Кому і навіщо потрібні міністерства? А особливо промислове

27 Липня 2020
Поділитись

Кабмін все-таки повернув в свою структуру окреме міністерство, яке буде займатися промисловістю. Що б не говорили чиновники, нічого, крім лобіювання інтересів наявних підприємств і бажання заспокоїти виборців, за цим не стоїть. В уряді здорової людини таке міністерство не потрібно.

Навіщо взагалі потрібні міністерства?

В більшості інших напрямків, які координують різні міністерства, справи йдуть так: У відповідних сферах є різні особливості, так звані провали ринку, через які ринок не працює ефективно, і його доводиться регулювати.

Це такі особливості, як загальний ресурс, підвищена концентрація (аж до природної монополії), зовнішні ефекти (частіше негативні), асиметрія інформації або суспільне благо. Іноді відразу кілька таких ефектів водночас (як в енергетиці, наприклад). Сукупність підходів та інструментів регулювання в певній сфері дає сферу політики, формулюванням і реалізацією якої і займається міністерство.

У випадку промисловості мова частіше йде про класичні комерційні ринки.

В основному, державі не потрібно втручатися в їх роботу (умовно, допомагати їм робити щось корисне і не давати робити шкідливе). Хіба що здійснювати технічне регулювання, але цим займається відповідний департамент в Міністерстві розвитку економіки, торгівлі і (поки що) сільського господарства. Або, скажімо так, не потрібно регулювати настільки широко, щоб це вимагало окремого міністерства і тим більше профільного віцепрем’єра. Загалом, щоб це вимагало формулювання політики і лобіювання її на більш високому рівні.

Єдине можливе виключення – оборонно-промисловий комплекс. Тут водночас є і стратегічний компонент, і державні активи. Однак для управління цими активами не потрібно ціле міністерство. Крім того, ця галузь вже представлена ​​в уряді – цим займається департамент в тому ж МЕРТі і профільний заступник.

Решта галузей промисловості ринки важливі, ніхто не сперечається. Вони великі – на переробну промисловість припадає близько 12% українського ВВП. Втім, на сільське господарство не сильно менше, а на торгівлю – навіть більше. Однак промисловці можуть просто працювати. Як, наприклад, працюють айтішники без профільного міністерства. Які, до речі, в основному працюють на аутсорс – повноцінних продуктових компаній в Україні меншість. Тобто, вони успішно прилаштувалися в світові ланцюжки.

Машинобудівники теж так можуть. Чи не втомлюся приводити ось який приклад:
Одна з успішних галузей з цієї категорії – виробництво електричної проводки для автомобілів. На цьому вузькому, здавалося б, ринку в Україні вже працює відразу три європейських компанії, а також дві японських і одна американська. Вони постачають проводку для таких європейських грандів автопрому, як Audі, BMW, Lamborghini, Mercedes, Opel, Porsche і Volkswagen.

Причому більшість цих виробництв були побудовані з нуля. Інвестори виходили з необхідності задовольнити потреби клієнтів, а не зберегти давні виробництва і робочі місця. Крім того, їм не потрібні були пільги і преференції. Їх ніхто не визначав як «стратегічної галузі», якій потрібно допомагати.

Але для міцних господарників (тм) цього, мабуть, недостатньо. Інакше, власне, не було потреби ось це все затівати. Вони хочуть, щоб все було по-справжньому. З субсидіями і податковими пільгами, все як вони люблять з часів вільних економічних зон. Спойлер такої політики ми побачили ще до створення міністерства – законопроекти про локалізацію, індустріальні парки і інвестиційних нянь. Правда, це вже рішення рівня парламенту, тому знову незрозуміло, навіщо потрібно спеціальне міністерство.

Варто нагадати також, що навіть фіскальні стимули не допомогли декому підкорити світовий ринок. Максимум – місцевий, і то тільки на час дії пільг (багато лобісти апелюють до того, що мовляв всі ці пільги – це тимчасово, тільки щоб допомогти стати на ноги). У 1998 році на Запорізькому автозаводі почали великовузлове складання трьох моделей Daewoo. І дійсно, Lanos став найпопулярнішою машиною в країні.

Однак після скасування пільг і зниження ввізних мит конкурувати з імпортом було все складніше. У 2014 році виробництво майже припинилося. У 2018 році почалася процедура банкрутства. А основний бенефіціар продовжує торгувати німецькими нелокалізованими мерседесами.

До речі, про Daewoo. У новій хвилі дискусій я (поки що) не встиг почути слів «дзайбацу», «кейрецу» і «чеболь», але попереднє покоління лобістів промисловості було більш ерудованим і часто посилалося на досвід Японії і Південної Кореї. Мовляв, за допомогою будь-яких преференцій величезним корпораціям ці країни стала економічними «тиграми» та завалили своєю продукцією весь світ. При цьому забуваючи купу нюансів – політичний лад, менталітет і т.д.

А головне – східні фінансово-промислові групи постійно змінювалися. Те, що представляли собою ці групи 90, 60, 30 років тому і являють зараз – це різні бізнеси. Samsung починалася з виробництва рисової муки, LG – крему для обличчя, Daewoo – текстилю та одягу (і лише в Hyundai спочатку теж займалися автомобілями). Але далі пріоритети змінювалися відповідно до мінливої ​​кон’юнктури. Що до речі, теж нічого не гарантувало – Daewoo, друга за величиною група, не пережила азіатської фінансової кризи, збанкрутувала і була ліквідована.

І, знову ж таки, в цих країнах немає окремого міністерства, яке займається промисловістю (або тим більше якимись “стратегічними” її галузями). В Японії ці функції виконує Міністерство економіки, торгівлі і промисловості, в Південній Кореї – Міністерство торгівлі, промисловості та енергетики.

Так що цілком можна було залишити координацію промисловості МЕРТ і повернути виділене Міністерство аграрної політики. Там провалів ринку куди більше, ніж в промисловості.


Читайте у ЗМІ
Оригінал на Liga.net
X