Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.
Ангеліна Завадецька: Вітаю, ви слухаєте або дивитеся подкаст «Що з економікою?» від Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. Мене звати Ангеліна Завадецька, я комунікаційна менеджерка ЦЕС.
Максим Самойлюк: А я Максим Самойлюк, старший економіст ЦЕС. Сьогодні говоритимемо про український банківський сектор і приватизацію держбанків. Із нами Сергій Будкін, інвестбанкір, співзасновник компанії FinPoint. FinPoint понад 20 років займається M&A та інвестиційним банкінгом і має один з найбільших в Україні практичних досвідів саме з банківськими угодами, тож розмова про банківський сектор має бути цікавою та практичною. Сергію, вітаю!
Сергій Будкін: Вітаю, дуже радий бути з вами.
Максим Самойлюк: У нас сьогодні великий шматок українського банківського сектору — понад половину всіх чистих активів — належить державі. Давайте почнемо базово: це добре чи погано, і якщо погано, то чому?
Сергій Будкін: Якщо бути зовсім точним із цифрами, то на кінець 2025 року державі належало 52% активів банківської системи. І 52% — це взагалі найбільший показник у Європі, тобто ми в цьому сенсі аутлаєр і як країна, і як економіка.
Чи це погано, чи добре у звичайних умовах? Якби не було війни, я, певно, сказав би, що це фактор, який дуже сповільнює розвиток економіки, бо зазвичай комерційні банки гнучкіші, оперативніші, здатні швидше знайти можливості для інвестицій і кредитування.
Але, let’s face it, як то кажуть, зараз війна. Є дуже великий шмат державної політики, яку держава має проводити, включно з фінансуванням оборонки. І я навіть не уявляю, як це можна зробити, якщо ти приходиш до банку зі 100% іноземним капіталом і кажеш: а давайте ми профінансуємо оцей мегасекретний проєкт, — і на цьому зупиняєшся, бо що ж їм можна розповісти? А якщо їм не можна нічого розповісти, вони просто не зможуть оцінити ризики й, власне, профінансувати.
Тому, якщо коротко, це, певно, не найкраща ситуація, з одного боку. З іншого — у тій ситуації, в якій Україна перебуває зараз, у державній власності має бути відносно великий шмат банківської системи, бо є багато того, що приватні банки з іноземним капіталом просто фізично не можуть зробити. Проте рівень усе одно зависокий, і тому, наскільки я розумію, і було рішення почати приватизацію: прийняти закон про приватизацію окремих держбанків, який стосується трьох банків — «Сенсу», Укргазбанку і ПриватБанку. Концептуально обговорюється — хоч цього ще немає в жодних законах — що в майбутньому щось зробити, скоріше за все, з точки зору публічного ринку, з Ощадбанком: усе одно лишити контроль за державою, проте зробити його, можливо, одним з перших, якщо не першим, публічно торгованим банком в Україні. Але це точно дуже довгий горизонт: не завтра, не наступного року, а за декілька років і вже точно після закінчення війни.
Ангеліна Завадецька: Якщо ми бачимо, що держбанк може цілком нормально працювати, тоді навіщо його продавати?
Сергій Будкін: Якщо в нас рівні умови для всіх банків, то, певно, можна й не продавати цілком, або продавати тільки якусь частину — як, наприклад, у Польщі, де двома найбільшими банками, PKO і Pekao, контрольним пакетом володіє держава. Майже однофамільці, як то кажуть. І банківський сектор нормально функціонує. Тобто це могло б бути.
Але одна з головних проблем структури нашого банківського сектору зараз у тому, що в нас нерівні правила гри, і ці нерівні правила не дуже сприяють розвитку державних банків. Що я маю на увазі? Регулятор ще у 2022 році ухвалив рішення, що приватні банки та банки з іноземним капіталом не мають права розподіляти дивіденди. А державні банки це право мають — і розподіляють.
До чого це призводить? Банківський сектор прибутковий. Є приватний банк, наприклад ПУМБ, або банк з іноземним капіталом, наприклад Райффайзен, — вони заробляють дуже багато грошей, з якими нічого не можуть зробити, окрім як капіталізувати. Тому вони зростають з точки зору капіталу. А держава тим часом розподіляє дивіденди, і то значними масштабами: ПриватБанк торік заплатив державі 70% прибутку дивідендами.
І в результаті складається ситуація, коли державні банки — вибачте — просто вижали, і вони перестають бути конкурентоспроможними порівняно з приватними або з іноземними, бо в тих капітал є, а в державних його немає. Якщо ви подивитесь на підсумки 2025 року, то з п’яти державних банків дивіденди сплачували тільки два — Приват і Ощад. А Укрексім увесь прибуток направляв на рекапіталізацію, бо його до того вижали. Сенс направляв також, і Укргаз направляв також. Тобто троє з п’яти вибиралися із ситуації, коли вони втрачали конкурентоспроможність через те, що підтримували державу в попередні роки. І це, як на мене, один з великих перекосів у банківському секторі, з яким треба щось робити.
Дуже характерний приклад в іншому секторі — «Київстар». Він теж не може розподіляти дивіденди, бо значна частина бенефіціарних власників підсанкційні. Але, як будь-яка компанія мобільного зв’язку, він заробляє дуже багато грошей і зараз стає дуже великим інвестором — сидить на скажених, якщо можна так сказати, обсягах грошей. І ринок це теж перекошує. Приблизно те саме відбувається в банківському секторі: оподаткування стосується всіх — чи то 50%, чи то 20%, — а якщо ти не платиш дивіденди, то весь прибуток просто лишається в банку. Більш того, для акціонерів так узагалі втрачається економічний сенс володіти цими банками.
І, повертаючись до приватизації, це велика проблема для майбутнього продажу. Бо якщо це не змінити, оцінка банків буде знижена: будь-яка іноземна банківська група, що купуватиме, дивитиметься — навіщо ми це купуємо? Ми платимо €200, €300, €400 млн, а що ми купили? Ми не тільки не можемо вивезти дивіденди — ми не можемо їх навіть розподілити. Це вступає в протиріччя з рішенням, яке ухвалили ще у 2022 році. І це дуже характерний приклад того, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасові рішення. У 2022 році воно було повністю виправдане, бо треба було забезпечити стабільність банківської системи, щоб капітал з неї не побіг, — такі обмеження були абсолютно логічні й потрібні на той момент. Проте станом на 2024, 2025, 2026 рік банківська система дуже прибуткова, вона здатна платити 50% прибутку й лишатися при тому все одно дуже прибутковою.
Ангеліна Завадецька: Я ще хочу запитати: хто може купити український банк? Це може бути одна людина з величезним капіталом, чи це має бути велика інвестиційна група? І чи є в нас як у держави якісь обмеження, хто не може купити український банк?
Сергій Будкін: Ой, це дуже чутлива тема, боюся, тут у мене під ногами трохи хитатиметься земля. Але почнімо з цього. Будь-який покупець навіть просто фінансового активу має пройти декілька погоджень: це Антимонопольний комітет, це регулятор, а у випадку приватизації банків — це ще й спільна думка уряду, регулятора і донорів, представники яких, скоріш за все, будуть у комісії, що керуватиме приватизацією. Тобто це дуже ретельний відбір.
А хто може через нього пройти? Великі банківські групи, які можуть довести всім цим контрагентам, що в їхньому приході в Україну є бізнес-сенс. Хто це може бути? Скажу навіть без імен: коли в нас був процес продажу Банку Львів — це з нашої точки зору був найближчий до ідеального проєкт, бо акціонери сказали нам, що не мають обмежень у часі, «робіть маркетинг і готуйте актив до продажу стільки, скільки треба, аби ви отримали найбільшу можливу ціну», — я мав змогу об’їхати майже всі банківські групи Європи та азійські групи, присутні в Європі. І якщо провести на карті Європи лінію умовно зі Скандинавії та балтійських країн до приблизно півночі Італії, то все, що вище цієї лінії, реалістично не цікавиться суттєвими інвестиціями в банківський сектор України. За одним винятком — не називатиму його, але є одна банківська група, яка дійсно цікавиться.
Максим Самойлюк: Але це ж більше половини Європи не зацікавлені.
Сергій Будкін: Зараз так і є. У Європі відбувається дуже великий процес реструктуризації банківського сектору. Східноєвропейські банки стають більшими у своєму регіоні, але виходять з інших. Західноєвропейські посилюються у своїх регіонах, але часто відходять звідти, де не бачать сенсу в довгостроковій присутності. Найкращий приклад — нещодавня транзакція в Польщі, коли Santander, одна з найбільших банківських груп Європи, повністю вийшов з польського ринку. Вони вважали, що це задалеко, що вони банк радше іспаномовної частини світу та розвиненої Західної Європи. А для Erste Bank — австрійського, який це купив, — Центральна і Східна Європа якраз і є домашнім ринком: вони не бачать себе присутніми ані в Іспанії, ані в Британії, ані в Голландії, але вважають, що тут вони мають бути й нарощувати присутність, навіть переплачувати за неї.
Ангеліна Завадецька: Сергію, а чи достатньо таких інвестиційних груп для купівлі, для розпорошення того величезного відсотка держбанків, який є в Україні? Чи достатньо буде покупців?
Сергій Будкін: Покупці будуть. Але буде питання, що робити з присутністю декого з них у Росії. Майже всі європейські групи — я б навіть сказав, усі, — кого повномасштабна війна застала в Росії 24 лютого 2022 року, хочуть звідти вийти. Дехто звів свою присутність до зовсім символічної, «окуклився», якщо можна так сказати, але просто вийти вони не можуть, бо їх звідти не випускають. Якщо ви подивитесь на перелік тих, хто формально там залишився, то побачите й Bank of America Merrill Lynch, і JP Morgan — світові гранди, — а також велику частку європейських банків: французьких, італійських, австрійських. Morgan Stanley, наприклад, вийшов. Це не тому, що вони не хочуть: у декого угода про продаж російського банку була підписана ще, якщо не помиляюся, на початку 2023 року, і вони не можуть її реалізувати, бо їм просто не дають дозволу.
Тому чесно скажу: як це вирішити, я не знаю, це дуже політичне й сенситивне питання. Але політичне рішення тут буде необхідне, бо інакше ми ризикуємо лишитися з настільки малою кількістю тих, хто теоретично може пройти оці три погодження, що це призведе до відсутності конкуренції. А відсутність конкуренції — це погано в будь-якому разі, і вона не дозволить державі отримати справедливу, а тим паче підвищену ціну. Це точно буде знижена ціна.
Максим Самойлюк: Ми в Україні говоримо про приватизацію держбанків уже не рік і не п’ять, а більше десятиліття. Ми в ЦЕС ще у 2017 році робили дослідження, що державі робити зі своїми банками, і висновок наших колег був — продавати всі. За майже 10 років не продали жодного, тільки нові націоналізували.
Сергій Будкін: Не погоджуюся. «Ін Банк» продали, і «Мотор-банк».
Максим Самойлюк: Але ж це зовсім не системно важливі банки. Водночас ми говоримо про те, що з 2022 року йде повномасштабна війна, а це вже має вплив на ціну. Частина банків застрягла в Росії — їм буде дуже складно взяти участь у купівлі наших банків. І в Європі теж іде перегляд того, як банки бачать свою присутність на ринку. Чи не виходить так, що ми пропустили історичне вікно, коли Україна могла отримати максимум за свої держбанки, і зараз однозначно отримуємо менше?
Сергій Будкін: Чесно скажу: намагатися вгадати це вікно — повністю марна справа. Найкращий приклад — Укргазбанк, до якого у 2005–2007 роках, на піку приходу іноземного капіталу, стояла черга. Тоді продали «Аваль», «Форум», «Індекс-банк», багато інших. Укргазбанк був відносно великим банком з більш-менш зрозумілою бізнес-моделлю, його можна було нормально «перетравити» — за нього не треба було платити $2–3 млрд, він був дешевший. Для дуже багатьох іноземних груп він був нормальною ціллю. Але пересиділи — і криза 2008 року все закінчила, звалилася зненацька.
Розповім історію з іншого ринку. Я був свідком транзакції, в якій люди отримали пропозицію продати свій банк за €1 млрд. У червні 2008 року вони вирішили: ми, певно, зараз не продаватимемо, поїдемо у Форте-дей-Мармі, проведемо там літо, нормально повернемося у вересні. «Серьога, ти нам потім допоможеш, усе буде нормально. Відторгуй нам за мільярд — це перед пацанами незручно, треба хоча б мільярд двісті. Повернемося у вересні — допоможи, будь ласка». Вони повернулися у вересні, а той банк націоналізували вже в жовтні. Тобто там уже нічого не було.
Тому держава тут стріляє в темряву — ми не знаємо. Процес продажу будь-якого банку відносно довгий: сім-вісім місяців між початком і підписанням угоди, а потім ще закриття. І між підписанням та переходом права власності минає великий проміжок часу, в який може статися все, що завгодно. Уявіть: почали процес сьогодні, у квітні-травні наступного року підписали угоду — а після того війна закінчилася якимось замиренням, і ціна на активи одразу пішла вгору. Або навпаки: за останні три тижні безпекова ситуація змінилася на очах настільки, що активи втратили значну частину вартості. Може прилетіти чорний лебідь, а може білий; може прилетіти, вибачте, чорний Шахед, а може — літак у Бориспіль. І це дуже сильно все змінює.
Тому, з моєї точки зору, якщо взялися — треба робити, розуміючи, що ми не вгадаємо ні в один, ні в інший бік. Друге: варто мати таку угоду, яка хоча б частково враховуватиме можливе підвищення ціни активів і дасть державі отримати трохи більше. І третє — не відступатися. Одна з головних умов успіху тут — щоб держава була послідовна. Якщо сказали, що приватизуємо, — приватизуємо; почали процес — доводимо його до кінця. І дуже хотілося б, щоб усі причетні це розуміли, і якщо, не дай Боже, прилетить чорний лебідь, то щоб потім не було питань «а чому не вгадали». Запросто можна не вгадати.
Ангеліна Завадецька: Уявімо, що я Мінфін і хочу продати український банк. Як зрозуміти, скільки він коштує і скільки максимум я можу за нього отримати?
Максим Самойлюк: На що дивитися, які показники?
Сергій Будкін: Перше — прибутковість: банк прибутковий чи неприбутковий. Друге — якість активів, і сюди входить кілька питань. Питання перше: чи є на балансі банку оборонка? Це одне з найсенситивніших питань у будь-якій приватизації. Уявіть, що покупець — це Райффайзен, ОТП чи Креді Агріколь, ті, хто присутній на ринку. Чи хочемо ми будь-кому з них показувати, в буквальному сенсі, секретні файли з допуском про те, що ми кредитуємо якусь оборонну компанію? Не хочемо. Тому перше, що треба зробити, — реструктуризувати баланс, якимось чином вийняти ці ризики за межі банку: або погасити ці кредити, або перевести їх кудись.
Друге — як рахувати. Основна лінійка, якою міряють банки, — це капітал і мультиплікатор до капіталу. На піку, коли в Україну приходили іноземці, мультиплікатори були просто захмарні — і сім, і шість, і чотири капітали. Але це до 2008 року, і це було повним винятком. Зазвичай, без війни в країні, нормальна оцінка за нормальний прибутковий банк, який має сенс купити, — це приблизно 1,5–1,7 капіталу.
Максим Самойлюк: А менше одиниці може бути?
Сергій Будкін: Може бути й набагато менше одиниці, може бути все що завгодно. Якщо у вас на балансі стоять дуті активи, під якими нічого немає, — то, власне, може. Або якщо є дуже суттєва різниця в тому, як зовнішній покупець і держава оцінюють активи. Найкращий приклад — кредитування державних компаній. Якщо ви подивитесь баланси багатьох банків детальніше, ніж те, що публікується в НБУ, то майже не побачите кредитної експозиції на найбільші державні компанії — винятки є, але вони абсолютно нематеріальні. Чому? Бо з точки зору приватного або іноземного банку це ризик, під який треба одразу зробити дуже великий резерв, і транзакція для них буде радше збитковою. А з точки зору державного банку кредитувати ці компанії може бути цілком прибутково, бо він несе ризик свого акціонера — держави, яка все одно якось виплатить. Для нього це нормальний кредит.
Максим Самойлюк: А коли держава й уряд тиснуть на банки, щоб ті збільшували кредитування бізнесу, — водночас у нас такі умови, що консервативніший банк може просто сидіти в депозитних сертифікатах НБУ і прекрасно почуватися. Оцей урядовий стимул створює зараз якісь додаткові ризики для банків? Чи це, навпаки, хороший бадьорчик, щоб банки не застоювалися в болоті депсертифікатів і згадали, як це — кредитувати?
Сергій Будкін: Давайте так. По-перше, банки продовжують кредитувати. А нормальних позичальників зараз, на жаль, небагато. До тих, які є, стоїть черга з банків: умовний МХП може завтра свиснути — і всі банки вишикуються в чергу й питатимуть лише, скільки вам треба. І вже МХП вибиратиме, за якою ставкою він згоден узяти кредит. Це умовна картинка, але дуже близька до дійсності для першокласного позичальника. Тож я не погоджуся, що зовсім не кредитують.
Проте депсерти як форма кредитування держави — це, з моєї точки зору, абсолютно нормально. Подивіться, як почувалися банки в Британії чи Німеччині під час Другої світової війни. Я спеціально виписував баланс Lloyds Bank за 1942–1944 роки — в них є архів, на сайті можна зробити запит. Від 60% до 70% балансу Lloyds Bank становило власне кредитування держави. Тобто Lloyds Bank у Другу світову був, вибачте за таке визначення, пилососом депозитів, які потім видавав як кредити державі, — напряму. У німців був спеціальний термін, який я не пам’ятаю, але суть та сама: банки купували державні папери для кредитування економіки. У Штатах було приблизно те саме — не 70–80%, а близько половини балансу. Якщо в країні війна, ти кредитуєш державу, бо держава далі збирає гроші, щоб будувати кораблі, дрони, артилерію, що завгодно. Це абсолютно нормальний процес.
Тому я не дуже розумію претензію до банків. Якщо у вас економіка на 50% — це війна, як вона зараз є з точки зору бюджету (а я думаю, що й більше), то ви як банк не можете, за деякими винятками, нормально кредитувати війну. Але ви можете кредитувати державу, а вже держава кредитуватиме війну.
Максим Самойлюк: Як виходити з цього стану? Бо війна рано чи пізно або закінчиться, або буде вже не такої інтенсивності. Це буде шок — чи можна поступово перейти до цивільного кредитування?
Сергій Будкін: Скажу вам, який шок точно буде, хоч це й прозвучить трохи цинічно. Головна небезпека, яку бачать наші приватні оборонні компанії, — це якраз закінчення війни. Бо 90% з них — це компанії з одним клієнтом: Міністерством оборони, тобто державою. Закінчення війни не може призвести ні до чого іншого, окрім суттєвого зменшення фінансування військових видатків, і оборонні компанії ризикують об’єктивно втратити дуже велику частину того, що зараз заробляють, — не тому, що вони погані, а просто тому, що бюджетні видатки перенаправлятимуться кудись інше.
І, на жаль, шоків буде декілька. Інший шок, про який не так багато говорять, — це ситуація на ринку праці. Першим буде повернення з фронту й звільнення багатьох людей у прайм-ейдж, у найбільш працездатному віці. У державі, де вже є суттєве безробіття, повернуться з фронту дуже багато людей, які його ще піднімуть. Але дуже швидко після цього, якщо, дай Боже, буде фінансування відновлення, маятник піде в інший бік — і все це абсорбується, бо немає нічого, що поглинає більше робочих рук, ніж будівництво. Нам потрібно буде настільки багато людей у будівництві, що об’єктивно не вистачить усіх, хто прийде з фронту, і всіх, хто лишається тут.
Простий приклад: Україна перед повномасштабною війною багато років була країною з найменшою часткою зайнятості в будівництві. У середньому по СНД було приблизно 7–7,5% робочої сили (окрім Таджикистану, де майже 70%, бо це всі гастарбайтери), у більш розвинених економіках — від 7 до 8%, а в нас — 3,6–3,7%. Навіть якщо враховувати сіру економіку, хоч би яку оцінку я бачив, воно все одно не було більше ніж 5%. А чому так мало? Бо в нас дуже мало вкладалося у відновлення основних фондів. Мало будували. Мене оцей когнітивний дисонанс і дивує: розповідають про велике будівництво, а в масштабах країни воно маленьке. Дивишся на Київ, на Київську область — усе будується. Але країна — це не тільки Київ, і це переважно дороги: а коли востаннє збудували нормальний великий завод? Це ж теж будівництво — треба будувати заводи, інфраструктуру, розбудовувати порти.
Для порівняння: у Польщі, де війни немає, розбудовується не тільки Варшава, а й інші міста, будуються великі інфраструктурні та індустріальні об’єкти, і там зараз приблизно 10% робочої сили зайнято в будівництві. У Фінляндії у 2020 році, на піку, теж було 10%, коли вони багато будували цивільної інфраструктури. А нам скільки треба буде? Точно й десяти відсотків не вистачить — нам треба буде разів у три-чотири більше людей, ніж у нас фізично буде, щоб нормальними темпами відбудовувати країну.
Ангеліна Завадецька: Тут ми мали б переходити до теми мігрантів, але…
Сергій Будкін: Ні, давайте лишимо, бо нас за це просто б’ють. Я знаю, наскільки це сенситивно: щоразу, коли я пишу щось про міграцію у себе у Фейсбуці, мені одразу прилітає.
Ангеліна Завадецька: В інших подкастах ми про це говорили з Еллою Лібановою. Хочу ще запитати: у чому сьогодні найбільша цінність великого українського банку? Що в ньому є такого, що складно побудувати з нуля? Останні роки було відчуття, що в старих банків є гроші й клієнти, але вони неповороткі, а нові — технологічні, швидкі. Чи це ще правда? У чому сила великого банку?
Сергій Будкін: Це точно правда. Банківський бізнес — це передусім про масштаб, будь-де. Як правило, чим більша банківська група, тим більший її вплив на економіку. У нас це гіпертрофовано виражено: ПриватБанк має, якщо не помиляюся, 22% ринку за активами, заробляє більше прибутку, ніж усі інші державні банки разом, і дає державі найбільше дивідендів. Якби ПриватБанк приватизували завтра, на нього була б дуже велика черга стратегічних інвесторів. Або, якби з ним нормально зробили IPO на якійсь регульованій площадці, це теж могло б бути цікаво.
Але, відповідаючи на ваше питання, перше — це частка ринку, її дуже важко набрати. Ринок банківських послуг — те, що англійською називається sticky. Якщо я вже з якимось банком, мені складно переходити на інший. Проста аналогія: коли ще оперували купюрами й ви приходили купувати напої, ви бачили Кока-Колу, Пепсі — у них різна пляшка, різний смак. А з точки зору банку ви продаєте один ресурс, однаковий що для одного, що для іншого банку. Тому, якщо я вже прикріпився до банку, я дуже важко переходитиму в інший.
Друге — це конкуренція за гаманці, за share of wallet. У мене зараз у гаманці лежить п’ять кредитних карток. Спрощено: 90% я плачу карткою одного банку, 9% — іншого, а решта просто лежить. Вони в мене є, бо колись надіслали пропозицію — наприклад, коли працював Бориспіль, можна було з карткою певного банку проходити без черги паспортний контроль. Тому банки через оцю однаковість, гомогенність продукту конкурують за те, щоб саме їхня картка чи рахунок були першими, про які ви згадуєте. Вони думають про зручність, акції тощо. Але будь-які акції набагато краще робити, коли ти великий банк, ніж коли маленький, бо акція вимиває стільки профіту, що маленькому потім важко заробляти акціонерам.
Ангеліна Завадецька: Сергію, а який український банк сьогодні має найцікавішу бізнес-модель — не найкращу, а саме цікаву, щоб розібрати як кейс?
Сергій Будкін: Якби я писав для Harvard Business Review, я розібрав би кейси трьох банків. Перший — Монобанк. Це справді дуже цікаво, бо побудувати банк, який весь час розвивається… Я котрий рік кажу, що Монобанк, здається, дійшов уже до стелі й далі сповільнюватиметься, — але щороку він показує мені фігу, знаходячи ще нові можливості для розвитку.
Другий — Приват, бо це дуже цікава історія того, як держава змогла перейняти дуже великий і складний банк, і він не впав, а навпаки заробляє прибуток і керується на абсолютно ринкових засадах — попри те, що 100% капіталу належить державі. Усе, що я бачу в Приваті, — це абсолютно ринковий банк, який конкурує з іншими не тому, що він державний, а тому, що те, що він робить, він робить краще.
І третій — Банк Львів, про який я, певно, напишу, коли ми закінчимо транзакцію з продажу Креді Агріколь. Там дуже цікаво: банк, майже повністю спеціалізований на малому й середньому бізнесі, — у нього немає великого корпоративу, майже немає роздрібного, тільки МСБ, — як його оцінюють усі, від тих, хто дає йому гроші, до тих, хто його купує, і до його позичальників? Це дуже цікавий кейс того, як можна, навіть будучи невеликим гравцем, сконцентруватися на одному секторі, побудувати там компетенцію, стати одним з найбільших у цьому сегменті й саме цим перемагати.
Ангеліна Завадецька: Сергію, дякую. Ми будемо чекати й обов’язково запросимо вас іще. Нагадаю, що це був подкаст «Що з економікою?». З нами був Сергій Будкін, співзасновник компанії FinPoint. Мене звати Ангеліна Завадецька, мій співведучий — Максим Самойлюк.
Більше на цю тему:
