦЕС.

Максим Самойлюк: Я економіст ЦЕС.

Ангеліна Завадецька: Нагадаю, що наш подкаст можна слухати на Громадському радіо та на всіх подкаст-платформах: Apple, Spotify, SoundCloud, і, звичайно, дивитися на YouTube. Підписуйтесь, не забувайте.

Сьогодні разом з нами в студії, як ніколи, багато людей – аж двоє. Це Наталія Колесніченко, старша економістка Центру економічної стратегії, та Світлана Кобелєва, співвласниця компанії TeaHouse, одного з найбільших українських імпортерів-виробників чаю. Будемо говорити про тему відбудови, про великі інфраструктурні проєкти та про відбудову приватного житла й бізнесу.

А чому ми будемо про це говорити? Тому що, з одного боку, у нас сьогодні є конкретний приклад. На жаль, влітку TeaHouse, підприємство в Дніпрі, зазнало російського удару. Поговоримо про це на конкретному прикладі – як відновлюється бізнес.

А з іншого боку, Наталія з ЦЕС працює зараз над дослідженням у межах проєкту «Контроль витрат на відновлення», де вона аналізує масштаби втрат за весь час повномасштабної війни, темпи відбудови та формує рекомендації і для держави, і для бізнесу, як допомогти та як це зробити найкраще в таких умовах, які маємо.

Світлано, хочеться почати з питання до вас. Вночі 26 липня російські війська завдали удару у Дніпрі, і одним із об’єктів враження стало ваше підприємство. Розкажіть, будь ласка, наскільки критичним був російський обстріл? Я так розумію, на щастя, ніхто не постраждав, але розкажіть, будь ласка, чи ви підрахували втрати і які збитки, що знищено?

Світлана Кобелєва: На щастя, дійсно ніхто з людей не постраждав – це було вночі, і нікого на території підприємства не було. Тому ми інколи думали, що якби хтось постраждав, невідомо, який був би настрій.

А збитки — ми втратили майже все, можна без слова «майже». Це виробниче приміщення, виробниче обладнання, станки, сировина, готова продукція – все, що ми накопичували влітку для того, щоб увійти в сезон, втратилося зовсім під нуль.

Максим Самойлюк: А для чаю високий сезон – це якраз осінь, зима?

Світлана Кобелєва: Це осінь. Починається з вересня і триває десь до квітня. Тобто, щоб виконувати всі свої зобов’язання, ми отримували сировину, закупали її – ще якраз у липні були максимальні поставки контейнерів, і ми їх отримали на склади.

Максим Самойлюк: Тобто, якраз росіяни збили підготовку до цього важливого сезону для підприємства, для компанії?

Світлана Кобелєва: Так, це дійсно був важкий удар, і декілька днів ми не знали, що робити.

Ангеліна Завадецька: Чи рахували ви це в грошах? От приблизно скільки втрачено?

Світлана Кобелєва: Так, гроші підрахували, збитки зафіксували, і конкретні суми?

Максим Самойлюк: Все, що ви готові назвати.

Ангеліна Завадецька: Ми, звісно, не будемо наполягати, але якщо це не засекречена інформація…

Максим Самойлюк: Якщо засекречена – то хай залишиться засекречена.

Світлана Кобелєва: Хай вона залишиться засекреченою, бо інколи є такі суми збитків, які навіть страшно собі визнавати й уявляти. Але я можу сказати, що ми подалися на грант на наше обладнання, і в остаточній вартості ми подали на 4 мільйони всього.

Максим Самойлюк: Гривень чи доларів?

Світлана Кобелєва: Гривень.

Максим Самойлюк: Наталіє, давай поговоримо з тобою про збитки в ширшому контексті, тому що, на жаль, ця атака не перша і, мабуть, не остання. Від росіян постраждали тисячі бізнесів по всій Україні. Чи знаємо ми, які сектори економіки постраждали найбільше? Чи простежується певна залежність між цими ударами – що наскільки велика частка сектору в економіці, настільки він і постраждав? Чи більше страждають якісь інші галузі?

Наталія Колесніченко: Дуже гарна оцінка RDNA4 від Світового банку разом з Урядом України. Остання станом на грудень 2024 року.

За цією оцінкою найбільше, звичайно, в Україні постраждало житло. Просто тому, що воно страждає масово – його багато. За секторами найбільші втрати тут (майже 86 мільярдів доларів, шалені суми, насправді). Далі транспорт, через те, що в нас дуже багато втрачено портів, зупинено авіасполучення, і вся транспортна інфраструктура суттєво постраждала.

На другому місці – видобуток та енергетика. Зрозуміло, масовані та прицільні атаки Росії по енергоінфраструктурі мали повністю зупинити нашу економіку. На щастя, цього не сталося. І видобуток: дуже багато шахт, які розташовані на Сході, на Донбасі, були окуповані або зруйновані, або зупинена робота – як це сталося з шахтами в Покровську.

На третьому місці – переробна промисловість, переробка і виробництво чаю, в тому числі й торгівля. Це як виробничі потужності, наприклад, втрата лише Азовсталі і меткомбінату імені Ілліча – це більше $4 мільярдів. Це лише за активами, лише прямі втрати.

А ще, звичайно, є шалені втрати, які пов’язані з тим, що бізнеси змушені були зупинятися, втрачати попит, рухатися в інший бік, перебудовувати логістику, оскільки на початку війни повністю були зруйновані всі наші логістичні зв’язки. І багатьом це таки вдалося – перебудувати логістику, налагодити експорт через західний кордон замість портів і замість того, що рухалося через інші боки.

Схожа дуже оцінка, до речі, у Київської школи економіки: вони оцінюють, здається, $81 мільярд доларів втрат у цих чотирьох секторах. Більшість цих руйнувань, за оцінкою Київської школи економіки, припали все-таки на великі та середні підприємства.

Крім того, можна сказати, що ці чотири сектори, які я назвала, до війни забезпечували половину нашого ВВП у 2021 році та 60% взаємно. Тобто це дуже суттєві економічні втрати, і з ними дуже-дуже важко рухатися.

Максим Самойлюк: Ці чотири — це з житлом?

Наталія Колесніченко: Ні, це не житло, ми житло пропускаємо, тому що це все-таки не про бізнес. Це транспорт, промисловість, переробна та торгівля, а також сільське господарство. Я забула ще сказати, що великі втрати у сільському господарстві, тому що значна територія орних земель окупована, здається, більше 18%. І, відповідно, це там, де ми нічого не виробляємо, бо Росія краде цей врожай, і значні території заміновані, що теж обмежує виробництво і розвиток сільського господарства.

Максим Самойлюк: Тобто, коли ми говоримо про збитки, ми говоримо не тільки про прильоти, про наслідки обстрілів, ми також говоримо про окупацію, про викрадене майно, про заміноване, зіпсоване.

Наталія Колесніченко: Так, цілком правильно.

Максим Самойлюк: Тобто в цілому втрати сягають десятків мільярдів доларів? Сотні мільярдів?

Наталія Колесніченко: Сотні мільярдів доларів – і прямі втрати, і ті опосередковані, які я описала. Шалені суми, які нам оцінює Світовий банк, потрібні на відновлення. Це більше $500 мільярдів, або, наприклад, майже три наших річних ВВП у 2021 році.

Максим Самойлюк: А чому ці суми відрізняються? Чому видатки, потрібні на відновлення, більше, ніж втрати? Тобто ми рахуємо, наприклад, втрати з амортизованою вартістю, а відбудову – як наново, чи як?

Наталія Колесніченко: Швидше за все, що так. Це ті суми, які потребують якихось інновацій, в тому числі. Тобто відбудувати, умовно кажучи, щось таке невеличке – це одна сума. Якщо туди треба додати щось для розвитку, наприклад, для більшої продуктивності праці, то це вже будуть зовсім інші обсяги інвестицій.

Максим Самойлюк: Тобто, коли ми говоримо про півтрильйона доларів, які потрібні Україні для відновлення, це про те, щоб стати кращою версією себе?

Наталія Колесніченко: Хотілося б.

Максим Самойлюк: Світлано, повернімося до вас. Що треба робити після прильоту? На жаль, ви можете про це розказати. Що було найперше, що ви зробили, коли дізналися про цей обстріл, про цю страшну подію?

Світлана Кобелєва: Перше, що зробила, – це написала всім друзям і спитала, хто знає що робити. Тому що не знали, не було ніякої інформації, і поки їхали в машині, ми збирали, нам накидали всю інформацію, які зараз є програми і інструкцію, що робити, які заяви писати.

І що дуже круто, і мене дійсно здивувало, – що у суботу вранці, коли я написала, мені дали контакт одного з профільних комітетів по відновленню, і мені людина відповіла і написала повністю інструкцію, які мені потрібно отримати акти, документи, заяви написати. Це було дуже допоміжно, тому що ми були в розгубленості.

Коли в суботу я вже приїхала у Дніпро, ми почали писати заяви – це заяви до Нацполу, до ДНС, щоб фіксувати збитки. Потім пішла далі процедура по фіксації збитків, фотофіксації; судовий експерт також обов’язково повинен виїжджати на місце, для того, щоб потім це прикладати до заяв інших.

Максим Самойлюк: Дуже цікаво, тобто зрозуміло, що звичайний підприємець, мабуть, не буде думати про те, що трапиться в найгіршому випадку, але якщо, не дай Боже, це трапляється, то інформацію можна знайти?

Світлана Кобелєва: Інформацію можна знайти, вона дійсно є – і в інтернеті, і серед людей, які цим цікавляться, і вони, здебільшого, готові цим поділитися.

Максим Самойлюк: А як розвивалися події в перші дні? От коли ви зрозуміли, що підприємство, мабуть, треба зупиняти, чи воно і так зупинилося? І коли ви зрозуміли, наскільки масштабними є збитки для вас?

Світлана Кобелєва: Розмір збитків ми зрозуміли в той же день, тому що ми бачили, як палає підприємство. І, на жаль, це чай, який не можна зупинити, чи перекрити – він горів потім ще тиждень. Ми втратили всі свої запаси і все своє обладнання, але ми не бачили розмір, що сталося з обладнанням, тому у нас було все ж таки таке слабке сподівання, що його можна буде відновити. Але, на жаль, його спотворило від температури, не можна нічого відновити, і там навіть сама будівля між поверхами провалилася.

Тому ми зрозуміли це одразу. І одразу – це була субота, всі люди вийшли з офісів, всі вийшли на роботу, ми почали в той же день ввечері створювати план відновлення. Це було чітке розуміння, що ми не будемо виходити з ринку, і, так, нам надзвичайно важко, і ми відчували надзвичайне відчуття несправедливості (хоча воно неправильне відчуття, але воно було).

Але всі акумулювали сили і почали розробляти, який товар нам потрібен. Вже у неділю у нас було розуміння, який товар ми можемо в Україні зараз відновити за допомогою своїх горизонтальних зв’язків з іншим бізнесом, які компанії нам допоможуть за аутсорсом. 

Багато компаній нам зателефонували самостійно і сказали: «Не переживайте, ми будемо вас підтримувати». І це така дуже крута підтримка спільноти чайної, тому що ми начебто конкуренти і сильні конкуренти один одному, але найсильніші гравці ринку нам зателефонували і запропонували навіть переналаштування своїх ліній, щоб ми не втратили особливість свого пакування. Інші виробники пакувальних матеріалів також нам подзвонили – я ще не доїхала до Дніпра, і вони подзвонили і сказали, що будуть допомагати відновитися всіма силами.

Тому розробили план відновлення: товар, який ми відновлюємо в перші дні, в перший тиждень, у перший місяць, зв’язалися зі всіма іноземними постачальниками, які в нас є, тому що товар знищений, сировина знищена, і нам потрібно якнайшвидше отримати сировину.

І тут ще для нас складність: не тільки втрата виробничих приміщень і виробничого обладнання, бо в Україні можна перейти на аутсорс, а ось втрата саме запасів оборотних, сировини та комплектуючих матеріалів, які завозяться – чай не вирощується в Україні, вирощується десь тільки 5 кілограмів.

Ось це важко, тому що процес від замовлення до отримання в Україні – десь 3 місяці, і ми дуже просили когось посунути з інших замовлень, щоб отримати свої чаї. І плюс логістика, тому що у нас Червоне море, знаєте, перекрите, не кожна лінія ходить через хуситів – там є одна лінія, яка ходить, але не завжди вона працює. І зараз додаткові втрати – це авіадоставка, коли логісти кажуть: «Ви розумієте, що це контейнер?» Ми кажемо: «Розуміємо, це цілий контейнер, ми не можемо зараз везти морем, бо будемо без товару». І тому переплачуємо за логістичні послуги дуже багато.

Ангеліна Завадецька: Наталю, а в національному вимірі, які галузі зараз відновлюють найшвидше або найбільше хочуть, тому що ми розуміємо, що в першу чергу, з того, що ми назвали, відновлюють житло. А от з бізнесу кого відновлюють? Або є якісь сфери, які взагалі краще, легше просто не відновлювати й поки що забути про них, думати про релокацію. Які сектори відновлюють найшвидше?

Наталія Колесніченко: Я думаю, український бізнес на це не погодиться – не відновлюватись ні в якому разі. І, до речі, мене це просто по-доброму шокує, радує, надихає. Дійсно, я дуже схиляюся перед українським бізнесом, який за весь час продемонстрував таку стійкість і таку адаптивність. І так все швидко відбувається, на жаль, і руйнування, і виклики, і нічні тривоги, і те, що важко знайти персонал, але все одно бізнеси розвиваються, бізнеси працюють і підтримують стійкість держави, насправді, тому що податки – це наша армія, у тому числі. 

Ми в цьому звіті, про який ти згадала, дуже детально дивимося на відбудову і по регіонах, і за видами діяльності. Зрозуміло, що найбільші втрати у нас зосереджені близько до окупованих територій або близько до лінії фронту. Ми навіть такі карти малювали: синя карта знизу і справа, зліва – блакитна карта України. 

Коли ми говоримо про відбудову, то ці диспропорції трошки інші. Все-таки безпекові ризики дуже сильно обмежують відбудову. Чим більші втрати в регіоні, тим менша ймовірність того, що він буде відновлюватися швидко.

Але про види діяльності такого сказати насправді не можна. Хоча найбільші втрати зафіксовані в транспортній галузі, зокрема через авіасполучення, зрозуміло, що зараз його відновити не можна. Але оцей швидкий рух, зміни логістики, те, як підприємства налаштовують за допомогою транспортних компаній нові експортні шляхи, і те, що відкрилися порти – це теж мало значну частку інвестицій у транспорт.

Але найбільші все-таки інвестиції зараз у промисловості. Це включає енергетику, це включає ту промисловість, коли держава за допомогою міжнародних партнерів відновлює нашу генерацію або інфраструктуру. Тобто мені здається, що зараз все-таки більше відновлюють інфраструктуру.

Насправді показники досить високі. Здається, минулого року $12 мільярдів капітальних інвестицій було у промисловості. Це, звичайно, не такі великі суми, як хотілося б, порівняно з втратами. Вони дуже сильно відстають від втрат, але це доволі високі суми. 

Певну роль тут грає, звичайно, і уряд, тому що ми про це говорили, до речі, на минулому нашому місячному випуску: те, що уряд дуже багато інвестує в оборонку. Це дає поштовх розвитку оборонної промисловості, що теж враховується в капітальних інвестиціях саме у промисловості.

І цей суттєвий зсув на те, що більше капітальних інвестицій у нас все-таки в західних регіонах, в умовно більш безпечних регіонах, – це дійсно дуже помітно. І це, насправді, може посилити наші регіональні диспропорції. Вони і так існували, і можливо, в подальшому вони будуть більш суттєві, хоча зараз це важко ще сказати. 

Водночас дійсно, швидкість відновлення, те, що у нас третій рік підряд високими темпами доволі зростає навіть будівництво, – це свідчить про те, що бізнес адаптується, рухається, не зупиняється. І це дуже чудово.

І так, дійсно, якась частина цих інвестицій іде в нові бізнеси, іде в релокацію. Часто через високі безпекові ризики, через те, що обстріли постійні, якщо є така можливість, підприємства переїжджають. Але ми розуміємо, що, наприклад, перевезти металургійний комбінат – це одна вартість, а перевезти якесь невеличке швейне підприємство – це зовсім інша вартість. І людей у тому числі. 

Ангеліна Завадецька: Не хотіла, Наталю, перебивати. Два моменти. Перший звіт, про який ми згадували на початку, з’явиться на сайті ЦЕС наприкінці цього або на початку наступного тижня. Я просто за це теж трошки відповідатиму.

А місячний огляд – це Центр економічної стратегії кожного місяця готує огляд економіки за останній місяць. Також сьогодні у нас, до речі, буде такий огляд. Ми сьогодні записуємо, випуск вийде трошечки пізніше.

Їх теж можна подивитися в категорії «Економіка під час війни» на сайті ЦЕС. 

Максим Самойлюк: Наталю, маю два питання. Перше – чи правильно я зрозумів, що найбільші збитки у нас на півдні та сході, а відновлення, відбудова й інвестиції – на заході країни?

Наталія Колесніченко: Так.

Максим Самойлюк: Дивний дисбаланс, але, певно, зрозумілий. Ти сказала про це, про безпекові ризики. І ще питання про інвестиції – ці $12 мільярдів.

Чи знаємо ми, чи це іноземні інвестиції, чи це український бізнес складає?

Наталія Колесніченко: Переважно український бізнес. Вся відбудова, все, що у нас триває – будівництво і вкладення капітальних інвестицій – іде за рахунок власних коштів підприємств. Є певна грантова підтримка від міжнародних партнерів, але вона невеличка і, більшою мірою, мені здається, спрямовується на середній та малий бізнес, тому що розміри грантів обмежені.

Є ця програма «5-7-9» або якісь додаткові грантові програми від уряду, але, насправді, вони не дуже значні, тому що у бюджету не так багато грошей на відбудову. На жаль, все-таки оборона і безпека в пріоритеті.

Ангеліна Завадецька: Світлано, ви вже згадали про підтримку від інших бізнесів. І це дуже приємно чути. Я думаю, кожен з нас бачив, як постраждала кав’ярня – інші питають, допомагають. Так само люди, бізнеси. Тобто всі всім допомагають. Це надзвичайно потрібно й приємно спостерігати. Скажіть, будь ласка, чи відчули ви таку ж підтримку з боку держави? І ви вже згадали про грант, що подалися на нього.

Розкажіть, будь ласка, наскільки багато таких можливостей ви знайшли? Як цей процес також відбувається? Які «острівці підтримки» ви відчули?

Світлана Кобелєва: Ми подалися на грант на відновлення переробних підприємств. І, як нам усі казали: «Клас, ви будете першими! Ви перші, хто йдете по цій програмі». І коли я вже зв’язувалася з Ощадбанком, щоб розуміти, чи правильно, чи неправильно, вони казали: «Ми самі до кінця не знаємо, бо знову ж ви йдете першими». 

Але саме людська підтримка дуже класна і сильна, тому що якщо видають час на доопрацювання якихось документів, то цей час дають, підтримують і залишаються з тобою в контакті, розповідають, які документи тобі потрібні. Тому що, зрозуміло, якщо я займаюся своїм бізнесом і розуміюся в чаї, у постачальниках, то мені, як людині чи як професіоналу, важче зрозуміти навіть бізнес-плани, які потрібно написати саме спеціалізовані, що потрібно туди внести, щоб воно правильно й коректно відповідало вимогам законодавства.

Тому ось тут підтримка людей, які працюють у цій сфері, у державній сфері, в державних банках, – ми це відчували всією компанією дуже круто. І коли вони виїжджали на місце пожежі й усе це дивилися, вони побачили реальність, яка є. Тому це дійсно було відчутно.

Що ще знаходили, але до того ще не дійшло: це як ви питали – що розробили першим. Першим ми розробили план, що ми відновлюємо з товару, а потім ми почали думати, де на це шукати гроші.

Спочатку ми почали замовляти і це робити, і такої впевненості, що ми не знайдемо, у нас не було. І ось ця грантова підтримка невеличка, але вона дає впевненість, що хоча б якусь частину ти можеш закрити грантовими грошима і хоча б про це не думати. Умовно так: у нас більшість втрат – це сировина. Її ніхто ніде не покриває. І ми сировину шукаємо якраз більш кредитними грошима – і по програмі «5-7-9», і з гарантіями ЄБРР, і всім іншим. Але і там є складності, коли компанія втрачає все своє майно. Під ці кредити потрібне забезпечення, потрібне заставне майно.

І ось це все створює певні складнощі, але, знову ж таки, ми відчували підтримку і з боку держави, і з боку банків, з якими ми співпрацюємо й ведемо бізнесову діяльність, і з боку наших конкурентів, і з боку наших покупців. Вони нам надавали кредити, відправляли умовно гроші по передплаті, і передплачують товар, якого в нас ще немає.

Це також створює відчуття, що ти потрібен, і ти обов’язково знайдеш усі ці додаткові інвестиції, які тобі потрібні для розвитку чи відновлення бізнесу. 

Максим Самойлюк: Але це й велика довіра до вас, насправді, бо люди все-таки, я не думаю, що даватимуть гроші, якщо вважатимуть, що ви не зможете з цим впоратися.

Світлана Кобелєва: Це дійсно велика довіра, і це такий величезний шлях, який пройдений разом у цій чайній спільноті. І це немаленькі суми, які нам дають на відновлення наші партнери. 

Максим Самойлюк: Наталю, ми вже трохи торкнулися цієї теми. Загалом, як фінансують відбудову, може, у відсотковому співвідношенні, хто платить найбільше? І чи платять росіяни, чи ні?

Наталія Колесніченко: Оце, на жаль, ні. На жаль, росіяни не платять, компенсаційних механізмів зараз не зроблено, тому що вони вимагають насамперед міжнародної підтримки, прийняття рішення щодо компенсації, репарацій і так далі. Це все на паузі.

Хоча Європейська комісія разом із низкою країн зараз над цим працює, здається. Нещодавно, 9 вересня, було якесь чергове засідання. Кажуть, що цей компенсаційний механізм, його загальні риси вже десь на фінішній прямій, але все-таки, як я вже казала, все, що відбудовується, відбудовується переважно коштом самого бізнесу. І за підтримки бізнесу ми в рамках нашого звіту проводили декілька опитувань, розгорнутих фокус-груп із бізнесом, хто міг і хотів із нами поділитися інформацією. То дійсно, вони кажуть, що ця підтримка «бізнеса бізнесу» – розстрочка платежів, відтермінування поставки товару або якісь попередні закупівлі, те, що можуть партнери надати одне одному як підтримку, – це дуже важливо. І крім коштів підприємства, які воно має, на другому місці стоїть взаємопідтримка українського бізнесу й українців загалом.

Максим Самойлюк: Наскільки значні грантові в обсягах держави?

Наталія Колесніченко: На жаль, не можу тобі сказати точних сум, але насправді вони, мені здається, не дуже великі. І те, що вони спрямовані більше на малий і середній бізнес, трохи обмежує можливості великих підприємств. Обсяги не дуже великі, особливо порівняно з втратами. 

Максим Самойлюк: До речі, цікаво, що ти це згадала про великі підприємства. Тому що ми часто, коли говоримо про підтримку бізнесу, про відбудову, чомусь природно говоримо насамперед про малий і середній бізнес. Але насправді великий бізнес теж страждає, і його роль теж дуже висока. І, як я розумію, у нього також є труднощі з пошуком фінансування й відбудовою. Тому що, з одного боку, програми здебільшого спрямовані на менший бізнес, з іншого – у них і потреби набагато більші, чисто арифметично, бо вони більші.

Чи можемо ми тут побачити якісь позитивні тенденції чи загалом якусь статистику?

Наталія Колесніченко: Великому бізнесу простіше, якщо є інші потужності, налагодити виробництво на них.

Тобто, умовно кажучи, якісь потужності Метінвеста були втрачені – це тільки металургійні комбінати, які були в Маріуполі. Але зараз представники Метінвеста кажуть, що вони працюють на 65–70% попередньої своєї довоєнної виробничої потужності, тому що на тих комбінатах, які залишилися, вони налагодили виробництво. Дуже, до речі, показовий приклад із шахтами в Покровську, яких замістили імпортом коксівного вугілля, яке дуже потрібне для металургії.

Можна навіть зараз уже побачити, що металургійне виробництво потихеньку починає відновлюватися порівняно з минулим роком.

Максим Самойлюк: Але ж це б’є по собівартості. 

Наталія Колесніченко: Так, звичайно, це б’є по собівартості, рентабельність стає зовсім іншою, але утримати ринки, у тому числі експортні, які були у підприємств, – це теж важливе завдання. І навіть частину свого внутрішнього ринку утримати – це теж важливо для бізнесу і дає перспективи для подальшого розвитку й відбудови.

Максим Самойлюк: Світлано, до речі, як на вас вплинула з точки зору рентабельності ця вся історія? Погано чи дуже погано?

Світлана Кобелєва: Дуже погано. Але сподіваємося, що якраз це буде невеликий період, коли буде дуже погано.

Якраз у нас багато «з’їла» логістика, і що зараз вийшли контейнери, які пішли морем. Десь із січня ми сподіваємося, що рентабельність повернеться в нормальні межі. Там буде кредитне навантаження додаткове, але саме по товару вона повернеться.

Максим Самойлюк: А ще цікаво, раз ми вже заговорили про це, про логістику історично. У 2022-му році, коли почалася повномасштабна війна, закрилися порти. У вас же теж, певно, логістика сильно постраждала?

Світлана Кобелєва: Так, повністю через порти.

Максим Самойлюк: І ви переключилися, мабуть, на якісь інші шляхи?

Світлана Кобелєва: Як і всі, ми переключилися на порти Польщі, Констанци в Румунії, Німеччини. Дивилися кожного разу, куди вигідніше, куди швидше. Ми досить швидко адаптувалися до цього. Найскладніше було, коли були страйки на польському кордоні.

Ось тоді це було дуже складно, тому що є все одно «плече» доставки, до якого ми звикли, як ми планували. І у багатьох компаній просто зник чай, зник товар, а все одно люди звикли його пити. Це наш такий національний продукт, хоча ми його в себе не вирощуємо.

Максим Самойлюк: Як і суші. 

Ангеліна Завадецька: Суші?

Максим Самойлюк: Суші – національний продукт. Мені здається, це вже частина української кухні. 

Ангедіна Завадецька: Я про борщ тут говорю в подкасті, про якісь набори овочеві.

Максим Самойлюк: А чи були авіарейси чайні до війни – Китай і Дніпро? Чи не возили?

Світлана Кобелєва: Не возили. Це дорого, немає сенсу авіарейсами возити.

Максим Самойлюк: Але зараз ви возите.

Світлана Кобелєва: Вимушено для того, щоб пришвидшити, наздогнати. Інакше воно буде плестися десь 50 днів. Це дуже довго.

А з Китаю до Варшави буквально вчора приземлився наш контейнер. Два дні він летів, ще буде тиждень їхати машиною.

Ангеліна Завадецька: У мене ще є таке, можливо, загальне питання. Чи помічаєте ви, що бізнесу стало менше? Тобто, що змінюється підприємницька культура, і люди, які назбирали капітал, менше хочуть і готові вже свій бізнес відкрити або масштабувати через воєнні ризики? 

Світлана Кобелєва: Не знаю. Ми такого не помічаємо. Саме в нашій сфері вона розвивається і показує ріст класних нових брендів, які виходять на ринок. Люди вкладають. Здається, рік тому з’явився великий бренд Graff, який вів Андрій Здесенко і зайшов як дуже великий гравець на ринок. Тому такого, щоб перестали вкладати саме в нашу сферу, – не бачимо. Навпаки, все розвивається, і маленький бізнес відкриває магазини чайні, бо вони можуть переналаштуватися з іншої сфери. У чай більше йдуть, тому що здорове харчування, здоровий спосіб життя стає зараз пріоритетом. Треба ж силами триматися та дочекатися перемоги.

Ангеліна Завадецька: Світлано, мені ще стало цікаво. Я помітила, що TeaHouse з’явився в «Сільпо». Можливо, ще й в інших магазинах. Це я просто заручник обставин, поряд тільки є «Сільпо». Куди ви найбільше продаєте? Тобто через інтернет-продажі особисто люди купують, або це певні поставки чи в заклади, чи в мережі супермаркетів? 

Світлана Кобелєва: У нас є декілька напрямів, які ми розвиваємо, як ми продаємо.

Перший – це якраз національні рітейли. І якраз вони від нас найбільше постраждали, бо це для них була велика поставка, підготовлена на сезон. Ми домовилися майже з усіма великими рітейлерами про те, що там буде стояти наш чай, і ми будемо забезпечувати їх якісним товаром.

Інше – це гуртові продажі. Будь-де по Україні, хто має чи свою невелику компанію, чи велику дистриб’юторську компанію, – вони купують наш чай і продають як дистриб’ютори. І також це система, мережа TeaHouse, яка представлена і офлайн-магазинами по Україні, і онлайн-магазинами по Україні.

А вже HoReCa (готелі, ресторани, кафе — ЦЕС), бари, кафе, ресторани – це вже трошки менше. Вони частіше беруть через дистриб’юторів, аніж у нас напряму.

Максим Самойлюк: Ще маю таке складне питання, можливо, філософське: чай чи кава? І що популярніше в Україні?

Ангеліна Завадецька: В мене було схоже.

Світлана Кобелєва: Я завжди за чай. 

Ангеліна Завадецька: Але в TeaHouse є кава.

Світлана Кобелєва: Є кава. Наш власний бренд кави є. 

Ангеліна Завадецька: Це вимушено просто, тому що люди п’ють і чай, і каву.

Максим Самойлюк: Чи не вимушено? 

Світлана Кобелєва: Це не вимушено. Ми кажемо, що ми не хейтимо нікого, що можна пити чай, можна пити каву, можна пити американо, а можна пити фільтр. Будь ласка, пийте все, що завгодно, і будьте задоволеними. 

Максим Самойлюк: Пийте все, що завгодно, якщо це зелений чай.

Світлана Кобелєва: Так, так, так. Але зараз те, що ми бачимо, – йде перебудова споживацьких тенденцій на те, щоб більше споживати чаю, ніж кави. Якраз тому, що всі трохи стомилися бути суперенергійними і супертонізованими. Як кажуть також науковці, коли ми зранку п’ємо каву, кава не робить нас бадьорішими, а створює відчуття, ніби ми не втомлені. Вона ховає це відчуття втоми й не дає тієї сили, яка є, і люди це відчувають, і їм потрібно щось інше. 

Тому зараз дійсно відмовляються від алкоголю, і коли ми спілкуємося з тими, хто продає вино, вони кажуть, що вони це відчувають, що споживання алкоголю зменшується. І по світу, і в Україні. Я їм співчуваю, але мене це радує. 

Максим Самойлюк: Це прекрасно. 

Світлана Кобелєва: Тому що споживання якісного чаю (чому й відкриваються нові компанії з якісним продуктом) — це сповільнення, медитація, це якісний продукт. Можна з будь-якої сторони підійти, але таке відбувається – і це круто. 

Максим Самойлюк: Раз уже ми заговорили на загальні чайні теми, у мене ще виникло питання: крім китайського чаю, і, можливо, крім шрі-ланкійського чаю, який чай є хорошим? 

Світлана Кобелєва: Цейлонський називається.

Максим Самойлюк: Вибачте, цейлонський чай. А грузинський чай, азербайджанський чай – це хороший чай чи ні? 

Світлана Кобелєва: Азербайджанського ще класного не зустрічала. А у грузинів є національна підтримка виробництва чаю. У них були дуже великі чайні плантації, якраз коли Грузія не могла забезпечити Радянський Союз чаєм вдосталь, в Україні з’явилися чайні плантації – експериментальні, під Мукачевим, до речі, у Закарпатті. Якщо комусь захочеться, туди навіть можна їздити на екскурсію й дивитися, як чай вирощується. І це була дуже перспективна чайна плантація. 

Але, повернувшись до Грузії: у Грузії воно потім почало занепадати. Поки там були китайці – у них був якісний чай, а потім, як кажуть грузини, «за що візьметься грузин – усе лоза виходить». 

І зараз почалося якраз відновлення за підтримки грузинської держави чайних плантацій, які були закинуті. Зараз знайти якісний грузинський чай можна, і він і на ринку України також буває представлений.

Максим Самойлюк: А що потрібно в Україні зробити, щоб у Закарпатті вирощувати чай? Чи це можливо з точки зору клімату?

Світлана Кобелєва: З точки зору клімату – можливо. І якраз люди, які займаються відновленням чайної плантації, кажуть, що чай росте, і це можливо. Але там знову, повертаючись до інвестицій, – це величезні інвестиції: як грошові, так і людського ресурсу.

Потрібно все ж таки фермерство. Фермерство чайне – воно трохи інше: потрібно доглядати, дивитися, приділяти час, увагу, збирати. І у нас ще немає таких людей, які б хотіли. Ну і плюс це дуже довгострокова ідея: це не рік, не два, не три. Якщо ми будуємо собі плани на відновлення або просто на життя бізнесу  – на пів року, рік, три, – то, коли ми кажемо про чайну плантацію, потрібно розраховувати на 5, 10, 15, 20 років. І з такою перспективою дивитися та розбудовувати це. 

Ангеліна Завадецька: От як ми говорили в позаминулому подкасті з Андрієм Бородським – так само про гірничовидобувну сферу, де теж інвестиції через сім років перші.

Максим Самойлюк: З паном Баштанником ми теж говорили про овочі та фрукти, що там також потрібні інвестиції на більш довгострокові періоди, ніж на один сезон, як у нас заведено.

Світлана Кобелєва: Так, тому зараз із-за кордону привезти чай вигідніше й результативніше, ніж вкладати. Це вже більше як хобі, як якась соціальна місія у людей – щось відновлювати, показувати, щоб не потрібно було їхати тільки на Шрі-Ланку, щоб подивитися, як росте чай.

Ангеліна Завадецька: Наостанок у нас є таке вже традиційне питання до наших гостей. А що з економікою? Хтось бажає відповісти на це?

Наталія Колесніченко: Тримається.

Світлана Кобелєва: Відбудовується. 

Ангеліна Завадецька: Добре, що все в такому теперішньому часі. Працюємо. 

Максим Самойлюк: На минулому подкасті ми отримали відповідь: «Дуже погано з економікою», тому це вже краще. 

Ангеліна Завадецька: Ви слухали подкаст «Що з економікою?» — проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку.

З нами були наші дві чудові гості – Наталія Колесніченко та Світлана Кобелєва. Дякуємо, що дивилися, слухали.

Підписуйтеся на нас у соціальних мережах, слухайте на Громадському радіо, на усіх подкаст-платформах – і до наступних зустрічей. 

Максим Самойлюк: Купуйте чай TeaHouse і каву!

Інші подкасти «Що з економікою?» за посиланням.