290. Як війна відкрила світу українських дизайнерів? Тетяна Абрамова, RITO Group

Щоб оперативно підготувати текстову версію, ми використали штучний інтелект для розшифрування. Тому в тексті можуть траплятися граматичні та стилістичні помилки.

Ангеліна Завадецька: Привіт, це подкаст «Що з економікою?» від Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. Мене звати Ангеліна Завадецька, я комунікаційна менеджерка ЦЕС.

Максим Самойлюк: А я Максим Самойлюк, економіст ЦЕС. І з нами сьогодні Тетяна Абрамова, засновниця RITO-груп — модного дому, створеного ще у 1991 році. RITO-груп зараз включає бренди одягу RITO та 91 Lab. Тетяна, вітаю.

Тетяна Абрамова: Вітаю. Але RITO (наголос на О), Максим. І це ціла історія цієї назви.

Ангеліна Завадецька: Давайте тоді почнемо з історії назви.

Тетяна Абрамова: Слухай, от коли ти казав «91 рік», мені аж… Краще казати «35 років історії».

Ангеліна Завадецька: Зовсім молодий бренд, 35 років — абсолютно унікальна історія.

Тетяна Абрамова: В душі молодий. От ми ж зараз про людей кажемо — вік не має значення. Вік — це тільки досвід, але в душі можна бути молодим. Можна, як в анекдоті: помер у 30, поховали у 70. Тобто 35 — це і дуже молодо, і дуже багато попереду.

Ну, RITO — це дуже цікава історія назви, бо це абревіатура. Вона розшифровується, пробачте, російською, тому що це 91-й рік: «розробки і виготовлення трикотажного одягу».

Максим Самойлюк: Вау! Майже «ВІА гра».

Тетяна Абрамова: Ну, чесно кажучи, коли ми придумали цю назву, нам здавалося, що такого слова не існує. Ми зареєстрували торгову марку спочатку в Україні, пізніше в Литві, коли ми там працювали. Але потім з’ясувалося, коли ми вийшли у світ і були досить впевнені в собі, — виявили, що є таке італійське слово «RITO». Воно означає «традиція» і «звичка». В Литві «RITO» — це «ранок». Тобто були дуже класні символізми, і ми були такі щасливі: як яхту назвеш, так вона і попливе. І наша яхта пливла дуже круто, дуже класно.

Але виявилися японці, які за рік до того, як ми вирішили зареєструвати марку у світі, вже зареєстрували аналогічну назву — теж одяг. Але знаєш, це про ту історію, що не було б щастя, та нещастя допомогло. Часто в житті кожного з нас бувають такі випадки. І ми зробили новий бренд — 91 Lab. Зараз у нас вже два повноцінних бренди, і експортуємо ми тільки під брендом 91 Lab. Але це самостійні історії.

Ангеліна Завадецька: Таню, якщо порівняти початок 90-х — ви починали з інвестицією $400.

Тетяна Абрамова: Обізнана. 

Ангеліна Завадецька: Я готувалася.

Якщо ми тоді говорили про брак технологій, брак грошей елементарно — зараз ми говоримо про тренди, які миттєво розлітаються. Ми можемо говорити про те, що будь-хто може створити власний бренд. Ну і насправді це роблять. Українських дизайнерів почали знати по всьому світу. І так само в Україні, особливо з початку повномасштабного вторгнення, наше українське виробництво одягу просто злетіло до небес. Зараз люди хочуть вдягати своє. Розкажи, будь ласка, як ці зміни проходили для RITO. Що змінилося, що трансформувалось у виробництві? Можливо, як змінилися ваші покупці?

Тетяна Абрамова: Ну, слухай, звичайно, за весь цей період — він був дуже довгий — його не можна назвати, знаєш, як злет ракети. Звичайно, були періоди, коли ти дуже активно піднімався, потім десь трохи гальмував — і це такий природній процес. Але, звичайно, змінилось все, змінились технології. Хоч іноді, я тобі скажу, що, наприклад, історія початку RITO каже про те, що креативність набагато важливіша, ніж технології. Тому що, наприклад, чому ми перемогли в перші роки? Тому що навіть на старому обладнанні ми робили речі, які викликали у людей емоцію, які подобались. Які були новими.

Так, тому що раніше, звичайно, нічого такого не було. Але знаєш, за весь час ми оновили парк обладнання. У нас дуже сучасне обладнання, але навіть на цьому сучасному обладнанні ми робимо іноді такі речі, які більшість компаній не виробляє. І для нас дуже важливо показати, що трикотажна індустрія — а більшість людей цього не розуміє, і я розумію, що покупцю не обов’язково знати зворотній бік індустрії, — але трикотажна індустрія є найскладнішою в легкій промисловості. Тому що пошити сукню і зв’язати сукню — це зовсім різні планети. І в трикотажному виробництві дуже важливі технології, сировина, а ще й команда. Тому що якщо сукню пошити може одна людина, то зв’язати сукню в сучасному світі — ти повинен мати згуртовану команду, яка працює і відчуває одне одного. Тому що це дизайнер, конструктор, технолог, дизайнатор — це таке незвичне слово, як програміст на звичайній мові, — який робить програму, щоб ідею дизайнера перекласти на мову програмування в’язальної машини. Бо, звичайно, зараз всі машини комп’ютеризовані — це само собою розуміється, — але вони дуже великі. Наприклад, кожна машина важить більше тонни, і її, на відміну від швейної машинки, не можна розмістити в семикімнатній квартирі. Тому ми змушені були побудувати фабрику. І, звичайно, це дуже великий рівень фахівців. Бо трикотаж — сьогодні ми про інновації в трикотажі, ми про те, що трикотаж — ми хочемо показати людям, що трикотаж — це не тільки гладеньке переплетення, а що можна через трикотаж розмовляти.

Максим Самойлюк: Ваші основні поціновувачі — вони в Україні чи за кордоном?

Тетяна Абрамова: Звичайно, основні в Україні, але ми зараз дуже поширюємо експорт. На жаль, багато наших клієнтів виїхало, але вони в Європі і постійно з нами на зв’язку. Тому наш інтернет-магазин зараз дуже виріс завдяки тому, що наші українки-шанувальниці виїхали і коли там ходять у RITO — іноземці дуже відкриті до цього, вони завжди питають: «Боже, де ви таку красу взяли?» У нас здається, що якось незручно так реагувати на українське. А там — зовсім природно.

Ангеліна Завадецька: Таню, а є в цифрах — наскільки виріс експорт або наскільки виросли продажі в онлайн-магазині?

Тетяна Абрамова: Зараз на сьогодні в нас експорт — 15%. Це для нас потужна історія, і він поступово збільшується. Звичайно, ми докладаємо зусиль для цього.

Ангеліна Завадецька: Розкажеш про ваш проєкт, який ми обговорювали до ефіру?

Тетяна Абрамова: Звичайно, розкажу, але спочатку давай ми підведемо під одяг з сенсом, а потім поговоримо про цю історію.

Ангеліна Завадецька: Знаєш, я хочу поговорити про те, з чого складається собівартість. Тому що ти назвала великі машини, багато людей для того, щоб створити одну сукню. Що найдорожче обходиться в тій же сукні або в одязі загалом?

Тетяна Абрамова: Чесно кажучи, для людей у вашому подкасті — всі обізнані в економіці і розуміють, з чого складається собівартість. Звичайно, в нас досить дорога сировина, тому що ми купуємо пряжу в Італії. Логістика — це велика частка собівартості. Звичайно, фонд оплати праці, тому що з нашими податками ми маємо досить високу частку оплати. І зараз дуже виросла реклама.

Маркетинг, реклама. Якщо раніше ми казали, що на рекламу можна відносити до 5%, — це було колись 3%, потім 5%, — зараз вже 10%, і це норма. Тобто ми розуміємо, що фешн-індустрія — це червоний океан, дуже червоний. І все одно ти повинен бути на рівні. Хоч тебе знають, але ти постійно повинен підтримувати свій імідж, постійно робити цікаві проєкти — і це, звичайно, великі витрати.

Максим Самойлюк: Як при такій високій собівартості вдається конкурувати з виробниками — з Бангладеш? Чи ви їх не розглядаєте?

Тетяна Абрамова: Ні, не розглядаємо. Тому що ми працюємо в іншій ніші. По-перше, ми працюємо в сло-фешн і знаходимо свою цільову аудиторію. Тому що, наприклад, ми з Ангеліною казали: іноді заходиш у торговий центр, заходиш у якийсь бренд, а там навіть не хочеться взяти речі в руки. І ти розумієш, що людина, яка любить і носить RITO, в такі магазини, мені здається, навіть не заходить. Вона поважає себе, і ми більше про стиль, а не про моду. І це коли ти розумієш, що для тебе одяг — це не просто утилітарна річ. Тому в нас така вузька ніша. Ти працюєш для аудиторії, для якої одяг — це сенси. Це речі з історією. І це стиль, який може служити тобі та бути актуальним протягом багатьох років.

Ангеліна Завадецька: Таню, у тебе дуже цікава філософія розширення і масштабування бізнесу. Розкажи, будь ласка, про неї. І чи вдається зараз інвестувати, чи хочете ви?

Тетяна Абрамова: Слухай, я обожнюю — можу одразу розповісти про книгу, яка є моєю біблією? Це книга «Малі гіганти». Вона про те, що краще бути кращим, ніж більшим. Тому що іноді в цій гонці, коли кажуть «рости або помри» — цей лозунг для мене зовсім неприємний. Тому що: ти для бізнесу чи бізнес для тебе? Тому що ти в бізнес вкладаєш сенси, ти хочеш бути найкращим. І для мене масштабування — я не проти розвитку, але масштаб і розвиток — це різні речі. Бізнес не може бути статичним, він обов’язково повинен розвиватися, інакше він умре. Тому він повинен розвиватися через продукт, йти в цікавість, в нові проєкти, в цікаві колаборації, робити речі з сенсом. Всі наші останні проєкти — це про культурну ідентичність. І нас всі згадують і знають за те, що ми робимо не просто кофточки, а речі, якими пишаємося і ми, і наші шанувальники. 

І по-друге, слухай, фешн-індустрія зараз займає по забрудненню друге місце у світі. І ти розумієш, що ми вже не про кількість речей. В гардеробі кожного з нас шафи ломляться. Нам потрібні речі, які дарують сенс, які дарують емоцію і причетність, наприклад, до України. Це дуже важлива історія зараз, особливо для нас. І тому ми перейшли в цей сегмент. Ніхто не може сказати, що це не щире — це наше ДНК. І тому ми не про те, щоб одягати всіх. Ми одягаємо своїх людей. Знайшли своїх — і заспокоїлися. І своїх ми знаходимо, звичайно, не тільки в Україні. За кордоном теж дуже багато своїх, для яких наші цінності співзвучні.

Максим Самойлюк: А чи не стає таких людей менше? Бо зараз світ такий — тік-ток, п’ять секунд і увага зникає. Ви нішевий бренд. Чи зберігається в цьому сучасному світі аудиторія людей, які вас цінують? Це якась висока еліта, інтелігенція, так звана. Питання — чи їх не стає менше.

Тетяна Абрамова: Ну, як кажуть, на наш вік ще вистачить. Але все одно ми розуміємо, що сьогоднішня молодь — вона більш про те… Більшість молоді, коли купляє речі, — для них теж важлива річ з історією. І з чого вона зроблена. Тобто сьогодні ми стикаємося з тим, що дуже багато людей питають, чи є ми системний бізнес, чи ні. Наприклад, яка сировина, наскільки ми екологічний бренд. А для нас це теж дуже важлива історія. Тому що, наприклад, наше виробництво майже без відходів. Це трохи ускладнює технологію, трохи сповільнює процес. Але для нас це дуже важлива позиція. Ми не будемо різати, а потім думати, куди подіти відходи. Ні.

Ангеліна Завадецька: Таню, я знаю, що ви ще у 90-х збудували власну фабрику. Розкажи, будь ласка, про неї. І як вона зараз трансформувалася?

Тетяна Абрамова: Слухай, ну по-перше, це знову в контексті антимасштабування. Фабрику ми побудували у 2000 році. Вона не виглядає як типова фабрика — ні, вона дуже компактна, невелика. Але як маленький літачок — в неї є все. Зовні вона навіть не схожа на фабрику, але коли потрапляєш всередину — там є все: в’язальне виробництво, трикотажне виробництво, швейне. Ми працюємо з тканинами. Особливо улюблена моя кімната — це тренд-бюро, де працюють дизайнери і конструктори.

Ангеліна Завадецька: Я думала, що якийсь твій кабінет.

Тетяна Абрамова: І мій кабінет навпроти. Тому коли у дівчат питають, чим ви надихаєтесь, вони сміялися і казали: «Кабінетом навпроти». Але, чесно кажучи, вони надихаються. Я просто пишаюся колекціями, які були і які зараз очікуються на осінньо-зимовий сезон. Наприклад, зараз є колекція «Найче» від 91 Lab, вона присвячена творчості Любові Панченко. А була ж іще історія з Марією Примаченко — з собачкою Шостак, яка навіть була невідома багатьом людям, які відкривали для себе цю художницю, цю мисткиню.

Ангеліна Завадецька: Так, я якраз була на тому показі, можу засвідчити. І до речі, нам допомагала його ставити режисерка театру Тамара Трунова.

Тетяна Абрамова: Так, тому що не хочеться, щоб це була просто тривіальна проходка по подіуму. Хочеться, щоб це була фешн-виставка — щоб мороз по шкірі.

Ангеліна Завадецька: У вас так завжди виходить. Правда.

Таню, ще про бізнес. Ми всі знаємо, є в моді сезони. Чи є якийсь рік, який був найуспішнішим для RITO?

Тетяна Абрамова: Ой, не можу так сказати. Знаєш, часто кажуть — найскладніший. Та ні, у нас все так влаштовано, що в кожному році є щось класне, є щось, як інь-янь, біле-чорне. Звичайно, найскладніші — це роки війни. Але, наприклад, всі роки валютних криз — восьмий рік, 90-ті, — з одного боку, це рік, який додає бізнесу челенджу, а з іншого — криза є можливістю. Це те, коли ти починаєш дуже активно думати, що зробити, щоб не просісти. І, чесно кажучи, ці кризові роки були найпродуктивнішими, тому що ми знаходили нові рішення, нові лінійки, нові ринки, нові колаборації, нові проєкти. Це про те, що комфорт у бізнесі — це найгірший стан.

Максим Самойлюк: А зараз вже такі виклики, на які, може, і не можна легко знайти рішення. Це нестача людей, обстріл енергетики. Як з цим справляєтесь?

Тетяна Абрамова: Ну, ми не виняток. Ми у 2022 році купили генератор — великий, потужний, завдяки чому працює фабрика. І до речі, хочу сказати, що програма «5-7-9» нам дуже допомагає. Дуже. Починаючи з того, що ми генератор купили по цій програмі. І потім у нас є свій пелетний котел, ми паливо дровами. Тобто, знаєте, в нас такий маленький пункт незалежності. Мало того, що ми взимку виробляємо теплі речі, так у нас ще у виробництві тепло і завжди є світло. Тому дівчата сміялися і казали: «Будемо жити на фабриці».

Але нестача кадрів — так, це проблема в трикотажному виробництві. І це проблема не тільки нестачі кадрів, тому що у нас більшість жінок працює. З одного боку, це ніби плюс для бізнесу. Але з іншого боку, в нашій індустрії зовсім зруйнована система освіти. І от зараз ми починаємо думати про те, що, як хтось сказав: якщо не RITO, то хто може започаткувати школу трикотажного виробництва? І ми зараз цим займаємося — і з Міністерством освіти, і з Університетом технологій та дизайну (КНУТД).

Ми працюємо над цим питанням — і зі Службою зайнятості. Тобто кадровий голод, ми теж будемо цю проблему вирішувати. Спасіння утопаючого — справа рук самих утопаючих.

Але, наприклад, я не можу сказати «завдяки» — це ні, ні в якому разі — але війна відкрила Україну світу. І український бізнес теж відкрився світу.

Наприклад, ми з початку війни, коли за грантовою програмою USAID були в шоурумі в Нью-Йорку, — з того часу отримали декілька замовників зі США. І якщо перше замовлення, може, було емоційним, щоб підтримати український бізнес, то потім, коли вони отримали своє замовлення, вони були дуже здивовані.

І питання, яке мене завжди дратує: «Боже, це що, зроблено в Україні?» Раніше це аж дратувало. Але зараз вже ні.

Вже чотири роки поспіль ми працюємо з цими замовниками, і їхня кількість навіть зросла. Для нас це нові ринки. Зараз ми виходимо на експорт до Швеції, ще в одній програмі беремо участь. Це дуже гарна історія.

Ангеліна Завадецька: І гарна історія, до речі, про школу — тому що ми говорили про це перед ефіром. У нас раніше був подкаст із Дмитром Загороднім про професійну освіту. У нас і електриків, і сантехників не вистачає, а вже що говорити про професії, яких ми навіть не знаємо — про тих людей, що задіяні у виробництві одягу.

Це важливо. Наприклад, у трикотажній індустрії є дуже важлива професія. Окрім в’язальниць, швей, конструкторів і технологів — це професія дизайнатора. Дуже вузька професія, але її ніде не навчають. І ми розуміємо: хто, крім нас. Ось така історія.

Ангеліна Завадецька: У 2014 році ви виробляли светри й шкарпетки для мітингувальників на Майдані. У 2022 році — одяг для українських військових. Розкажи, будь ласка: 24 лютого 2022 року ваша фабрика в Броварах під небезпекою. Які були тоді думки, плани, рішення? Ти вже згадала, що криза — це також поштовх для змін. Про що тоді думали?

Тетяна Абрамова: Чесно кажучи, в мене взагалі була така історія: я 21 лютого виїхала на виставку пряжі. А пряжа — це наша головна сировина. Виставка була в Мілані, італійці все оплатили. Мені кажуть: «Куди ти їдеш, війна?» Я кажу: «Ви що, в мене виставка, я пряжу куплю, італійці все оплатили, як це я не поїду?»

Ну, трапилося те, що трапилося. Звичайно, я була на зв’язку з усіма дівчатами, і більшість із них виїхала з України. І от коли на початку березня — це були дуже холодні дні — мені зателефонували п’ятеро дівчат, які були в Броварах, і запитали: «Можна, ми вийдемо в’язати балаклави для хлопців територіальної оборони?»

Я чую вибухи — і це найстрашніший день мого життя. Тому що я завжди, коли про це згадую, у мене сльози. Ти розумієш, що не можеш сказати людям іти, бо це величезний ризик — я чую вибухи, а вони йдуть працювати.

За той рік ми зв’язали 10 тисяч балаклав. І ще я дуже пишаюся тим, що 90% людей повернулися. Бо є робота — і це дуже важливо, коли робота — це не просто робота, а місце сили для багатьох із них.

Максим Самойлюк: А наскільки загалом індустрія — може, не тільки трикотажна, а загалом виробники одягу — зараз займається саме оборонними замовленнями? Чи змінилася структура?

Тетяна Абрамова: Слухай, ми більше повернулися до фешну, тому що це також мова культурної дипломатії. У нашому випадку: на початку ми дуже багато робили балаклав, і це було зрозуміло. Але потім підключилися дуже великі фабрики, бо фешн-індустрія — вона теж складна. Ти повинен зробити так, щоб одяг став мовою, зброєю. У нас, наприклад, дуже багато іноземців купували й примаченківську колекцію, і так відкривали для себе Україну. Коли вони носять або отримують український одяг — по-перше, якість і дизайн, — вони вже бачать Україну в іншому світлі.

Я не скажу тобі точної відповіді на це питання, бо є асоціація легкої промисловості, яка займається цим питанням. Я знаю, що дуже багато — наприклад, Textil Contact, Саша Соколовський — шиють для оборони. А ми трошки в іншій ніші.

Максим Самойлюк: А чоловічий одяг у пріоритеті фешн-виробників? 

Тетяна Абрамова: В минулому колись у нас була лінійка RITO Men, але потім якось ми її згорнули. Зараз — завдяки попиту і завдяки тому, що «чого ж ви не догоджаєте чоловікам»,  — ми в минулому році відновили цю лінійку і зробили неймовірну фотосесію з хлопцями Unbroken. Їздили до Львова.

І для нас було дуже приємно, коли ми зробили цю колекцію — Макс, не чорну, не сіру, а червону, рожеву. Рожевий джемпер мав неймовірний попит! Ми подарували хлопцям Unbroken ці речі — і білий жилет теж. Ці хлопці були щасливі, і ми самі побачили, як це піднімає настрій. Це емоційна історія.

Ми вже робимо чоловічий одяг, але не літній, а більш осінньо-зимовий. І зараз буде дуже цікавий новий проєкт, він також буде зокрема чоловічим. Так що слідкуйте за новинами, підписуйтесь на наш інстаграм.

Ангеліна Завадецька: Через півроку побачимо Макса в рожевому!
Таню, як працює економіка тижнів моди? У нас в Україні найбільший і найвідоміший — Ukrainian Fashion Week, який відбувається двічі на рік. Розкажи, будь ласка: чи дизайнери платять за участь у ньому? І якщо так, то що це їм приносить? Для чого дизайнерам покази?

Тетяна Абрамова: Звичайно, платять. По-перше, це, знаєш, маленький звітний концерт: ти живий, ти в потоці, ти відчуваєш сучасні тренди. І головне — на ці покази ти запрошуєш як клієнтів, так і потенційних партнерів. Зараз до нас не приїздять іноземні гості — раніше Іра Данилевська привозила. Але це можливість для потенційних партнерів подивитися зразу на колекцію, побачити, на якому рівні бренд. Це більше іміджева історія. Ну, і клієнтам це свято — і для бренду, і для клієнта. Можливість партнерам побачити, чого очікувати і що замовляти.

Ангеліна Завадецька: І хочеться додати, що у вас покази — це не просто проходка, це завжди справжні перформанси. Якщо комусь вдасться побувати — це дійсно щастя.

Тетяна Абрамова: Найкрутіше свято в нас було у березні, коли ми робили ретроспективний показ «Від минулого до майбутнього», присвячений 35-річчю. Ми вибрали за кожне десятиліття знакові моделі, які відновлювали. Починали з 1991 року, і показ завершувався зимою 2026–27. За півтори години — 140 виходів. Казали, що треба подаватися до Книги рекордів Гіннеса, бо в Україні таких довгих показів ще не було. Але так, ти права — це була вистава, і це було неймовірно.

Максим Самойлюк: Якщо пройтися торговими центрами, помітно, що українських масмаркет-магазинів одягу стало більше. Що з вашою нішею? Чи конкуруєте ви з іноземцями, чи тут уже беззаперечна перемога?

Тетяна Абрамова: Ніколи не буває, що ти в стані спокою і все — ми ж кажемо, що в нас червоний океан. Але звичайно, у кожного своя ніша. З фастфешеном — це інша цільова аудиторія. Ми більше про стиль, а не про моду. І в нас дуже багато різних точок дотику з нашими шанувальниками бренду. Ми дуже багато уваги приділяємо тому, щоб бути з ними в постійному емоційному зв’язку, робимо цікаві івенти. Тобто люди до нас приходять не тільки купити кофтинку — чесно кажучи, це зовсім не наша єдина історія.

Ангеліна Завадецька: Ну, але ж якщо приходять, то ви ж їм не відмовляєте? Я просто купити кофтинку — та нормально.

Тетяна Абрамова: Теж можна просто купити кофтинку! Але все одно ця кофтинка буде дуже якісна. Після першого прання вона в тебе не сяде, не перефарбується, не витягнеться. Якість — це для нас number one. І в кожній колекції є свій сенс — навіть ця проста кофтинка пов’язана з цілою колекцією. Наприклад, були колекції, присвячені скульптору Архипенку, і всі переплетення повторювали його скульптуру. І в тій кофтинці є ціла історія про Архипенка. Це, розумієш, трипільська культура. Ось, наприклад, бачите — в мене ластівка. Ластівка — це символ RITO. Перша сукня, яка народилась у RITO, була з вив’язаними ластівками.

Ангеліна Завадецька: Таню, ти говориш про співпрацю з клієнтами як про цілий процес. Наскільки українським брендам доцільно відкривати шоуруми? Як ви з цим працюєте? У вас, я б теж це не назвала магазинами — це більше шоуруми, дійсно. Наскільки ви хотіли б їх мати більше? Наскільки це цікаво для інших брендів? Чи все-таки для вашої ніші достатньо двох-трьох у великих містах?

Тетяна Абрамова: Для нашої ніші ми більше любимо стрит-фешн. Тому що я розумію: іноді в торговому центрі, коли ти пройшов з першого до останнього поверху, в тебе просто розбігаються очі, і людям дуже складно сфокусуватись. Коли вони приходять в окремий простір, ти потрапляєш у щось своє, рідне — там є простір любові. Немає цієї гонки, і ти просто занурюєшся.

Ангеліна Завадецька: Це зовсім інший досвід — тебе беруть на руки, піднімають.

Тетяна Абрамова: Звичайно. Кожній людині дуже приємно, коли вона стає центром, фокусом уваги. Більшість людей, які вже знають, куди йдуть, знають, за чим ідуть. Тому для нас більш приваблива модель стрит-фешн. І в нас навіть були — і зараз ми хочемо відновлювати — клуби. До війни ми дуже активно проводили таку историю: запрошували своїх клієнтів, шанувальників, цікавих гостей. Провели більше 70 клубів. Це неймовірно — ти необмежений у часі, тебе не виганяє охорона. Це свій простір, свій дім. І в своєму домі ти почуваєшся господарем. Звичайно, це набагато комфортніше.

Ангеліна Завадецька: Про роль шоурумів зрозуміла — це дійсно цілий досвід, твоя філософія. У мене особисто — не знаю, як у вас, у Тані точно ні — завжди трошки є страх перед новим шоурумом: «А якщо я зайду, а там на мене накинуться, а мені щось не сподобається, незручно». Але насправді воно дійсно не так. Можна знайти реально свій дім, ходити, вдягатися — ось так.

Хочу тебе ще як експертку запитати про ціни на одяг. Дивись: є сумочка приблизно однакової якості — дуже відомого топ-бренду і менш відомого. Чому люди готові переплачувати сотні доларів? Та й чи готові вони взагалі — ось як ти зараз це помічаєш?

Тетяна Абрамова: Мені здається, що зараз люди більше готові експериментувати з менш відомими брендами. Я розумію, що в нас кажуть: «висока ціна». Але коли ти маєш виробництво, це завжди висока собівартість. І нішевість тут теж грає роль — це ексклюзивність. Але, наприклад, нам самим — у нас є багато партнерів, з якими ми працюємо і по ко-джевелрі, і я можу назвати це ювелірними брендами — ми шукаємо нові, які готові йти на експерименти, в яких поки невелика маржа, бо вони роблять перші кроки і їм треба заявити про себе та показати свій класний продукт.

Тому мені здається, що молодь зараз навпаки — вже не про сумочки Шанель, а про нішеві українські бренди, про нові бренди. От, наприклад, я дуже люблю ходити — там і «Подільський шик», і Kyiv Art Market, де багато нових брендів, де вони відкривають себе світу.

Ангеліна Завадецька: До речі, а що ти думаєш про бренди, які існують тільки в інстаграмі, без фізичних магазинів?

Тетяна Абрамова: Слухай, скажу тобі секрет: я сама не купую онлайн. Мені потрібно річ побачити, приміряти. В нас онлайн — це люди, які вже знають, що вони купують. А коли ти не знаєш — особливо з одягом — я повинна приміряти. Тому для мене це таке явище. Тому що як воно сидить на тобі? Як лягає колір? Бо іноді вдягаєш — і фасон зовсім не твій. Тобі здається, що ти Сінді Кроуфорд, а потім вдягла — і думаєш: «Боже, точно не Сінді Кроуфорд».

Ангеліна Завадецька: Сто відсотків.

Тетяна Абрамова: Тобі з модельними параметрами можна Сінді Кроуфорд у будь-якому разі.

Ангеліна Завадецька: Все, я почервоніла. Якщо хто нас слухає на радіо — я почервоніла. Таню, а в Україні люди готові багато платити за одяг? Ми розуміємо, що ціна може бути вищою…

Тетяна Абрамова: Є ніша, яка готова. Для всіх є своє: є мас-маркет для тих, хто не готовий іти в шоурум. Це, знаєш, листковий пиріг. Наша ніша — це середній плюс. І нам, наприклад, було дуже приємно, коли до нас стали приходити люди, які раніше купували преміальні бренди, і казали: «О, RITO— це українська Max Mara. Навіщо переплачувати за Max Mara, якщо є RITO?»

Ангеліна Завадецька: Ти це зараз сказала, і я згадала — реально є такі дизайни схожі. Капець, в мене прямо перед очима зараз…

Тетяна Абрамова: Ну, RITO— це більше про універсальні речі, які зручні, які з тобою на довгі роки. А 91 Lab — він більш про фешн, про тренди. Тому, наприклад, це для нас дуже приємний комплімент. Але є люди, для яких дуже важливі саме бренди — ярлички.

Ангеліна Завадецька: Ми, до речі, ще так точно не проговорили, чому з’явився 91 Lab. В який момент ти зрозуміла, що треба не розділити, а створити новий бренд?

Тетяна Абрамова: По-перше, ця ідея виникла спонтанно: ми дізналися, що є японське RITO, і ми не можемо експортувати під цією назвою. І тому ідея виникла також завдяки тому, що в нас два дизайнери, і вони зовсім різні — по психотипу, по сміливості. Дизайнерка RITO довгий час жила, вона народилась не в Литві — вона дуже спокійна. Речі RITOвідрізняються від Лабу. А в Лабі інша місія — це про складність, про можливості трикотажу. Наприклад, у Лабі є сукня, яка в’яжеться 9 годин. Звичайно, це витвір мистецтва, і це машинна в’язка. Треба так скласти програму, щоб воно розкривалося як віяло — це щось неймовірне. У RITO ми не можемо собі таке дозволити, бо RITO— більш масовий бренд. І там якість, і там класні речі. Але в Лабі вже виробляють таке, що ніхто не виробляє. Я скажу чесно: іноді мені хочеться експортувати тільки для того, щоб показати рівень української майстерності.

Ангеліна Завадецька: Таню, наостанок хочеться запитати тебе про мрію. Якщо не масштабування в тому звичному ключі, як ми це собі уявляємо — в маси, то про що ти мрієш? Про що ти мрієш для RITO Group?

Тетяна Абрамова: По-перше, я мрію — і це не про кількість — щоб український трикотаж дивував шведів, скандинавів, американців. Щоб вони, коли бачили ці речі, брали їх, вдягали і розуміли, що це дуже крута річ. Її не потрібно багато, вона не повинна висіти в торгових центрах. По-друге, я дуже хочу зробити школу — хочу, щоб трикотажне мистецтво продовжувалось в Україні.

Ангеліна Завадецька: А з точки зору економіки — щоб частка експорту зростала?

Тетяна Абрамова: З точки зору економіки я хочу, щоб таких компаній, як RITO, були десятки тисяч. Тому що малий і середній бізнес — це фундамент економіки. Тому робіть, створюйте, і обов’язково — виробництво. Хоч і кажуть, що підприємництво — це талант, але ви повинні спробувати. Може, у вас він і є.

Ангеліна Завадецька: Але ти хочеш конкуренції собі?

Тетяна Абрамова: Слухай, це ж чудово!

Ангеліна Завадецька: Це здорова економіка.
Дякуємо за цю розмову. Нагадаю, що з нами сьогодні була Тетяна Абрамова, CEO та засновниця RITO Group. Ви слухали, або дивилися, або все разом подкаст «Що з економікою?» — це проєкт Центру економічної стратегії спільно з Громадським радіо за підтримки ПриватБанку. З вами були Ангеліна Завадецька та Максим Самойлюк.

Тетяна Абрамова: Дякую вам дуже. Неймовірна команда, неймовірні ведучі.