fbpx

Правильний діагноз – смертельне лікування: аналіз рецептів порятунку економіки від Олексія Любченка

27 Липня 2021
Поділитись

Новий міністр економіки Олексій Любченко оприлюднив на LB.ua свій програмний текст. Він розповів як бачить розвиток економіки країни в найближчі роки. Міністр правильно ставить діагноз. Але його «рецепти» посилення економіки подекуди суперечливі, а подекуди просто лякають. Більша частина пропозицій не стосується повноважень міністра економіки та повторює відому популістичну мрію – надрукуємо грошей, збільшимо бюджетні видатки та дефіцит. При цьому реальні виклики в рамках його повноважень в програмному тексті … пропонується не чіпати. Глобалізація, переміщення вгору по світових ланцюжках вартості, залучення інвестицій у технологічні сектори – пан міністр вважає, що чарівний потяг Санти вже пішов, і Україні залишається тільки сподіватися на внутрішній попит українців.

Міф про «ефективного власника – державу»

Візьмемо думку про слабку інвестиційну привабливість, низьку продуктивність, повільне зростання і дедалі більше відставання від сусідів. Це правда, і це дійсно проблеми економіки України. Обсяги капіталовкладень дійсно наводять сум – і в цілому, і мізерне фінансування їх через банківський кредит зокрема. Але методи, запропоновані для вирішення цієї проблеми, йдуть у розріз із принципами стійкого та безпечного економічного розвитку.

Міністр пропагує розширення державного втручання та державної підтримки. Це поганий рецепт: достатньо порівняти десятиріччя державної підтримки вугільної галузі з кількома роками розвитку ІТ індустрії в умовах невтручання урядовців та низького оподаткування. Мільярди гривень, витрачені намарно на вугільну промисловість – проти мільярдів податків, сплачених ІТ-компаніями та спеціалістами говорять про ефективність української держави як “успішного” менеджера більше, ніж це сказали би сотні статей.

Уряд має настільки ж сумнівну «історію успіху» чи не в кожному державному підприємстві. Проте, реальні історії успіху за рахунок державної підтримки в Україні є у олігархів та чиновників, що успішно купують вілли у Франції чи орендують офіси у Лондоні. В статтях науковців це називається «захопленням» держави і є характерним для країн пост-радянського простору. Для України в тому числі.

Зараз все буде інакше? А на яких підставах міністр в це вірить?

Державна частка в економіці зараз висока, навіть без врахування державних підприємств, – приблизно на 10% вища за середній показник у регіоні. Україна перерозподіляє через бюджети різних рівнів та пенсійний фонд майже половину ВВП. Ця сума суттєво зросла під час коронакризи. Кошти не беруться нізвідки — їх віддає уряду населення та бізнес, купуючи товари, отримуючи зарплати, прибуток та сплачуючи податки. А про ефективність українських чиновників у розпорядженні грошима ходять легенди.

Оптимальна частка держави, за різними підрахунками, становить від 35% до 37% ВВП для випадку України. Вивільнення частини коштів для продуктивного приватного сектора зумовило би економічне зростання.

Міф про «безпечний бюджетний дефіцит»

Одна з ідей, як профінансувати збільшення видатків – це «вирівнювання податковим навантаженням». Ми не абсолютно точно розуміємо, що тут мав на увазі пан міністр, але скоріше за все, у одних компаній та секторів кошти вилучатимуть через податки, щоб спрямовувати їх на користь інших компаній та секторів. При цьому не факт, що більше оподатковуватимуть прибутки олігархів у видобувному та енергетичному секторах.

Друга наскрізна думка – фінансувати бюджетні видатки через збільшення бюджетного дефіциту. Це зажене країну глибше у боргову пастку. Доведеться витрачати все більше коштів платників податків на відсотки за кредитами – а вони і так вже становлять “десятину” – приблизно десяту долю бюджетних витрат.

Ідея збільшення дефіциту та нарощування боргів протирічить стратегічним документам – і Стратегії 2030, і основному фіскальному плану – бюджетній декларації на 2022-2024 роки. Пан міністр точно знайомий з ними, адже сам згадує їх на початку свого тексту, але чомусь пише прямо протилежні речі. Стратегії містять цілком розумні положення про зниження частки держави у ВВП та зменшення бюджетного дефіциту. Міністерство фінансів, відповідальне за фіскальну стабільність, послідовно обстоює цей шлях. Нові пропозиції міністра економіки в цій сфері, по-перше, руйнівні для фіскальної стабільності, а по-друге, стосуються відповідальності іншого міністерства. Ліва рука не знає, що робить права?

Міф про безпеку «друку грошей»

Іще одна ідея міністра – профінансувати великий бюджетний дефіцит через друк грошей, але примудритися не спровокувати таким чином високу інфляцію. Чарівний спосіб дещо нагадує ідеї комунізму. Він теж виглядає красиво на папері, але ще нікому не вдавалося зробити це в реальності.

Треба визнати – в світі економісти зараз обговорюють ММТ або “Сучасну теорію грошей”, розроблену виходячи з американських реалій. Зараз вона має пройти перевірку на міцність — після щедрого «розкидування грошей з вертольотів» в США та Європі інфляційні очікування зростають навіть там, хоча поки що досить помірно і у більшості – в цінах активів (цінні папери, нерухомість).

Та для країн, що розвиваються, друк грошей неминуче призводить до підвищення цін. Тут «плавало» вже багато країн, і Україна теж. Збільшення кількості грошей в обігу провокує зростання цін – локально вироблена товарна маса просто не встигає за швидким ростом монетарної, а значить грошей стає більше, при незмінній кількості товарів, і ціни на них зростають. Надруковані гривні використовують для купівлі імпорту (в окремих випадках їх просто виводять за кордон в офшори), і це збільшує попит на валюту, послаблює курс гривні. Послаблення курсу, в свою чергу, знову провокує зростання цін.

Тож прості українці заплатять за політику друку грошей двічі: перший раз через зниження купівельної спроможності своїх зарплат та пенсій внаслідок зростання цін, другий раз – через знецінення заощаджень в гривні через девальвацію. Політикам важливо пам’ятати: 90% українців впевнені, що зростання цін і девальвація гривні вигідні олігархам, а не простим людям, і інфляція – завжди болюче суспільно-важливе питання.

Монетарна політика, політика інфляційного таргетування та згладжування коливань валютного курсу знаходяться у віданні незалежного Національного банку України. Стримування цін — його ключове завдання, і, зважаючи на останнє підвищення ставки, позиція НБУ не змінилася.

До речі, нормативи банківського кредитування, які хоче пом’якшити пан міністр, теж у віданні НБУ — це політика макропруденційного нагляду, і покликана вона недопустити нового “банкопаду”, спричиненого надмірно ризиковою поведінкою банків. Міністерство економіки не є регулятором цього сектору.

А що з безпосередньою сферою відповідальності? А нічого.

Тож, у фіскальній та монетарній політиці, які є прерогативами Мінфіну та НБУ, пан Любченко пропонує ризикнути макростабільністю заради сумнівних перспектив державного стимулювання обраних. Що ж до безпосередньої зони відповідальності Мінекономіки — експорту, міжнародних торгових угод, українського місця в глобальних ланцюжках вартості — то пан міністр просто вважає, що це «не на часі». Що Україна вже пропустила потяг глобалізації, і їй нема чого намагатися шукати своє місце у світовому поділі праці. Краще сфокусуватися на локальному ринку, ніж вбудовуватися до світової економіки. І це в часи, коли навіть найменші українські стартапи одразу орієнтуються на глобальну аудиторію, знаючи, що і попит, і кошти інвесторів на розвиток, і колаборації – це все чекає на них у глобальному світі! Нам просто фізично боляче це читати.

Україна дійсно має багато населення, але внутрішній споживчий попит на локальну продукцію суттєво обмежений низькою купівельною спроможністю та конкурентними імпортними товарами. Інвестиційний попит – попит на технологічні промислові рішення та устаткування – в світі давно задовольняється через глобальних гравців. А що буде через десять років, коли старіння та міграція населення все більше позбавлятимуть Україну її відносної переваги?

Ми ніяк не можемо пояснити такий зародковий ізоляціонізм на фоні тенденцій, що просто кричать про протилежне – буму інвестицій в технологічні галузі, тренд переміщення виробництв з Азії ближче до кордонів Європи, успіхів українських експортерів у топових сегментах сільського господарства, меблів, технологічних продуктів. Мабуть завдання зробити Україну успішною частиною регіональної, а потім – світової економіки, – складніше, ніж надрукувати кошти та роздати їх по “точках зростання”.

З іншого боку, пан міністр таки пише про гарний інвестиційний клімат через реформу судів та АМКУ а також дерегуляцію підприємницької діяльності. Ось на останньому дійсно варто зосередити зусилля, оскільки це по-перше, потрібно бізнесу та по-друге є його безпосередньою відповідальністю.

X