285. Металургія помирає? Закриті цехи, дорога електрика та «зелені» податки

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Ангеліна Завадецька: Привіт! Ви слухаєте або дивитеся подкаст «Що з економікою?» — проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. Я — комунікаційна менеджерка ЦЕС.

Максим Самойлюк: Я — економіст ЦЕС.

Ангеліна Завадецька: З нами сьогодні Олег Крикавський, директор зі зв’язків з державними органами компанії «АрселорМіттал Кривий Ріг» — найбільшого виробника прокатної сталевої продукції в Україні. Пане Олеже, вітаю!

Олег Крикавський: Добрий день!

Ангеліна Завадецька: Наприкінці лютого «АрселорМіттал Кривий Ріг» повідомив про зупинку виробничої діяльності дочірньої компанії Ливарного механічного заводу. Також на початку 2026 року був закритий цех первинної прокатки гарячих сталевих зливків. Частково це пов’язано з енергетичною кризою, частково — з новими умовами торгівлі з ЄС, а саме з запуску механізму CBAM (сьогодні ми про нього поговоримо детальніше). 

Пане Олеже, якщо порівняти стан металургійної галузі у 2021 році та зараз, у 2026, як би ви описали головні зміни?

Олег Крикавський: Це абсолютно різний стан, і 2021 рік був дуже успішним. На жаль, ти ростеш і ростеш, а тут стався різкий обрив. Ми всі знаємо, що багато промислових гігантів було знищено, зокрема Маріуполь, тому загальна частка виробництва зменшилася з огляду на фізичні втрати. Але також такі підприємства, як наші, працюють не на повну потужність. Наприклад, наше підприємство в середньому зараз працює на 50% потужності. Якщо говорити великими мазками, порівнюючи сьогоднішню ситуацію з 2021 роком, я думаю, що не більше третини нашої виробничої потужності сьогодні знаходиться в роботі. Я маю на увазі у масштабах країни, тому що все решта з певних причин ми або втратили, або воно простоює. 

Ангеліна Завадецька: Це величезні втрати, дійсно. А якщо говорити про виробництво, експорт, інвестиції по цифрах, які ключові втрати накопичилися?

Олег Крикавський: Перш за все, спочатку повномасштабного вторгнення розпочалися великі проблеми з логістикою, потрібно було дуже швидко перебудовувати логістику. Мало того, багато продукції в той час, у лютому 2022 року, застрягло в українських портах, її потрібно було евакуйовувати. 

Ангеліна Завадецька: Давайте тут розповімо більше про те, як відбувалася логістика. Це здебільшого логістика морськими портами, адже так дешевше, вигідніше і більше об’єму можна перевезти. 

Олег Крикавський: Я буду розказувати про Кривий Ріг, бо якщо подивимося на карту Кривого Рогу та Маріуполя, там була ще більш сприятлива ситуація, бо саме місто — порт. Якщо подивимося на карту Кривого Рогу, то найближчі порти — це все-таки порт Миколаєва. Здійснювалося навантаження на підприємство, бо везлося, умовно кажучи, 150 кілометрів до Миколаєва, і там здійснювалося перевантаження. У нас там є своя база, частина порту — «Нікмет-Термінал», своє підприємство, яке здійснювало перевантаження, і, відповідно, з Миколаєва було достатньо дешево і зручно експортувати продукцію.

В момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, порти зупинилися, і вся логістика, яка була раніше побудована, зупинилася, і залишився фактично єдиний шлях — це залізниця. Залізниця має проблему — ширина українських і європейських колій не співпадає. Це означає, що ми робимо мінімум одне перевантаження на українсько-польському кордоні для того, щоб везти далі, наприклад, до портів Гданська, а в Гданську знову робимо перевалку, щоб експортувати на порти. 

Якщо ми хочемо щось експортувати зараз у країни Балтії, починаючи від Литви, то здійснюється ще одне перевантаження, оскільки в них знову йдуть радянські колії. Раніше, до 2022 року, ми могли свою продукцію везти в Балтію через Білорусь, а зараз це неможливо, тому ми стикаємося з цією логістичною проблемою. Якщо ми хочемо щось експортувати в країни Балтії, нам потрібно робити два перевантаження через різницю в коліях. 

Тому залізниця, очевидно, у 2022 році врятувала логістику, але це не панацея. Все-таки, якби ми повернулися в ситуацію з портами 2021 року і наші порти запрацювали на повну потужність, це б дуже допомогло галузі експортувати дешевше і швидше.

Максим Самойлюк: Питання ж, мабуть, не суто в технічних характеристиках і в кількості перевантажень — це також впливає на ціну логістики, правда? 

Олег Крикавський: Так, вона збільшилася. Взагалі логістичні витрати десь у середньому в 4 рази збільшилися. Сюди ми закладаємо не лише тарифи на перевезення «Укрзалізницею», а й страхові виплати збільшилися, тому що зараз порти все одно працюють, але працюють не на повну потужність, і страхові виплати для того, щоб судно зайшло в наші порти, доволі високі і в рази вищі, ніж було до початку повномасштабного вторгнення. Це теж накладається на вартість доставки і вартість логістики.

Максим Самойлюк: Я зараз думаю, як можна зменшити вартість логістики? У мене в голові виникає варіант: можна зменшити логістичне плече і, наприклад, не експортувати, а продавати всередині на українському ринку. Водночас ви вже зазначили, що недозавантажені українські металургійні виробництва. Чому? Це нестача попиту, і, наприклад, наша інфраструктура, наші потреби у відбудові, у фортифікаціях не потребують такої кількості продукції? Чи є якісь інші обмеження — безпекові, цінові, енергетичні?

Олег Крикавський: Тут кілька факторів, їх насправді багато. Можна почати з кінця: це, наприклад, доступ до вугілля. Всі ми розуміємо, що із втратою наших покладів вугілля в Покровську тепер вугілля доводиться імпортувати. Наприклад, ми імпортуємо з США, Колумбії, Австралії. Тобто сировина стає дорожчою. І, власне, виробництво сталі — це такий процес, який складається не лише із залізної руди, яка під боком у нас є, а є багато сировини, яку тепер доводиться імпортувати здалеку. І, знову ж таки, тут без цього не обійтись, і логістичне плече, на жаль, ми не скоротимо. 

По-друге, вартість електроенергії. Вона реально дорога сьогодні. Ми можемо порівняти з періодом до повномасштабного вторгнення: у нас було приблизно $80 за мегават-годину електроенергії, а сьогодні ми маємо $220–230, і є пікові дні, коли було $370. І це ми порівнюємо з європейськими цінами, які в рази менші. І зараз, оскільки це єдиний доступний нам ринок, ми продаємо там, де ціни на електроенергію дешевші, і нам дуже складно конкурувати на цих ринках. Плюс, очевидно, що є певні загороджувальні мита — це СВАМ. Разом це накладається на високу собівартість виробництва і на неконкурентоспроможність української продукції на європейських ринках.

Максим Самойлюк: Ми поговорили про експорт. А чи достатній попит всередині України? Чи може він замістити експорт? Чи можна його якось збільшити?

Олег Крикавський: Хороше питання, але український ринок для таких великих промислових гігантів дуже малий. Великі металургійні заводи традиційно працювали на експорт — це така бізнес-модель. Звичайно, український ринок важливий, він дуже зручний з точки зору логістики, тому що він під боком. І він, звичайно, пріоритет, але він завжди був маленький порівняно з великими потужностями заводів. Приблизно 70% нашої продукції ми звикли експортувати. Це приносило нам і країні валюту, і на цьому була побудована бізнес-модель. 

А сьогодні все-таки ні — недостатній попит з боку внутрішнього ринку. Недостатньо активна відбудова в плані інфраструктурних об’єктів — вони не настільки масштабні, щоб споживати нашу продукцію. І плюс є ще одна цікава особливість: ми бачимо, як зростає імпорт сталі з Туреччини і Китаю, тому що їх фактично посунули з ринків США. Євросоюз ввів СВАМ і свої мита, і, по суті, український ринок залишився достатньо незахищеним. Ми бачимо, що із цим зростає імпорт продукції з Туреччини і з Китаю.

Максим Самойлюк: Це питання суто ціни чи, можливо, ці країни виробляють щось, що вже не виробляємо ми? Можете мене виправити, якщо я не маю рацію, але здається, до повномасштабного вторгнення в Маріуполі виробляли залізничні рейки. Зараз цього виробництва у нас немає.

Олег Крикавський: Так, це правда.

Максим Самойлюк: Чи є в цьому напрямку можливості для розвитку?

Олег Крикавський: Це дуже хороше питання. Ми, як компанія, теж пропонуємо рейки, але не вироблені в Україні. У нас є кілька заводів: один в Іспанії, інший, якщо не помиляюся, в Польщі, і плюс є багато європейських виробників. Але це хороше питання: чи можна налагодити виробництво в Україні?

Теоретично так, але на практиці це повинен бути прям високий, стабільний попит з боку «Укрзалізниці», тому що все-таки це великі CAPEX (капітальні витрати — ЦЕС). Це достатньо дорогий проєкт, у який потрібно вкластися, і ми повинні бути впевнені, що наша продукція буде продаватися. Тобто на практиці так, можливо, але це більше питання комерційних відносин і певних організаційних підготовчих робіт.

Ангеліна Завадецька: Будь-яка криза поряд із проблемами приносить і нові можливості, скоріше за все. Чи з’явились такі можливості для «Арселор Міттал»? Можливо, це нові види металопродукції? Можливо, автоматизація процесів? Може щось ще? Розкажіть, будь ласка.

Олег Крикавський: Так, дійсно. Почнемо з того, що в 2022 році різко відкрився для нас ринок ЄС. І ЄС у цьому плані поступив дуже мудро і дуже прихильно поставився до української металургії. Ми отримали ексклюзивне право, як країна, експортувати свою продукцію без будь-яких мит, квот, і навіть були призупинені певні антидемпінгові розслідування. Тому цей ринок одномоментно відкрився. 

Щоб ви розуміли, раніше ЄС встановлював певні квоти для торгівлі металопродукції з України. Це було на рівні 150–200 тисяч тонн на рік. І вони вибиралися дуже швидко, буквально за 1-1,5 місяці, тому умовно цей ринок завжди був закритий для українських виробників сталі. Минулого року, у зв’язку з тим, що в червні 2025 року ЄС продовжив на три роки безмитну торгівлю сталі з Україною, ми змогли експортувати близько 800–850 тисяч тонн до країн Європейського Союзу. По суті, якщо порівнювати з 2021 роком, коли ми практично нуль експортували, це був дуже суттєвий ріст.

І це для нашого підприємства, був новий, якісний, преміальний, стабільний ринок. Але, на жаль, починаючи з жовтня минулого року, цей ринок почав закриватися у зв’язку з СBАМ. Хоча СBАМ — це вуглецевий транскордонний податок, який був запроваджений із січня цього року, певна невизначеність щодо рівня цього податку вже існувала наприкінці минулого року. Тож уже з жовтня минулого року ми перестали отримувати нові замовлення на нашу продукцію, тому що СBАМ платить імпортер у Європейському Союзі, і йому нецікаво зв’язуватися з нашою продукцією; це додаткові витрати і додаткова адміністративна робота. І, власне, ця чудова можливість, яка відкрилася у 2022 році, по суті зараз закрилася.

Ангеліна Завадецька: Що ще можливо? Переходи на інші види металопродукції? 

Олег Крикавський: Так, тут свою роль відіграє турборежим нашої євроінтеграції. Ми починаємо розуміти, що вступ України в ЄС прямо не за горами. Якщо не в 2027 році, то ми бачимо, що це буде в період 2027-2030 років.

Ми переглядаємо свої промислові стандарти і викиди. Ми повинні розуміти, чи будемо вписуватися в нові європейські реалії. В першу чергу, говоримо про CO2, вуглекислий газ. Ми бачимо, що в Європейському Союзі кліматичний порядок денний дуже сильний, і, звичайно, ми робимо великий фокус на декарбонізацію. 

Ангеліна Завадецька: Тут хочеться згадати, Любов Шипович на нашому подкасті розповідала про неоднозначну ситуацію, що Китай зараз виробляє 90–99% магнітів, а ЄС не може їх вже виготовляти. Тобто, коли в Україні зараз питання виживання, часто це саме металопродукція, і не завжди можна дуже швидко рухатися у стандартах ЄС по екології. Тому тут потрібен певний баланс.

Олег Крикавський: Знайти цей баланс буде важко, тому що в Європейському Союзі є система торговельних квот ETS (Emission Trading System), знову ж таки про CO2, але її будували понад 15 років з певними фазами, де були безплатні квоти для великих гравців, де був певний період розкачки, який нам доведеться пройти дуже швидко. І у Європейському Союзі, коли впроваджуються більш посилені заходи, вони йдуть рука в руку з певними механізмами фінансової підтримки. На жаль, у нас цього немає, і не варто очікувати цього. Це все лягає на плечі промисловості, і ми повинні перебудуватися і декарбонізуватися дуже швидко за власний рахунок, буквально за кілька років. У наших реаліях це означає мільярди капітальних витрат, які ми зараз під час війни не можемо робити, тому що практично ніхто з підрядників не готовий зараз приїхати і будувати нові електричні печі або агрегати. Жоден міжнародний виробник такого обладнання зараз не буде працювати в Україні.

Ангеліна Завадецька: Що хочеться запитати: ви згадали, що в 2022 році ми переорієнтували наш експорт металопродукції на ринок ЄС. З якими країнами ми торгували до цього, і чи є в України перспективи, плани розширювати експорт за наявних обставин?

Олег Крикавський: По суті, торговий профіль металу змінився через те, що порти стали недоступні. Слава Богу, зараз вони частково доступні, і ми повертаємось на традиційні ринки — для нашого підприємства традиційними ринками були країни Перської затоки і Північна Африка. Ірак свого часу був дуже гарним споживачем нашої продукції, і наша продукція до сих пір цінується. Але за останні 4 роки ми побачили, як багато країн закривають свої ринки, в тому числі Ірак. Вони ввели загороджувальні мита: спочатку 10%, потім додаткові 25%, і стало невигідно туди експортувати продукцію.

Ми з великим інтересом дивимося на ринок США. Незважаючи на те, що США теж закривають свій ринок, ми приглядаємося до публічних меседжів про те, що режим вільної торгівлі може бути частиною мирної угоди. У такому випадку це був би дуже цікавий ринок для нас, особливо для нашого чавуну і для нашої металургійної продукції, для довгого прокату. Чому? Тому що США — об’ємний, преміальний ринок, і при умові, що порти будуть нормально працювати, логістика може витримати їхню цінову політику, і ми зможемо заробляти на цьому ринку. Станом на сьогодні, цей ринок закритий своїми митами, але якщо він відкриється, це буде досить цікавий ринок для нас, і ми могли би збільшити товарообмін між Україною і США.

Максим Самойлюк: Дуже багато ми вже зараз говоримо про всі ці митні обмеження. Виглядає так, що всі відгороджують свої ринки парканами, а ми — ні. Ми вже згадували про механізм СBАМ, давайте детальніше поговоримо про нього. Це механізм вуглецевого керування імпорту. Наскільки я розумію, у чому його суть: Європейський Союз вводив численні екологічні норми, але побачив, що є інші конкурентноспроможні країни у виробництві металевої продукції, у яких ці екологічні обмеження не настільки суворі. І щоб запобігти перенесенню виробництва за межі ЄС та стимулювати декарбонізацію промисловості в ЄС і поза його межами, було впроваджено механізм вуглецевого керування імпорту.

В чому його суть на практиці? Це просто мито, чи можна, наприклад, адаптувати наші стандарти під європейські і не платити його? Чи була можливість підготуватися до введення з 1 січня 2026 року? І загалом, наскільки болючим зараз є цей механізм для України? Я розумію, що дуже.

Олег Крикавський: Я почну з останнього питання. Як би дивно це не виглядало, станом на сьогодні ми не маємо офіційної інформації, який рівень CBAM і які оплати має робити імпортер за імпорт української продукції в ЄС. Чому? Тому що самі оплати будуть здійснюватися в 2027 році за товари, які будуть імпортовані у 2026 році. Поки що ми не маємо жодного офіційного підтвердження — є формула, по суті, і кожен рахує її по-своєму.

І це дуже велика проблема, тому що, якщо ми хочемо торгувати з компаніями в Європейському Союзі, ми повинні їм продавати продукцію і робити певні знижки на рівень CBAM. Якщо ми не розуміємо, скільки він коштує, то ми, відповідно, повинні робити наперед найбільшу знижку на найбільшу величину CBAM. І це дійсно велика проблема, тому що немає ні довідника, ні розрахунку.

Крім того, є ще концептуальна проблема. Вона полягає в тому, що в наших усних розмовах уряд запевняє, що Європейська комісія, з якою минулого року велися серйозні розмови з приводу звільнення України від СBAM, у грудні 2025-го року вийшла з позицією, що СBAM становитиме €2–3 євро за тонну сталі. По суті, від цього ми віднімаємо 0,6 євро (30 гривень), умовно кажучи, які ми платимо за тонну CO2 в Україні в якості податку, і отримуємо величину СBAM. Але ми, як підприємство, як галузь, користуємося тією самою формулою, і ми не бачимо таких чудових цифр. Наші колеги по ринку розрахували €38–40 євро за тонну, а ми бачимо цифру $60–90 за тонну.

Максим Самойлюк: Порівняно €2–3.

Олег Крикавський: І це дві різні реальності. Тому коли я виступаю на круглих столах або за участю уряду, багато експертів після мого виступу практично завжди кажуть, що мої тези алярмістські. Але моя реальність — це $60–90 за тонну. А реальність, в якій живе наш уряд і в голові Європейської комісії — це €2–3 за тонну. Тому це дві різні реальності.

Ангеліна Завадецька: А є якісь розмови, плани поставити конкретну ціну?

Олег Крикавський: Ну, експерти працюють над цим. Ми, звісно, теж показали свої розрахунки ще в грудні для представництва Європейської комісії в Києві. Плюс ми є учасниками Європейської бізнес-асоціації, ми теж показали свої розрахунки і вислали звернення до Європейської комісії. Минулого місяця до нас ще приїжджали представники Європейської комісії в Києві знайомитися з підприємствами галузі. Зокрема, у Кривому Розі ми показували наші розрахунки і ті цехи, які постраждали від атак, і ті цехи, які ми зараз закриваємо, щоб показати, як СBАМ конкретно впливає на нашу галузь. 

У нас відбувається досить експертна дискусія, але я боюся, що питання СBАМ — це питання високого політичного рівня. Воно повинно бути винесене на рівень президента і у Урсули фон дер Ляєн, тому що, по суті, експертне середовище нам співчуває, але не особливо може навіть у Європейському Союзі, у Європейській комісії впливати на цей порядок денний. Ми з нашого боку готуємо інформацію, ми як підприємство замовляємо певні розрахунки, щоб це виглядало не тільки нашими власними силами, а і щоб експерти могли порахувати. Тому ми спілкуємося з Європейською комісією, показуємо їм, що їхня позиція щодо України неправильна, плюс методологія неправильна. По суті, методологія і розрахунки Європейської комісії полягали в тому, що вони взяли останні три роки: 2022, 2023, 2024, і показали на цьому прикладі, як прекрасно виживає українська металургія, незважаючи на війну. Вони не поглянули на 2021 рік, на 2020 рік, де можна було побачити великий спад. А так, якщо брати таку вибірку і дивитися на останні 3–4 роки, то воно виглядає не так і страшно.

Але, повертаючись до вашого питання про СBAМ, по суті, СBАМ — це різниця між тим, що сплачується в країні, у цьому випадку в нас, і тим, що виробник сплачує в ЄС. Тому є, в принципі, механізми, як працювати з СBAM, але вони не сильно допоможуть українській металургії. Це, наприклад, підвищити власний податок на СО2, тому що зараз, як я сказав, він 30 гривень за тонну. Якщо ми збільшимо його до половини вартості СBAM або якщо він дорівнюватиме СBAM, експортуючи в ЄС, ми будемо платити різницю, яка може становити стільки, скільки уряд захоче. У такому випадку треба пам’ятати, що 100% нашого виробництва буде покрито цим податком. Плюс це означає, що ці гроші залишатимуться в Україні. Якщо їх розумно менеджерити, можна створити розумний фонд декарбонізації, наприклад. В такому випадку у нас буде ціновий шок для промисловості, бо ми збільшимо рівень податку CO2, але ці гроші залишаться в Україні, і ми зможемо продовжувати експортувати в ЄС. Але знову ж таки повторюю, це означатиме, що 100% нашого виробництва буде покрито цим шоковим високим податком, що теж потребує певного зваження.

Якщо це робити через ніч або через тиждень, наприклад, металургія почне платити мільярди за податок CO2 і просто зупиниться — не через введення СBAМ, а через податок. Тому це має бути мудре державне рішення. На мою думку, воно повинно йти з певною фінансовою підтримкою або пом’якшувальними засобами для металургії.

Максим Самойлюк: Чи правильно я ідейно зрозумів з точки зору Європейського Союзу? Ми говоримо суто про мито СBAМ: як кажуть європейці, вони це роблять для захисту екології, для декарбонізації. Гіпотетичне українське металургійне підприємство може на 100% відповідати всім європейським стандартам, але через те, що в Україні вуглецевий податок нижчий, це підприємство все одно буде платити СBAМ?

Олег Крикавський: Ні, якщо підприємство все-таки вирвалося в плані технологій (а у нас є підприємства, які мають кращі технології), то ситуація трохи інакша. 

В основі СBAM лежать два значення. Одне значення називається Default Values, по суті значення CO2 за замовчуванням для країни. Євросоюз у цьому випадку не хотів заморочуватися, де, на якому підприємстві, які технології є, бо вони все-таки різні. Він просто сказав, що ми бачимо, що в цій країні використовується така технологія, умовно кажучи доменні печі, і в середньому це буде такий рівень викидів, умовно кажучи 2 тонни CO2 на тонну продукції. І тому, коли ви експортуєте в ЄС, ці значення беруться за замовчуванням і множаться на податок на CO2, який ви заплатили вдома. Ви показуєте документи і різницю оплачуєте ЄС. 

Якщо ж у вас виробництво набагато кращe, ніж середні показники, а є такі підприємства, які мають більш просунуті технології, наприклад електричні печі, то є так звані верифіковані викиди. Це означає, що ви повинні замовити спеціального верифікатора, який визнається в Україні і в ЄС. І тут є невелика проблема, тому що не завжди те, що визнається в Україні, є тим самим, що визнається в ЄС. І тут йде робота, яка до вересня ще не закінчиться: верифікатор має приїхати, зробити заміри і підтвердити перед європейськими інституціями актуальні викиди CO2. Тоді, власне, з цими даними можна мати набагато нижчий рівень СBAМ та оплат. Тому, якщо підприємство зуміло або користується більш сучасними технологіями, то рівень СBAM буде нижчим.

Максим Самойлюк: Тоді ми повертаємось до питання: чи могли ми як металургійна промисловість підготуватися до СBAM, наприклад, покращити свої технології, чи мова йде про величезні інвестиції і потрібна державна підтримка?

Олег Крикавський: І так, і ні. Тому що одні підприємства давним-давно експортували свою продукцію в ЄС, і вони бачили, яка ціна CO2 і стандарти в Європейському Союзі. Наприклад, наше підприємство практично ніколи не експортувало в ЄС, і нашими ринками були Північна Африка і Близький Схід, тому потреби особливої вкладати не було. Звичайно, відбувалося планове оновлення потужностей, але це точно не була та декарбонізація, яку за кілька років можна було привести до європейських стандартів. І коли ми втратили наші традиційні ринки, у 2022 році і розвернулися в сторону ЄС, то тут нам стала на заваді повномасштабна війна, і під час повномасштабного вторгнення ти не можеш робити таких капітальних інвестицій.

Це дуже дорогі, насправді, інвестиції. Щоб ви розуміли, коли ми говоримо про середній CAPEX, тобто середній проєкт модернізації на такому, як наше підприємство, починається приблизно від $250 млн на рік. І тут треба ще розуміти одну річ: на таких великих підприємствах навіть, якщо у вас є доступ до грошей, є завжди межа абсорбції цих грошей. Навіть якщо ви знайшли €1 мільярд, ви не можете їх ефективно витратити за один рік, бо є межа.

Ангеліна Завадецька: Ми будемо тут робити відсилку до нашого подкасту з Владиславом Рашкованом. Власне, ми теж говорили, що якщо зараз дати Україні в контексті фінансової підтримки від країн ЄС і США $100 мільярдів доларів, ми їх не зможемо витратити. 

Олег Крикавський: У нас є межа, і завжди вона була. Найближче поняття — це інституційна спроможність, але люди, ресурси, технології, доступність цих технологій на місці будуть обмежувати, як швидко ми можемо відновлюватися і як ці проекти швидко у нас реалізуються. І знову ж таки, треба розуміти, що багато цього є імпортним, і світ не чекає, поки Україна почне відновлюватися. Тобто для того, щоб будувати електричну піч, потрібно стати в чергу виробника; будь-який виробник має замовлення, умовно кажучи, як Boeing: він має замовлення на рік, на два, на п’ять років наперед. Тобто навіть якщо ми сьогодні знайшли гроші і підписали договір, завтра піч не почне будуватися — нам доведеться чекати.

Тому питання: чи могла теоретично індустрія підготуватися? Так. Практично ні, не могла, тому що ці CAPEX тривають до п’яти років, коштують мільярди, і зараз ми цього не можемо робити. 

Ангеліна Завадецька: Хочу поговорити про людей. Яка ситуація з персоналом, як підприємства справляються з дефіцитом кадрів, тому що ми розуміємо, що в кожній галузі зараз в Україні дефіцит людей, і чи змінилася продуктивність праці? Можливо, оптимізація, можливо, за рахунок інших факторів?

Олег Крикавський: Ми пишаємося питанням персоналу, бо, незважаючи на війну всі ці роки, ми не робили скорочення персоналу, попри те, що працюємо на неповну потужність.

Ангеліна Завадецька: А ось закриття цехів?

Олег Крикавський: Закриття цехів відбувається не в один момент, з моменту прийняття рішення і до конкретного закриття триває близько трьох місяців. Частину персоналу — це, якщо ми говоримо про два цехи, 1700 і 700 співробітників. Є ще час, близько 3 місяців, щоб зрозуміти, в яких обставинах ми будемо працювати, яка буде ціна на електроенергію, яка буде кон’юнктура ринку. Ми плануємо більшість людей перенавчити і перевести в інші підрозділи. Нам тут допомагає те, що ми працюємо на неповну потужність, тому дещо ремонтуємо, дещо запускаємо, і все-таки частину людей, я думаю, більшість, ми зможемо перекваліфікувати.

Але якщо ситуація з електроенергією погіршиться, то, на превеликий жаль, у нас не буде потреби зберігати поточний рівень виробництва і нам доведеться вперше робити скорочення персоналу, але подивимося і сподіваємося на краще. До травня, в середньому, буде прийнято рішення щодо людей.

Звичайно, профіль людей змінюється — це, не скажу, новина, але я бачив привітання гендиректора до 8 березня, і там була зазначена інформація, що за минулий місяць ми вперше отримали більше нових працівників-жінок, ніж чоловіків. Тобто відбувається зрозумілий процес, коли більше жінок перекваліфікуються навіть у такій цікавій професії, як крановщик. У нас раніше були і жінки-крановщиці, але тепер їх стає більше. Плюс навіть жінки сідають на великі промислові машини у нашому гірничому департаменті, і все більше жінок навчаються у, здавалося б, традиційно чоловічих професіях. Є законодавчі обмеження — не всі професії ми можемо запропонувати жінкам, бо це стосується ваги, яку може піднімати жінка, і є деякі інші обмеження. Нехай так, але що стосується водіїв, крановщиків, операторів певних установок — все більше і більше жінок перенавчаються. У нас є власні можливості для навчання і перенавчання, ми їх використовуємо на повну потужність. 

Плюс у зв’язку з тим, що ми більше дивимося в сторону декарбонізації та європейських стандартів, є можливість наймати нових людей нового профілю. Наприклад, у моєму підрозділі місяць тому ми найняли молоду, дуже круту прогресивну студентку, яка буде займатися декарбонізацією: доступами до фондів, певних грантових програм і, власне, буде поєднувати це з нашими програмами по декарбонізації та шукати можливості для підприємства, щоб зробити декарбонізацію найменш болісною. Тому з’являються нові люди, нові професії; ця позиція у нас називається Green Officer у київському офісі. З’являються нові люди, нові професії у зв’язку з нашим рухом до ЄС.

Максим Самойлюк: Пане Олеже, наостанок розкажіть, будь ласка, людям, які, можливо, нічого не знають про Кривий Ріг: яка роль вашого підприємства «АрселорМіттал Кривий Ріг» в економіці міста? Чи це важлива ланка у великому економічному ланцюгу, чи це прям гігант, який тримає на собі місто?

Олег Крикавський: Це дійсно гігант, який тримає на собі місто, тому що на нашому підприємстві та дочірній компанії працює приблизно 17 тисяч людей. В середньому, давайте поділимо на 4 — так ми побачимо, скільки сімей має відношення до нашого підприємства. При 600 тисячах населення у Кривому Розі ми будемо мати достатньо суттєвий відсоток людей, які мають пряме відношення до нашого заводу. А є середні дані, що одна людина, яка працює на металургійному підприємстві, генерує від 6 до 8 робочих місць, тобто приблизно половина міста так чи інакше залежить від діяльності нашого підприємства. Наше підприємство — просто гігантське, його можна порівняти з якимось західноукраїнським обласним центром за територією. 

Це сфера послуг, підрядні організації, які здійснюють ремонт, працівники, навіть охоронні фірми, які працюють. Це дуже велика кількість людей — тисячі і десятки тисяч, які зав’язані на одному підприємстві. Тому це дійсно те, що називають містоутворюючим підприємством. Плюс ми платимо величезні, можливо навіть номер один або номер два після Укрзалізниці, податки за використання земель, плюс податки за доходи фізичних осіб. Це йде в міську казну. Плюс у нас є екологічні та земельні податки, які ми платимо сусіднім громадам, біля Кривого Рогу. І це дуже значний вплив у регіоні та на рівні країни. 

Максим Самойлюк: А 95-й квартал – це квартал працівників «АрселорМіттал»?

Олег Крикавський: Це квартал міської ради. 

Максим Самойлюк: Якраз тоді зрозуміло.

Олег Крикавський: Але це дуже близько — я пішки ходжу до заводу. 

Ангеліна Завадецька: Ми розуміємо, що металургія – це важлива частина української економіки, як для експорту, так і для внутрішнього використання. Тому хотілося б, щоб цей сектор розвивався, люди мали роботу, а економіка зростала. Тому дякуємо вам за цю розмову сьогодні. Тут дійсно багато роботи, і будемо запрошувати далі говорити про це, тому що це дійсно важливо. 

Нагадаю, що з нами сьогодні був Олег Крикавський, директор зі зв’язків з держорганами компанії «АрселорМіттал Кривий Ріг». Ви слухали або дивилися подкаст «Що з економікою?» — проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. Дивіться, слухайте, дізнавайтесь про українську економіку, підтримуйте українське! 

Олег Крикавський: Дякую!